Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 86

— Анна казала вам, що в Роя хвороба фон Віллебранда? — стривожено спитала Синтія.

— Е... не впевнений, що чув це від неї, але про хворобу написано в поліційній справі.

— О, то вона не сказала? — перепитала Синтія, яку це, здається, засмутило.— У нього третій тип. Це серйозно, майже як гемофілія. У нього набрякло коліно, було дуже боляче... ледве міг поворухнутися,— додала Синтія.

— Так,— кивнув Страйк,— це все є у поліційних...

— Ні, він травмувався сьомого,— сказала Синтія, явно налаштована все проговорити.— День був дощовий, сильна злива — можете перевірити. Він завертав за ріг лікарні, ішов на стоянку, і в нього в’їхав пацієнт на велосипеді. Рой зачепився за колесо, послизнувся, забив коліно... було багато крові. Тепер йому роблять профілактичні ін’єкції, і все не так погано, але тоді після будь-якої травми він лежав по кілька тижнів.

— Зрозуміло,— кивнув Страйк і з міркувань увічливості ретельно записав усі ці відомості, хоча вже читав їх і у власних свідченнях Роя, і в інших протоколах.

— Ні, Анна знає, що в той день її батько був дуже хворий. Завжди знала,— додала Синтія.

Страйк продовжив уголос читати її свідчення. То був переказ фактів, які Страйк і Робін уже знали. Синтія доглядала маленьку Анну вдома. Вдень приходила мати Роя. В цей час Вілма Бейліс три години прибирала в хаті, тоді пішла. Синтія час до часу носила чай недужному та його матері. О шостій годині Евелін Фіппс поїхала до своєї хатинки грати в бридж із подругами, а синові залишила цілу тацю їжі.

— «О восьмій годині я дивилася телевізор у вітальні внизу, коли почула, що в коридорі дзвонить телефон. Як правило, я відповідала на дзвінки, тільки якщо доктора Фіппса й доктора Бамборо не було вдома. Оскільки доктор Фіппс був удома й міг відповісти на дзвінок з апарату біля свого ліжка, я не чіпала слухавки.

За п’ять хвилин я почула гонг, який місіс Евелін Фіппс помістила біля ліжка доктора Фіппса на випадок нагальної потреби. Я пішла нагору. Доктор Фіппс лежав у ліжку. Він сказав, що дзвонила міс Кеннеді. Доктор Бамборо не прийшла на зустріч у паб. Доктор Фіппс сказав, що вона могла затриматися на роботі чи забути. Він попросив мене сказати доктору Бамборо, щойно вона повернеться, піднятися до нього.

Я повернулася вниз. Приблизно за годину я знову почула гонг і, піднявшись нагору, побачила, що доктор Фіппс непокоїться за дружину. Він спитав, чи вона вже прийшла. Я відповіла, що ні. Він попросив мене лишитися в кімнаті й подзвонив міс Кеннеді додому. Міс Кеннеді не бачила доктора Бамборо й не отримувала від неї звісток. Доктор Фіппс поклав слухавку та спитав, з чим доктор Бамборо вранці вийшла з дому. Я сказала, що вона мала при собі сумочку й лікарську валізку. Він спитав, чи казала доктор Бамборо, що збирається до батьків. Я відповіла, що вона такого не казала. Він попросив мене не йти й подзвонив матері доктора Бамборо.

Місіс Бамборо не розмовляла з донькою і не бачила її. Доктор Фіппс дуже стривожився і попросив мене спуститися і зазирнути в шухлядку в годиннику на коминковій полиці — чи там щось є. Я пішла, подивилася і не знайшла нічого. Я піднялася нагору і сказала докторові Фіппсу, що в шухляді порожньо. Доктор Фіппс пояснив, що іноді вони з дружиною залишали там записки одне для одного. Я про це раніше не знала.

Він попросив мене не йти, поки він дзвонить матері, бо можуть виникнути доручення для мене. Поговорив з матір’ю, спитав її поради. Розмова була коротка. Коли доктор Фіппс поклав слухавку, то запитав, чи не думаю я, що слід подзвонити в поліцію. Я сказала, що, мабуть, слід. Він сказав, що подзвонить. Попросив мене спуститися, відчинити поліції і провести полісменів до нього нагору. Полісмени приїхали за півгодини, і я провела їх до кімнати доктора Фіппса.

Я не побачила нічого дивного в поведінці доктора Бамборо, коли вона виходила з дому вранці. Стосунки доктора Фіппса й доктора Бамборо здавалися щасливими. Мене дуже здивувало її зникнення — це на неї не схоже. Вона дуже любить доньку, і я не уявляю, щоб вона покинула дитину чи кудись поїхала, не сказавши чоловікові, де буде». Підписано: Синтія Фіппс, 12 жовтня 1974 року.

