Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 84

— ...Лев-3,— кивнула Робін.— Так, я в курсі.

Страйк трохи розслабився. Зосередженість Робін і те, що вона пригадала таке, означали, що тут і тепер нападу паніки не буде.

— Ти що — напам’ять мого листа вивчила? — спитав він.

Тут уже Робін згадала своє Різдво й коротку розраду, яку вона знайшла в роботі за кухонним столом у батьківському домі.

— Я просто читаю уважно, та й усе.

— Що ж, я досі не розумію, чому Талбот вирішив не розробляти лінію Риччі, хоча з гороскопних нотаток видно, як за ті півроку, що він розслідував справу, погіршився його психічний стан. Думаю, плівку Талбот поцупив незадовго до того, як його вигнали з поліції, і тому про неї не йдеться в матеріалах розслідування.

— А тоді він сховав плівку, і вбивство жінки ніхто не розслідував,— мовила Робін. Її співчуття до Білла Талбота якщо не зовсім зникло, то серйозно зменшилося.— Якого дідька він не віддав її знову поліції, коли повернувся до здорового глузду?

— Думаю, він хотів отримати назад свою посаду, а коли не вийшло, не хотів лишитися без пенсії. Якщо відкинути просту порядність, я не бачу, які мотиви могли б спонукати його визнати, що він попсував ще якусь справу. Всі були дуже злі на Талбота й без цього: і родини жертв, і преса, і поліція вважали, що то він просрав розслідування. А тут ще й Лосон, який йому не подобається, отримує справу й каже не плутатися під ногами. Талбот, мабуть, вирішив, що вбита — всього-на-всього повія чи...

— Господи Ісусе,— розсердилася Робін.

— «Всього-на-всього повія» — це не моє ставлення до таких жінок,— швидко пояснив Страйк.— Я намагаюся пояснити логіку полісмена з сімдесятих років, якого вже піддали публічному осуду за провалену гучну справу.

Робін не відповіла й до кінця поїздки з кам’яним виразом дивилася на дорогу, а Страйк, до болю напружуючи м’язи однієї з половиною ноги, старався не показати, що потай стежить за її руками на кермі.

35

— Ти тут бувала раніше? — спитав Страйк у Робін, коли вона зупинилася на стоянці Гемптон-Корту. Вона мовчала, відколи він розповів їй про плівку, і Страйк хотів послабити напруження.

— Ні.

Вони вийшли з машини й під крижаним дощем перетнули стоянку.

— Де саме ми зустрінемося з Синтією?

— У кав’ярні «Власна королівська кухня»,— відповіла Робін.— Я так розумію, що нам при вході дадуть буклет з мапою.

Вона розуміла, що плівка, схована на горищі в Грегорі Талбота,— то не Страйкова провина. Не він лишив її там на сорок років; він не міг знати, заправляючи плівку в проектор, що побачить страх і біль останніх хвилин життя тієї жінки. Робін не шкодувала про те, що він не приховав від неї правду. Однак сухий, беземоційний опис її зачепив. Свідомо чи несвідомо вона б хотіла помітити ознаки того, що побачене викликало в нього огиду, острах.

Але, мабуть, нерозумно такого чекати. До знайомства з Робін Страйк служив у військовій поліції і там навчився відстороненості, якій вона іноді заздрила. Попри підкреслено спокійний зовнішній вигляд, Робін відчувала шок і млість, але їй хотілося знати, чи розумів Страйк, дивлячись запис останніх митей життя тієї жінки, що то була людина — така сама, як він.

Всього-на-всього повія.

Їхні кроки відлунювали від мокрого асфальту. Попереду постав величний палац червоної цегли, і Робін, бажаючи відігнати від себе страшні образи, намагалася згадати все, що знає про Генріха VIII, жорстокого товстуна-монарха з Тюдорів, який відтяв голови двом із шістьох своїх дружин,— але натомість чомусь почала думати про Метью.

Коли Робін жорстоко зґвалтував чоловік у масці горили, який ховався під сходами, Метью був добрий, терплячий, усе розумів. Адвокатка Робін дивувалася причинам мстивості Метью, адже розлучення мало би пройти безболісно, але сама Робін дійшла висновку, що завершення їхнього шлюбу безмежно шокувало Метью — він-бо вважав, що Робін має бути довіку вдячна йому за підтримку в найважчий період її життя. Вона була певна, що Метью вважає її своєю вічною боржницею.

