Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 174

— Захоче незалежності? Можливо,— озвався Страйк.— Опитування про це свідчать. Барклей вважає, що це може статися. Він розповідав мені про своїх старих приятелів з малої батьківщини. Вони мені дуже нагадали Полворта. Така сама ненависть до цифр, такі самі обіцянки райдужних перспектив і рожевих поні, щойно вони звільняться від Лондона. А коли хтось указує на небезпеки чи труднощі, то він панікер. Фахівці нічого не розуміють. Цифри брешуть. «Гірше не буде...»

Страйк закинув до рота трохи картоплі, пожував, проковтнув і провадив:

— Але життя мене навчило, що завжди може стати гірше. Я вважав, що мені не пощастило, а потім у наше відділення привезли хлопця, якому вибухом відірвало обидві ноги і геніталії.

Він ще ніколи не розмовляв з Робін про наслідки поранення, яке перемінило його життя. Як по правді, взагалі мало згадував у розмовах свою відсутню ногу. Після тієї підігрітої віскі розмови в темному офісі, подумала Робін, бар’єр упав.

— Усі шукають одного простого рішення,— сказав Страйк, доїдаючи картоплю.— «Один секретний прийом, щоб живіт спласнув назавжди». Я на таку рекламу не ведуся, але розумію, чому ведуться інші.

— Переписування історії — це ж така принадна ідея, правда? — сказала Робін, не відриваючи очей від фальшивих монгольф’єрів, які крутилися заданою траєкторією.— Поглянь на Датвейта: що кілька років він змінював ім’я і знаходив нову жінку. Хіба не диво — переписати історію цілої країни? Бути до цього дотичним?

— Ага,— мовив Страйк.— Звісно, люди вважають, якщо візьмуть участь у великій справі, яка принесе зміни, вони теж зміняться.

— Хіба погано хотіти чогось ліпшого чи чогось іншого? — запитала Робін.— Хіба погано хотіти змін на краще?

— Аж ніяк,— сказав Страйк.— Але, з мого досвіду, люди по-справжньому змінюються дуже рідко, бо це збіса важка праця порівняно з ходінням у колонах і маханням прапорами. У цій справі хіба трапилася нам бодай одна людина, що радикально відрізнялася від того, якою вона була сорок років тому?

— Не знаю... Гадаю, я змінилася,— сказала Робін — і відчула ніяковість, що вимовила це вголос.

Страйк не усміхаючись дивився на неї довгу хвилю, поки пережував і ковтнув картоплю, а тоді мовив:

— Ага. Але ж ти — особлива, хіба ні?

І не встигла Робін почервоніти, як він додав:

— Ти не доїдатимеш картоплю?

— Пригощайся,— сказала Робін, підсуваючи до нього тацю. Вона дістала з кишені телефон.— А я подивлюся один секретний прийом, щоб живіт спласнув назавжди.

Страйк пирхнув. Витерши руки серветкою, Робін перевірила пошту.

— Бачив уже листа від Ванесси Еквенсі? Ти тут стоїш у копії.

— Якого?

— Вона, здається, знає кандидата, який може замінити Морриса... це жінка на ім’я Мішель Грінстріт... вона хоче піти з поліції. Вона прослужила вісім років,— розповідала Робін, повільно гортаючи листа,— їй не подобається ідея «відповідальних констеблів»... вона в Манчестері... хоче переїхати в Лондон, мріє займатися детективною роботою...

— Непогано,— сказав Страйк.— Призначмо співбесіду. Перший іспит вона вже склала на відмінно.

— Який це іспит? — звела на нього погляд Робін.

— Навряд чи вона комусь надсилала фото свого прутня.

Поплескавши себе по кишенях, Страйк дістав пачку цигарок «Бенсон-енд-Геджес», але вона виявилася майже порожньою.

— Мені потрібні папіроси, ходімо...

— Стривай,— зупинила його Робін, яка досі читала з мобільного.— О Боже! Корморане... мені відписала Глорія Конті.

— Ти жартуєш,— мовив Страйк. Він уже наполовину підвівся, а тепер знову повалився на лавку.

— «Шановна міс Еллакотт,— почала вголос читати Робін,— перепрошую, що не відповідала на ваші листи. Я не знала, що ви намагалися зв’язатися зі мною,— допіру про це довідалася. Якщо вам зручно, я можу поговорити з вами завтра ввечері о сьомій. Щиро ваша...» І вона дала свій номер телефону,— мовила Робін, приголомшено зводячи на Страйка погляд.— Як це вона «допіру довідалася» ? Я кілька місяців надсилала їй мейли — і всі без відповіді... може, це Анна її спонукала?

