Остання крапля - Цикіна Галина. Страница 25

— Ох, Таню, — Вероніка була вражена добротою і наївністю подруги, — зазвичай не все так просто.

— А що тут складного? Думаю, ніхто не стане жити з катом, якщо матиме шляхи для відступу.

Вероніка заплющила очі, намагаючись стримати появу кольорових картинок.

— Жінко, не хвилюйся, а то знову бачитимеш усі звуки довкола, — мовила Таня.

— Просто те, що ти вигадала, дуже-дуже благородно… і дуже-дуже небезпечно.

— А що тут небезпечного?

— А ти не думала, що Антон може бути вбивцею? Та навіть якщо й не він забрав життя матері, це ж Антон! Він злий і скажений!

— Я знаю. Але мені набридло боятися, — Таня піднялася з крісла й попрямувала до дверей, але за мить повернулася і поклала руку подрузі на плече. — Я знаю, ти хвилюєшся і хочеш мені допомогти, але найкращою поміччю зараз буде твоя підтримка.

— Наче в мене є вибір, — пробурчала Вероніка й висушила свій келих.

Розділ 30

Олеся ввімкнула чергову серію «Гри престолів». Вона вже давно знала кінцівку, але любила цей серіал. І вкотре передивлялася його.

Мирослав відклав смартфон убік і повідомив, що лягає спати.

— Чого так рано? — запитала дівчина, не відволікаючись від екрана.

— Узагалі-то перша година ночі, — сонно буркнув хлопець.

— Тоді на добраніч!

— І тобі, — Мирослав поцілував дружину у щоку. — Там, до речі, залишилося печиво, яке я пік увечері.

— Ти що?! — обурилася Олеся. — Хочеш, щоб я зовсім коровою стала? Я не їм на ніч.

— Авжеж, — усміхнувся хлопець і почовгав у спальню.

— І що означає це «авжеж»? — буркнула собі під ніс Олеся.

Дівчина ще з пів години простирчала перед екраном, а коли серія завершилася, усвідомила, що думка про печиво із шоколадними крихтами, яке мирно стоїть на кухонному столі, не йде з голови.

Олеся тихо встала й зазирнула у спальню. Мирослав міцно спав. Тож дівчина, так само тихо й не вмикаючи світла, підібралася до кухонного столу. Намацала печиво й відкусила шматочок.

«Завтра займуся подвійною йогою», — Олеся заплющила очі від задоволення, відчуваючи, як шматочки шоколаду тануть на язиці.

«А може, ще й пілатесом», — дівчина взяла таріль з усім печивом і попрямувала дивитися серіал.

Коли вона повернулася, у кімнаті було темно. Екран ноутбука згас, бо система автоматично перейшла у режим сну. Олеся навпомацки просувалася до дивана, боляче зачепившись за кут столу.

Зупинилася. Прислухалася, чи не прокинувся чоловік. Про всяк випадок сховала таріль із печивом за спину.

На щастя, світло від ілюмінації знадвору знову повільно освітило все довкола й Олеся без перешкод дісталася до дивана. Вона визирнула у вікно, вчергове милуючись тим, як гарно вони з Мирославом цього року прикрасили ялинку в саду. Але за мить до того, як вогні згасли, Олеся щось вловила у своє поле зору.

Не випускаючи тареля з рук, дівчина підійшла ближче до вікна. Коли новорічна гірлянда знову мигнула й засвітилася на повну потужність, Олеся не повірила власним очам.

Вулицею повільним кроком і ледь похитуючись ішла жінка. Попри морозяну погоду й вітер, що шарпав голі гілки, незнайомка була боса і в самій нічній сорочці.

Олеся потерла очі, вирішивши, що це їй увижається. А коли знову поглянула у вікно, побачила, що постать саме завершує свою ходу повз їхній дім.

Дівчина помчала у спальню. Дорогою встигла сховати таріль із печивом під диванну подушку.

— Мирославе! Мирославе, вставай! — вигукнула Олеся і ввімкнула світло.

— Що? Га? — сів на постелі хлопець.

— Щойно я бачила привида! — Олеся швидко одягалася.

— Якого ще привида? — Мирослав незадоволено мружився.

— Того, якого бачили Таня Доля та Андрій Злий.

— Ти ж наче казала, що не віриш у надприродне?

— Звісно, ні. — Дівчина знайшла ліхтарик і клацнула ним. — Я хочу дізнатися, що це за прикол.

