Бентежна кров - Галбрейт Роберт. Страница 96

Страйк почув, що за вухатим чоловіком зачинилися двері, і розвернувся. Темно-сині двері не завадило б пофарбувати. Поруч з ними був маленький ґудзик дзвінка, а під ним — наліпка з прізвищем: «Аторн». Могла Айрін переплутати його з Аплторпом, Аплтоном чи Аптоном? Тут Страйк помітив, що вухатий чоловік лишив ключ у замку.

Відчуваючи, що мало цінував таємничі дарунки всесвіту, Страйк дістав ключ і натиснув на дзвінок. Усередині гучно задзеленчало. Секунду чи дві нічого не відбувалося, аж тоді двері знову прочинилися. За ними стояв чоловік у мокрій кофті з Соніком.

— Ви залишили ключ у замку,— сказав Страйк, простягнувши ключ йому.

Вухатий чоловік розмовляв ніби з ґудзиком на пальто Страйка, не дивлячись йому у вічі.

— Я вже так робив, а Клер сказала, що не можна,— пробурмотів він і простягнув руку по ключ, який Страйк поклав йому на долоню. Тоді вухатий чоловік почав зачиняти двері.

— Мене звати Корморан Страйк. Скажіть, можна мені зайти й поговорити про вашого батька? — спитав Страйк, ще не затримуючи двері черевиком, але вже готуючись.

Бліде обличчя вуханя виразно проступало на тлі темного коридору.

— Мій-тато-Ґіерм помер.

— Так,— відповів Страйк,— я знаю.

— Він мене носив на плечах.

— Правда?

— Так. Мама казала.

— Ви живете сам?

— Я живу з мамою.

— Її звати Клер?

— Ні. Дебора.

— Я — детектив,— сказав Страйк і дістав з кишені візитівку.— Мене звати Корморан Страйк, і мені дуже треба поговорити з вашою мамою, якщо ви не проти.

Вухань не взяв візитівки, тільки глянув на неї скоса. Страйк запідозрив, що він не вміє читати.

— Ви не проти? — спитав Страйк. Холодний дощ так і періщив собі.

— Та, звісно. Заходьте,— сказав вухань, так само розмовляючи з Гудзиками на Страйковому пальті, й відчинив двері, щоб впустити детектива. Не дивлячись, чи той іде за ним, чоловік почав підніматися темними сходами.

Страйкові було трохи ніяково за те, що він отак користується вразливістю такої людини, як Аторн, але несила було опиратися перспективі на власні очі побачити квартиру, де в 1974 році проживав самопроголошений убивця Марго Бамборо. Ретельно витерши черевики об килимок, Страйк зачинив по собі двері, а тоді побачив на підлозі кілька листів, по яких син оселі просто пройшов ногами; на одному лишився мокрий відбиток. Страйк підібрав листи, а далі піднявся голими дерев’яними сходами, над якими висіла непрацююча лампочка без абажура.

Піднімаючись, Страйк дозволив собі уявити квартиру, куди протягом сорока років не заходив ніхто, крім її мешканців: замкнені шафи й кімнати, може, навіть десь лежить скелет — і таке бувало. Коли він ступив на сходовий майданчик, то на мить відчув піднесення: плита в крихітній кухоньці попереду видавалася артефактом із сімдесятих, і так само й коричневі кахлі на стінах... але, на жаль, квартира мала надто охайний вигляд, і пахло тут чистотою. На старому ковроліні у брунатно-жовтогарячі завитки виднілися свіжі сліди від пилососа. На лінолеумі, витертому, але нещодавно помитому, пакети з «Теско» чекали, поки їх розберуть.

Ліворуч від Страйка була маленька вітальня. Чоловік, який привів його сюди, стояв там перед значно старшою жінкою, яка сиділа в кріслі під вікном і плела гачком. Поява в її оселі великого чужого чоловіка, звісно ж, вразила стареньку.

— Він хоче з тобою поговорити,— заявив вухань.

— Тільки якщо ви не проти, місіс Аторн,— гукнув з коридору Страйк. Він пошкодував, що Робін не з ним. Вона чудово вміла заспокоювати знервованих жінок. Згадалися слова Дженіс, що в цієї жінки агорафобія.— Мене звати Корморан Страйк, і я хотів би поставити кілька питань про вашого чоловіка. Але якщо ви проти, я, звісно, негайно піду.

— Мені холодно,— голосно заявив вухань.

— То перевдягнися,— порадила йому мати.— Ти ж весь мокрий. Чого не носиш пальто?

— Бо тісне,— відповів син,— дурненька.

