Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 8

— Повернешся? — спитала Люсі, в якої на віях тремтіли сльози.— Чи захопишся черговим розслідуванням і просто забудеш?

Страйк випустив дим у чимдалі світліший ранок; синява навколо вказувала на наближення світанку. На виднокраї між дахами будинків на схилі Гіллгеду межа між морем і небом ставала дедалі чіткішою.

— Ні,— пообіцяв він.— Не забуду.

— У кризовій ситуації ти добре даєш раду,— сказала Люсі.— Я цього не заперечую, але з тривалими стосунками в тебе проблеми. Джоан потребуватиме підтримки ще довгі місяці, а не лише коли...

— Та я знаю, Люсі,— перебив Страйк, мимоволі сердячись.— Я знаю, як воно, хворіти й одужувати, хай що ти...

— Ну,— відповіла Люсі,— ти дуже підтримав Джека в лікарні, але коли все добре, ти навіть не почухаєшся.

— Два тижні тому я з ним гуляв, нащо ти...

— Ти навіть не спробував прийти до Люка на день народження! А він усім друзям сказав, що ти там будеш!..

— Не треба було такого обіцяти, бо я тобі зрозуміло пояснив по телефону, що...

— Ти сказав, що спробуєш...

— Ні, це ти сказала, що я маю спробувати,— заперечив Страйк, зовсім розсердившись попри найкращі наміри.— То ти сказала: «Але ж ти приїхав би, якби міг». Я не міг, я тебе одразу попередив, і я не винний, що Люкові ти сказала інше...

— Я ціную те, що ти час до часу ходиш гуляти з Джеком,— перебила його Люсі,— але тобі не спадало на думку, що ти маєш ще двох небожів? Адам плакав, коли Джек повернувся з Бункера Черчилля! А сюди ти приїхав,— провадила Люсі, вирішивши вибалакати вже все, що має на серці,— і привіз подарунок тільки Джекові! А як же Люк і Адам?

— Тед подзвонив і розповів про Джоан, і я негайно кинувся сюди. Значки для Джека в мене вже були, от я їх і взяв із собою.

— А як мають почуватися Люк і Адам? Виходить, що ти їх не любиш, тільки Джека!

— Не люблю,— вже не стримався Страйк.— Адам — плаксій, а Люк — просто паскудник.

Він загасив цигарку об стіну, кинув недопалок у живопліт й пішов усередину, лишивши Люсі хапати ротом повітря.

У темній вітальні Страйк негайно налетів на плетені столики. Ваза перекинулася на килимове покриття, а він, не помітивши, розтоптав п’ятою протеза крихкі стебельця і сухі суцвіття. Він ще збирав їх, коли повз нього мовчки пройшла Люсі, полуменіючи праведним материнським гнівом. Страйк поставив тепер порожню вазу на стіл, дочекався, коли Люсі зачинить по собі двері спальні, і пішов нагору, сам розлючений.

Він побоявся приймати душ, щоб не збудити Теда і Джоан, помочився, злив воду й тільки тоді згадав, як гучно працює старий туалет. Як зумів він помився в ледь теплій воді, і слухаючи, як бак знову наповнюється — з гуркотом, мов бетономішалка,— подумав, що від такого не прокинеться хіба тільки людина під потужним снодійним.

І справді, щойно відчинивши двері ванної, він ніс до носа зіткнувся з Джоан. Її маківка ледь сягала йому грудей. Страйк подивився на її ріденьке сиве волосся, на збляклі від віку очі, що колись мали колір незабудок. Гі стьобаний червоний халат з галунами скидався на кімоно й надавав Джоан церемоніальної величі.

— Доброго ранку,— привітався Страйк із силуваною бадьорістю; вийшло фальшиво.— Я тебе збудив, так?

— Ні-ні, я вже й так не спала. Як там Дейв? — спитала Джоан.

— Чудово,— щиро відповів Страйк.— У захваті від нової роботи.

— А Пенні й дівчата?

— Раді, що повернулися до Корнволлу.

— Ой, добре,— озвалася Джоан.— Дейвова мама боялася, що Пенні не захоче їхати з Бристоля.

— Ні, в них усе чудово склалося.

Відчинилися двері кімнати за спиною Джоан. З’явився Люк у піжамі. Він напоказ тер очі.

— Ви мене збудили,— поскаржився він Страйкові та Джоан.

— Пробач, любий,— відповіла Джоан.

— Можна мені шоколадних пластівців?

— Звісно, можна,— з любов’ю озвалася Джоан.