— Може,— сказав Страйк.— А це не схоже на людину, яка хоче вже покінчити з розслідуванням.

— Та звісно, що вона не хоче,— мовила Робін.— Але Боже правий, колись усе одно треба ставити крапку.

— І чого ж ми не ставимо?

Усміхнувшись, Робін похитала головою.

— Бо ми віддані своїй справі?

Страйк закурив останню цигарку.

— Конті: остання людина, яка бачила Марго живою. Найближча до Марго людина в клініці...

— Я їй дякую, — повідомила Робін, яка швидко друкувала на своєму мобільному,— і погоджуюся подзвонити завтра.

— Можемо зробити це разом з офісу,— сказав Страйк.— Можна набрати її по «Фейстайму», якщо вона погодиться.

— Я запитаю,— мовила Робін, друкуючи далі.

Коли за кілька хвилин вони вирушили на пошуки цигарок, Робін міркувала про те, як легко вона погодилася вийти на роботу в суботу ввечері, щоб разом зі Страйком допитати Глорію. Вдома більше не чекав сердитий Метью, не лютився через те, як багато вона працює, не підозрював її і Страйка, які невідомо чим займаються самі в офісі ввечері. Їй пригадалося, як Метью не дивився їй в очі, сидячи за столом навпроти неї на досудовому врегулюванні. Він змінив і партнера, і фірму; незабаром він стане батьком. Його життя змінилося, та чи змінився він сам?

Завернувши за ріг, вони опинилися перед базарчиком, що його Страйк подумки охарактеризував як «акри мотлоху». Скільки сягало око, просто на тротуарі були облаштовані торгові ряди: пляжні м’ячі, брелоки, дешева біжутерія, сонячні окуляри, цукрова вата, іриски, плюшеві іграшки.

— Подивися,— раптом сказала Робін, указуючи праворуч. На яскраво-жовтій вивісці писалося: «Ваше життя у ваших руках». На темній шибці дверей під вивіскою був напис: «Читаю по руці. Провидиця», а нижче було коло з уписаними в нього значками всіх дванадцятьох знаків зодіаку й сонцем посередині.

— Що таке? — спитав Страйк.

— Ну, тобі гороскоп складали. Може, я хочу такий і собі.

— Боже збав,— пробурмотів Страйк, рушаючи далі, й Робін усміхнулася сама до себе.

Страйк зайшов у газетний кіоск купити цигарки, а Робін залишилася знадвору.

Чекаючи, поки його обслугують, Страйк знагла відчув донкіхотський імпульс (викликаний, понад сумнів, яскравими кольорами зусібіч, сонцем і цукровими паличками, гуркотом і брязкотом атракціонів і приємною важкістю в животі від найкращої в його житті риби з картоплею) купити Робін іграшкового віслючка. Ідея ще не до кінця сформувалася, а він уже отямився: він що — підліток на денному побаченні зі своєю першою дівчиною? Знову виходячи на сонце, він зауважив, що не зміг би купити віслючка, навіть якби схотів: у кошиках з плюшевими іграшками були тільки єдинороги.

— Повертаємося до машини? — запитала Робін.

— Ага,— відгукнувся Страйк, обриваючи целофан з цигарок, але потім додав,— може, спустимося до моря, перш ніж поїдемо геть?

— О’кей,— погодилася Робін, трохи здивована.— Е... а навіщо?

— Просто уяви: не можна ж побувати біля моря — і навіть не побачити його.

— Це теж щось корнволльське? — запитала Робін, коли вони рушили назад на Гранд-Парад.

— Можливо,— сказав Страйк, затискаючи зубами цигарку й підкурюючи. Зробивши затяжку, він видихнув і заспівав:

Коли ж під Лондонську стіну

Ми дійдемо в кінці, — Страшки, виходьте на війну До істинних бійців.

— «Марш західняків»?

— Він.

— А чому їм так кортить довести лондонцям, що вони — істинні бійці? Хіба це не аксіома?

— Лондон такий,— озвався Страйк, переходячи дорогу,— дратує всіх.

— А я люблю Лондон.

— Я теж. Але я розумію, чому він усіх дратує.

Вони проминули фонтан, у центрі якого була статуя Веселого Рибалки — опасистого бородатого моряка, який біжить підстрибом на вітру і який уже ціле століття з’являється на рекламних плакатах Скегнесса, і пішли через гладеньку бруківку до узбережжя.