— Що? — Мирослав неохоче виліз із-під ковдри й попрямував за дружиною.

Вероніці снилася річка. Це чарівне місце зринало в найкращих її снах. Повноводна жива ріка зміїлася серед неосідланого степу та причепурених засіяних полів, що гармонійно співіснували, незважаючи на статус один одного.

Туди, на невеличкий дикий пляж із зеленою травою та виходом до води, який обступив очерет, вони із друзями, малі й босоногі, ходили купатися. Туди з батьками їздили на відпочинок у свята. Там у Вероніки був перший поцілунок.

Кожного разу, коли це місце приходило уві сні, Вероніка прокидалася з відчуттям щастя.

Цього разу вона була там не сама, а з Носиком. Вони пірнали й бавилися. Вероніка відчувала під ногами тендітні поцілунки трави.

Ось вони з песиком набігалися досхочу. Вероніка лягає на траву, розкинувши руки та ноги. Її накриває приємна втома.

Але Носикові, як завжди, мало. Він продовжує стрибати навколо жінки. І гавкає, гавкає, гавкає.

— Носику, — пробурмотіла Вероніка насилу.

Їй не дуже хотілося говорити. Вона прагнула далі слухати річку, вітер в очереті та мружитися від сонця, яке тепер було скрізь: справа, зліва, зверху, знизу.

Але собача не переставало дзяволити. Ба більше, тепер воно залізло на хазяйку й заходилося облизувати їй обличчя.

«Як він тільки видерся на таку висоту?» — подумала Вероніка, відчуваючи, як сонячне проміння підіймає її високо, аж до хмар.

Ось вона проминула атмосферу й вилетіла у відкритий космос. Чомусь з’явилося тривожне відчуття.

«Як високо!»

Вероніка побачила під ногами блакитну планету, від цього запаморочилося в голові, а нудота охопила не тільки шлунок, а й весь організм.

Раптом прийшло розуміння, що це сон. Вона прагнула прокинутися, але не могла. Відсутність гравітації відносила її далеко-далеко від планети. Земля ставала дедалі меншою, доки не перетворилася на маленьку цятку. Вероніка хотіла щось вигукнути, крикнути, але не могла.

Жінка прокинулася від різкого болю. І зрозуміла, що це Носик гризнув її за палець. Образи зірок та планет зникли, розсіялося і сліпуче сяйво. Жінка відчула, що плаває в цілковитій темряві.

Вероніка потрусила головою, намагаючись зрозуміти: це й досі сон чи вже реальність?

Носик знову гризнув її, цього разу за ногу. Він голосно гавкав.

Жінка зрозуміла, що щось не так, коли не змогла спертися на лікоть, аби подивитися, чого це розходилося собача.

Гавкіт Носика боляче розбивався об голову Вероніки. Жінка все ж пересилила себе і, попри неймовірну слабкість і нудоту, таки піднялася з ліжка. Вона нарешті зрозуміла, що дошкуляло їй найбільше. Сморід! Сморід, який насторожив би будь-кого.

«Газ!» — промайнула думка. І Вероніка стрепенулася.

Вона попрямувала до вікна. Перечіпаючись через усе підряд і одного разу через Носика, жінка таки дійшла до місця призначення. Руки погано слухалися, тому відчинити вікно вдалося не відразу.

Коли морозяне повітря разом із холодним вітром увірвалося до кімнати, жінка трохи отямилася. І згадала. Згадала, що в домі не лише вони з Носиком.

Зробивши ще ковток кисню, Вероніка помчала до колишньої кімнати батьків.

— Таню! Ти як? — скрикнула жінка, ледь стримуючись, аби не клацнути вмикачем.

Тетяна не відповідала. Тоді Вероніка заходилася трясти подругу. Це не допомогло, тож вона схопила її під руку і спробувала підвести.

Коли врешті почула слабке «Що сталося?», від серця відкотилася каменюка.

— Витік газу, Тетянко! Підводься, ну ж бо! Нам треба швидше вийти на свіже повітря.

— Я… не можу, — ледь вимовила Таня. Вероніка відчувала, як подруга мліє на її руках.

— Ходімо! Я допоможу! — переборюючи власну слабкість, Вероніка повела Таню в коридор.

— Носику? Ти де? За мною! — вигукнула вона, виходячи зі спальні.

Повторювати не довелося, бо цуценя вже крутилося і дзяволило біля її ніг. Щойно відчинилися двері, воно прожогом вискочило на поріг. Після того вийшли й Вероніка і Таня.