Він розвернувся і пройшов повз Страйка, який відступив убік, пропускаючи його. Син Ґіерма зник у кімнаті навпроти, на дверях якої був напис розфарбованими дерев’яними літерами: «Самайн».

Мати Самайна любила дивитися людям в обличчя не більше за сина. Звертаючись до колін Страйка, вона промовила:

— Добре. Заходьте.

— Дуже вам дякую.

У кутку вітальні цвірінькало в клітці двоє хвилястих папужок, блакитний і зелений. Мама Самайна плела клаптеву ковдру. На широкому підвіконні біля неї височіла купка готових вовняних квадратиків, а біля ніг стояв кошик з нитками. На великій тахті перед диваном було розкладено великий м’який килимок, а на ньому — на дві третини зібраний пазл з єдинорогами. У плані чистоти й охайності ця вітальня дуже вигравала в порівнянні з вітальнею Грегорі Талбота.

— Вам принесли пошту,— сказав Страйк і простягнув жінці мокрі конверти.

— Подивіться, що там,— відповіла вона.

— Думаю, мені не...

— Та подивіться,— повторила вона.

Самайнова мати мала такі самі великі вуха, як і син, а верхні зуби в неї так само трохи нависали над нижніми. Та попри ці недоліки, була в її м’яких рисах і темних очах певна чарівність. Довге волосся, охайно заплетене, було біле. Місіс Аторн було щонайменше шістдесят років, але гладенька шкіра ніби належала значно молодшій жінці. Було щось на диво потойбічне в тому, як вона сиділа з гачком біля поливаного дощем вікна, відрізана від світу. Чи вміє вона читати? Він подумав, що можна спокійно розпечатати конверти з відвертою рекламою, і так і зробив.

— Вам надіслали каталог насіння,— повідомив він, показуючи каталог місіс Аторн,— і ще листа з крамниці меблів.

— Мені того не треба,— відповіла жінка під вікном, так само звертаючись до ніг Страйка.— А ви сідайте,— додала вона.

Страйк акуратно протиснувся між диваном і чималим пуфом, який, подібно до нього, для маленької кімнати був завеликий. Примудрившись не зачепити килимок з пазлом, Страйк сів на пристойній відстані від жінки з гачком.

— А ось цей лист,— повідомив Страйк, маючи на увазі останній конверт,— адресовано Клер Спенсер. Ви її знаєте?

Марки на конверті не було. Судячи з адреси, листа надіслали з крамниці залізних виробів на першому поверсі.

— Клер із соціальної служби, вона допомагає нам,— відповіла місіс Аторн.— Можете розпечатати.

— Думаю, мені не слід цього робити,— відповів Страйк.— Залишу його для Клер. А ви — Дебора, правильно?

— Так,— тихо відповіла жінка.

У двері знову зайшов Самайн. Тепер він був босий, але в сухих джинсах і кофті з Людиною-Павуком.

— Я покладу харчі в холодильник,— заявив він і знову зник.

— Тепер усе купує Самайн,— повідомила Дебора, втупившись поглядом у Страйкові черевики. Попри ніяковість, вона була не проти побалакати з ним.

— Деборо, я прийшов, щоб поговорити про Ґіерма,— сказав Страйк.

— Його тут нема.

— Ні, я...

— Він помер.

— Так,— відповів Страйк.— Мої співчуття. Мене, власне, цікавить доктор Ба...

— Доктор Бреннер,— негайно кивнула Дебора.

— Ви пам’ятаєте доктора Бреннера? — здивувався Страйк.

— Він мені не подобався,— відповіла вона.

— Власне, я хотів у вас спитати про іншу лікарку...

У дверях знову став Самайн і голосно спитав у матері:

— Ти хочеш какао чи ні?

— Хочу,— відповіла вона.

— А ви хочете какао? — спитав Самайн у Страйка.

— Так, дякую,— відповів Страйк, подумавши, що в такій ситуації не слід відмовлятися від дружніх пропозицій.

Самайн почовгав геть. Гачок у руках Дебори завмер, вона показала на щось просто перед собою і повідомила:

— А ондо Ґіерм.

Страйк озирнувся. На стіні за старим телевізором було намальовано єгипетський анх — символ вічного життя. Всі стіни були блідо-жовті, але ділянка з цим єгипетським хрестом зберегла брудно-зелений колір. Перед анхом, на пласкій полиці над телевізором, стояла якась чорна ваза — так Страйкові спершу здалося. Тоді він роздивився на вазі стилізоване зображення голубки, зрозумів, що це урна, і до нього дійшло, що має на увазі Дебора.