Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 9

Кімната в пансіоні, де зупинилася Робін, ледь уміщала вузьке ліжко, комод і врізаний у куток хисткий умивальник. Стіни були поклеєні бузковими шпалерами в квіточки (Робін підозрювала, що навіть у сімдесяті таке вважалося несмаком), постіль була вогка, а вікно так-сяк завісили кривими жалюзями.

У жорстокому світлі єдиної лампочки, якого геть не пом’якшував плетений абажур, на Робін з дзеркала дивилася змучена й неохайна жінка з фіолетовими синцями під очима. В наплічнику вона мала тільки ті речі, які завше брала на стеження: шапку, щоб ховати примітне рудувато-біляве волосся, окуляри від сонця, свіжу футболку, кредитку й документи на різні імена. Свіжа футболка, видобута з наплічника, виявилася пожмаканою, волосся конче потребувало миття; на вмивальнику не було навіть мила, а вона не взяла ані зубної щітки, ані пасти, бо не думала, що доведеться десь ночувати.

О восьмій Робін уже була за кермом. У Ньютон-Абботі вона заїхала до аптеки й універсальної крамниці, де придбала гігієнічні засоби й сухий шампунь, а ще — маленьку пляшечку дешевого одеколону.

У вбиральні супермаркету Робін почистила зуби й надала собі відносно презентабельного вигляду. Коли зачісувала волосся, прийшло повідомлення від Страйка:

Чекатиму в кав’ярні «Паласіо» на Мурі. Це в центрі Фалмута, шлях тобі підкаже хто завгодно.

Що далі їхала Робін, то більше навколо ставало зелені. Її — уродженку суворого Йоркширу — ще в Торкі вразило те, що на англійській землі ростуть пальми. Розкішні луки й буйна рослинність, щедра, ніби в субтропіках, природа — все це дивувало людину, яка зросла серед вересових пустищ і голих пагорбів. Ліворуч зринали проблиски ртутно-блискучого моря, його терпкий присмак змішувався з цитрусовим запахом наспіх придбаного одеколону. Попри втому, Робін відчула піднесення — ранок такий чудовий, ще й Страйк чекає на неї в кінці мандрівки.

До Фалмута вона прибула об одинадцятій і в пошуках стоянки покружляла вулицями, що рясніли туристами, крамничками з пластиковими іграшками-сувенірами й обвішаними прапорами пабами з кольоровими віконницями. Знайшовши місце на Мурі — широкій ринковій площі в центрі міста,— Робін виявила, що по-літньому розцяцьковане містечко може похвалитися величними будівлями дев’ятнадцятого сторіччя. В одній з них і розмістилася кав’ярня «Паласіо».

Приміщення з високими стелями та класичними пропорціями — мабуть, тут колись був суд — оздобили так химерно, що аж самим ніби стало соромно. Тут були кричущо-помаранчеві квітчасті шпалери, сотні кітчевих картин у пастельних рамках, а ще іграшковий лис у костюмі судді. Клієнти — студенти й родини — сиділи на неоднакових дерев’яних стільцях; розмови відлунювали від високої стелі. Робін майже одразу помітила Страйка — похмурий здоровань сидів у дальньому кутку й не дуже радів сусідству двох родин з малими дітьми, які бігали між столиками. То були якісь гіппі, судячи з одягу, пофарбованого в техніці тай-дай.

Робін здалося, що Страйк зібрався був підвестися, коли вона рушила в його бік, але передумав. Вона знала цей вираз на його обличчі, коли Страйкові дошкуляв протез: зморшки біля губ поглиблювалися, ніби він зціплював зуби. І якщо три години тому в брудному дзеркалі в кімнаті пансіону Робін задалася собі втомленою, то Страйк взагалі був змучений. Через щетину неголене обличчя видавалося брудним, під очима — темні кола.

— Доброго ранку,— привітався Страйк, перекрикуючи пронизливі зойки дітей.— Знайшла, де припаркуватися?

— Просто за рогом,— відповіла Робін, сідаючи.

— Я обрав цей заклад, бо його легко знайти.

Один з малих налетів на їхній столик, і кава з чашки Страйка пльопнула на тарілку, засипану крихтами від круасана. Дитина втекла, а Страйк спитав:

— Щось будеш?