Очі Робін защипало від сліз. Нахиливши парасолю так, щоб сховати від Страйка своє обличчя, вона часто заморгала, проганяючи сльози.

Вони мовчки перетнули брукований внутрішній двір, аж тут Робін зненацька зупинилася. Страйкові з його протезом було важко ходити будь-якими нерівними поверхнями, тож він був не проти перепочити, але злякався, що зараз Робін напуститься на нього.

— Дивися! — Робін вказала під ноги, на блискучу бруківку.

Страйк придивися і з подивом побачив маленький мальтійський хрест на невеликій квадратній цеглині.

— Просто збіг,— сказав він.

Вони рушили далі. Робін роззиралася, примушуючи себе сприймати те, що бачить. Вони вийшли на інший двір, де гід у костюмі середньовічного блазня щось розповідав групі школярів у дощовиках.

— Ого,— тихо сказала Робін, озирнувшись через плече, а тоді повернулася на кілька кроків назад, щоб краще роздивитися помічений предмет на стіні над аркою.— На це глянь!

Страйк підкорився і побачив величезний астрономічний годинник шістнадцятого сторіччя, синьо-золотий і вибагливо прикрашений. По його периметру були зображені зодіакальні знаки, позначені символами, що з ними Страйк мимохіть познайомився, і ще малюнками. Робін усміхнулася на його здивовано-роздратований вираз обличчя.

— Що? — спитав Страйк, помітивши посмішку.

— Та ти,— відповіла вона, розвертаючись, щоб іти далі.— Так злишся на зодіак.

— Якби ти три тижні розбирала Талботову бридню, ти б теж від зодіаку кривилася,— відповів Страйк.

Він відступив, щоб Робін зайшла до палацу перша. Зазирнувши у видану мапу, яку Страйк отримав на вході, вони пішли до «Власної королівської кухні» критою галереєю з вимощеною плитами підлогою.

— Як на мене, в астрології є певна поезія,— сказала Робін, свідомо намагаючись відігнати думки про Талботову стару плівку та свого колишнього чоловіка.— Не кажу, що воно правда, але є у ній якась... якась симетрія, лад...

За дверима праворуч виднівся тюдорівський садок. Яскраві геральдичні тварини стояли на чатах над квадратними клумбами, зарослими старовинним зіллям. Раптова поява плямистого леопарда, білого оленя і червоного дракона підбадьорила Робін, нагадавши про силу та принадність символів і міфів.

— Авжеж,— озвався Страйк.— Люди вірять у всілякі дурниці, аби давнє.

Йому трошки полегшало від того, що Робін усміхнулася. Вони увійшли до кав’ярні з білими стінами, маленькими вітражними вікнами й темними дубовими меблями.

— Знайди нам стіл десь у кутку, а я принесу напої. Що будеш, каву?

Робін обрала безлюдну бічну залу, сіла за стіл під вітражним вікном і проглянула стислу історію палацу в буклеті, який їм видали разом з квитками. Вона дізналася, що колись землями, на яких його побудували, володіли лицарі-іоанніти — це пояснювало хрест на бруківці — і що кардинал Волсі подарував палац Генріху VIII, марно намагаючись утримати вплив. Однак коли Робін дійшла до легенди, згідно з якою дев’ятнадцятирічна Катерина Говард досі з криком бігає Галереєю привидів і молить свого п’ятдесятирічного чоловіка-короля не відтинати їй голову, вона згорнула буклет і далі не читала. Коли прийшов Страйк з кавою, він побачив, що Робін сидить, схрестивши руки на грудях, і дивиться перед собою.

— Все нормально?

— Так,— відповіла вона.— Просто думаю про знаки зодіаку.

— Досі? — закотив очі Страйк.

— Юнг каже, що це перша спроба людства винайти психологію, ти знав таке?

— Не знав,— відповів Страйк, сідаючи навпроти. Він знав, що Робін вивчала психологію, але потім покинула університет.— Але це не привід триматися за астрологію, ми ж уже маємо нормальну психологію, ні?