— Так, ні, це... власне, мені немає чого додати! — заявила Синтія.— Так дивно чути це тепер! — додала вона, знову пирхнувши, але Робін здалося, що погляд у неї наляканий.

— Це доволі, гм, делікатне питання, але чи можливо обговорити вашу заяву про стосунки Роя і Марго...

— Так, вибачте, але ні, я не обговорюватиму їхній шлюб,— відповіла Синтія. На блідих щоках проступив пурпуровий рум’янець.— Усі сваряться, у всіх бувають злети й падіння, але не моя справа — говорити про їхній шлюб.

— Ми розуміємо, що ваш чоловік не міг...— почала Робін.

— Чоловік Марго,— заперечила Синтія.— Ні, розумієте, це ніби двоє різних людей. Для мене.

«Як зручно»,— прокоментував голос у голові Робін.

— Ми просто досліджуємо той варіант, що вона пішла сама,— сказав Страйк,— можливо, щоб поміркувати...

— Ні, Марго б не пішла мовчки. Це абсолютно не в її дусі.

— Анна розповіла нам, що її бабуся...— почала Робін.

— У Евелін уже почалася хвороба Альцгеймера, не можна сприймати її слова серйозно,— заперечила Синтія тонким, ламким голосом.— Я завжди це казала Анні, завжди казала, що Марго нізащо її не покинула б. Завжди їй це казала,— повторила вона.

«Завжди,— продовжив голос у голові Робін,— крім того часу, коли прикидалася її справжньою матір’ю і вдавала, що Марго не існувало взагалі».

— Перейдімо далі,— сказав Страйк.— Коли Анні виповнилося два роки, вам подзвонила жінка, яка назвалася Марго?

— Гм, так, ні, було таке,— відповіла Синтія. Тремтливою рукою вона знову піднесла до губ чашку з кавою.— Я прикрашала на кухні торт, коли почула дзвінок, тож точно немає сумнівів, який це був день, ха-ха-ха. Коли я взяла слухавку, почувся жіночий голос. Каже: «Це ти, Синтіє?» Я кажу: «Так», а вона на те: «Це Марго. Привітай маленьку Анні з днем народження від мами. Й обов’язково дбай про неї». І тоді вона поклала слухавку.

Вона піднесла руку, немов тримаючи невидимий кухонний інструмент, і спробувала засміятися, але вийшло безгучно.

— І я отак стояла там з лопаткою і не знала, що робити. Анна гралася у вітальні. Я тоді... я вирішила, що краще подзвонити Рою на роботу. Він сказав дзвонити в поліцію, і я подзвонила.

— Як гадаєте, то справді була Марго? — спитав Страйк.

— Ні, то була не... ну тобто голос був схожий, але я думаю, що то була не вона.

— Гадаєте, хтось намагався її зобразити?

— Якщо так ставити питання — так. Акцент... Ніби й кокнійский, але... знаєте, не було відчуття, що я впізнаю цей голос...

— Ви впевнені, що то була жінка? — спитав Страйк.— Могло бути, що то чоловік намагався говорити жіночим голосом?

— Не думаю,— відповіла Синтія.

— Марго колись називала Анну «маленькою Анні»? — спитала Робін.

— Вона її називала всілякими пестливими іменами,— засмучено відповіла Синтія.— Анні Фанданґо, Аннабелла, Ангелятко... хтось міг і знати, а може, просто переплутали ім’я... Але час, коли це сталося... тоді саме знайшли рештки останньої жертви Кріда, яку він скинув на скелі...

— Андреї Гутон,— підказала Робін. Синтія здригнулася від того, що Робін отак пам’ятає.

— Так, перукарки.

— Ні,— відповіла Робін.— Перукаркою була Сьюзан Маєр. Андрея вчилася в аспірантурі.

— А, так,— погодилася Синтія.— Звісно... У мене погано з іменами... Роя тоді запросили на впізнання тих... решток, які винесло морем, тож ми сподівалися... та ні, не сподівалися!..— виправила себе Синтія, нажахавшись слів, які в неї вирвалися,— я зовсім не те хотіла сказати! Ні, ми відчули полегшення, коли виявилося, що то не Марго, але знаєте, це відчуття, коли думаєш, що ось-ось отримаєш відповідь...

Страйк згадав про власне бажання, за яке йому було соромно: щоб довге згасання Джоан уже добігло кінця. Труп — невтішна новина, але принаймні горе знайде і вираження, і розраду серед квітів, промов і ритуалів, його втишать Бог, алкоголь, інші жалобники; досягнуто апофеозу, час зробити перший крок до розуміння того, що життя скінчилося — і життя має тривати.