Люк помчав униз, тупаючи якомога гучніше. Його не було хіба хвилину; тоді малий примчав назад. На ластатому обличчі була написана радість.

— Бабусю, а дядько Корморан поламав твої квіти!

«От засранець».

— Так, вибач. То сухі,— сказав Страйк.— Перекинув вазу, але вона ціла...

— Ой, та це дурниці,— відповіла Джоан, негайно рушаючи до сходів.— Принесу щітку для килима.

— Ні,— заперечив Страйк.— Я уже все...

— Там ще багато лишилося,— вліз Люк.— Я наступив.

«Я зараз на тебе наступлю, паскуденя таке».

Страйк і Люк спустилися до вітальні слідом за Джоан, де Страйк відібрав у неї щітку для килима — благенький архаїчний пристрій, який тітка придбала ще в сімдесяті. Поки він прибирав, Люк стояв у дверях кухні, дивився на нього та шкірився, одночасно запихаючись пластівцями. Коли Страйк прибрав так, що Джоан задовольнив результат, до ранкового зібрання приєдналися Джек і Адам, слідом за якими спустилася похмура й уже повністю одягнена Люсі.

— Мамо, а ми підемо на пляж?

— А можна нам поплавати?

— А можна я вийду в море з дядьком Тедом?

— Сядь,— сказав Страйк до Джоан.— Я зроблю тобі чай.

Але Люсі вже приготувала чай. Вона дала Джоан горнятко й кинула на Страйка дошкульний погляд, а тоді пішла до кухні, на ходу відповідаючи на питання синів.

— Що за біда? — спитав Тед, який причовгав до вітальні в піжамі та здивувався такій веремії на світанку.

Колись він був на зріст як Страйк (і Страйк був на нього дуже схожий). Густа кучерява чуприна Теда тепер зробилася сніжно-білою, а шкіра — не так зморшкуватою, як задубілою від сонця. Він і досі був дужим чоловіком, хоч вік і пригнув його. Однак діагноз Джоан став для Теда фізичним ударом. Його буквально трусило, він здавався розгубленим.

— То я збираюся, Теде,— сказав Страйк, раптом відчувши непереборне бажання вже вшитися геть.— Хочу потрапити на перший пором, щоб потім устигнути на поїзд.

— А! — озвався Тед.— Одразу до Лондона?

— Так,— відповів Страйк і поклав дезодорант і зарядку до спортивної сумки, в яку вже склав решту речей.— Але за пару тижнів повернуся. Тримай мене в курсі подій, добре?

— Як же ти поїдеш, не поснідавши! — стривожилася Джоан.— Зроблю тобі бутер...

— Та ще так рано, що я не голодний,— збрехав Страйк.— Вип’ю чаю і чогось поїм уже в потязі. Скажи їй,— мовив він до Теда, бо Джоан не дослухала й уже кинулася до кухні.

— Джоані! — гукнув Тед.— Він не голодний!

Страйк зняв куртку зі спинки стільця і поніс сумку в коридор.

— Краще ляж і доспи,— сказав він до Джоан, яка прибігла попрощатися.— Я не хотів тебе збудити. Відпочивай, добре? Нехай кілька тижнів хтось інший усім покерує.

— От би ти кинув курити,— сумно сказала Джоан.

Страйк так-сяк зобразив, що не всерйоз закочує очі, а тоді обійняв її. Джоан учепилася в нього, як робила тоді, коли його забирала нетерпляча Леда, а Страйк і собі обійняв її міцніше, знову відчувши біль подвійної прив’язаності, двоїстої ролі трофея і поля битви, потреби давати назви речам, які краще б лишити неозначеними, незбагненними.

— Бувай, Теде,— мовив Страйк, обіймаючи дядька.— Як доїду, подзвоню вам, і домовимося, коли я знову приїду.

— Я б міг тебе підвезти,— без охоти запропонував дядько Тед.— Точно не треба?

— Я люблю пором,— збрехав Страйк. Насправді спускатися туди нерівними східцями було так важко, що поромник мусив йому допомагати, але він знав, що рідним буде приємно почути інше.— Одразу згадую, як у дитинстві ви мене возили до Фалмута.

Люсі незворушно спостерігала за ним з дверей вітальні. Люк і Адам не захотіли відірватися від шоколадних пластівців, але задиханий Джек прибіг у коридор і сказав:

— Дякую за значки, дядьку Корме.

— Я тільки радий,— відповів Страйк і скуйовдив хлопчику волосся.— Бувай, Люсі,— гукнув він. І додав: — До зустрічі, Джеку.

5