— Каву,— крикнула у відповідь Робін; діти голосно верещали.— Як справи в Сент-Мосі?

— Без змін,— відповів Страйк.

— Мені шкода,— зронила Робін.

— Та чого? Це ж не ти винна,— буркнув Страйк.

Не на таку розмову Робін чекала після того, як дві з половиною години їхала на цю зустріч. Мабуть, її незадоволення було помітне, бо Страйк сказав:

— Дякую, що приїхала, я це ціную... Ой, не прикидайся, що не бачиш мене, мудило,— сердито додав він, коли молодий офіціант пройшов повз, не зреагувавши на його підняту руку.

— Я сходжу до бару,— сказала Робін.— Усе одно хочу до вбиральні.

Вона сходила в туалет і замовила каву в затурканого офіціанта; саме тоді в ліву скроню почав стукати головний біль. Повернувшись до столика, Робін виявила, що Страйк ледве стримується: діти за сусідніми столами бігали й горлали як навіжені, а батькам було до того байдуже — вони просто перекрикували гамір. Робін подумала, чи не сказати Страйкові про дзвінок Шарлотти просто зараз, але не стала цього робити.

Насправді Страйк так сердився великою мірою через те, що йому страшенно боліла кукса ампутованої ноги. Він упав («як повний лох»), коли спускався на пором. Спуск був крутий, кам’яні східці — зношені й без поруччя, ступити на борт без допомоги поромника взагалі не видавалося можливим. Страйк багато важив і погано тримав рівновагу, якщо спотикався; і він таки спотикнувся, а тепер мучився від болю.

Робін дістала з наплічника парацетамол.

— Голова болить,— пояснила вона, перехопивши погляд Страйка.

— Ще б вона не боліла,— голосно відповів він, глянувши на батьків, які перекрикувалися серед зойків дітей, але його ніхто не почув. Страйк подумав, що треба й собі взяти в Робін пігулку, але ж вона почне метушитися, розпитувати... Мав цілий тиждень такого щастя, тож вирішив страждати мовчки.

— А де клієнтка? — спитала Робін, запивши пігулки кавою.

— П’ять хвилин їхати звідси. Помешкання називається Волдгауз-Терес.

Тут найменша дитина з тих, що гасали навколо, таки перечепилася і впала обличчям на підлогу. Піднявся такий вереск і ґвалт, що в Робін аж вуха заболіли.

— Ой, Даффі! — пронизливо заверещала одна з гіппуватих матусь.— Як же ти це!..

Дитина розбила губи. Мама присіла поруч з нею, на повний голос лаючи й утішаючи малу, а брати, сестри та друзі захоплено за цим спостерігали. Такі самі обличчя були в пасажирів порому, коли вранці упав Страйк.

— У нього протез! — гучно пояснив усім поромник, мабуть, не бажаючи, щоб хтось подумав, ніби Страйк упав через його необережність. Це оголошення анітрохи не применшило незадоволення, яке у Страйка викликала увага інших пасажирів.

— Може, ходімо вже? — спитала Робін, підводячись.

— О так,— відповів Страйк і собі зіп’явся на ноги, скривившись від болю, й узяв спортивну сумку.— Сучі діти,— пробурчав він, кульгаючи слідом за Робін у білий день.

6

Волдгауз-Терес стояв на пагорбі, звідки відкривався широкий краєвид на затоку. Багато будинків тут добудували, але ще з вулиці було видно, що оселю Анни й Кім переробили найпомітніше: дах замінили на квадратну скляну конструкцію.

— А ким працює Анна? — спитала Робін, поки піднімалися сходами до синіх дверей.

— Гадки не маю,— відповів Страйк,— але жінка в неї психолог. І в мене склалося враження, що вона не підтримує ідею про розслідування.

Він натиснув дзвоник. Почулися кроки по дерев’яній підлозі, і двері відчинила доктор Салліван — висока, білява, боса, вбрана в джинси й сорочку. Сонце виблискувало на її окулярах. Вона перевела погляд зі Страйка на Робін, явно здивована.

— Моя партнерка Робін Еллакотт,— пояснив Страйк.

— А,— відповіла Кім, відверто не зрадівши.— Ви ж розумієте... йдеться просто про пояснення вчорашньої ситуації.

— Робін випадково опинилася неподалік в іншій справі, тож...