Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 37
Опинившись у Дерека, я сіла поруч із ним на ліжку, і мені одразу поліпшало. Певно, сама себе накрутила, ніби на мене хтось дивиться.
Дерек дістав із мініхолодильника дві кока-коли, дав мені одну й підсів на ліжко.
— Сьогодні бачила Тайлера, — почала я.
Наші ноги сплелися, я відчувала тепло його тіла.
Почувши це, Дерек завмер. Рука з пляшкою так і заклякла на пів шляху до рота.
— Серйозно? А де?
— Він сам до мене прийшов. Розбудив мене. Це дивно, він раніше так не робив.
— То ти з ним порвала?
— Ну... — Я заялозила пальцями по холодному браслету, не знаючи, як сказати правду. Дерек поставив колу на тумбочку.
— Не порвала, — сказав ствердно, не питаючи.
— Вибач! — спробувала я виправдатись. — Він плакав, я не знала, що мені робити! Подумала, що краще буде почекати, поки йому стане трохи... ліпше.
— Чорт забирай, Лів. — Дерек схопився за голову, скуйовдив у задумі темні кучері. Потім відсунувся, звівся на ноги. Мені стало холодно. — Скільки можна критися? Я б і Медісон не хотів обманювати, та тут хоча б зрозуміло, навіщо це робити. Ну чому ти ніяк не підеш від нього?
— Він зараз дуже вразливий. Ще й так говорив, наче кинувся б уже з моста, якби не я. Боюсь, щоб він собі чогось не заподіяв.
— Нічого він собі не зробить, Лів. Він просто тобою маніпулює! — Дерек підійшов до вікна, втупив погляд у шибку. Помовчав трохи, повернувшись спиною. — Я не можу бути з людиною, яка мене соромиться. Мені цього й удома задосить.
Я мовчки дивилась на нього, украй розгублена. Він стояв так близько, що варто тільки простягнути руку, — а здавалося, ніби між нами багато кілометрів. Сум, що звучав у його словах, озвався в мені тупим болем.
— Дереку... — почала я, аж раптом нагорі грюкнули двері.
Ми перезирнулися. Медісон була вдома.
25
ОЛІВІЯ
Червень
— Агов? — озвалася Медісон.
Дідько, дідько, дідько! Що я скажу? Що я робила в кімнаті її брата?
«Що робитимемо?» — самими губами запитав Дерек.
Я розвела руками: «Не знаю».
Чути було, як Медісон ходить у кухні. Я намагалась не рухатися, сподіваючись, що вона нас не чує. Серце так калатало, що билось об ребра. Може, вискочити через чорний хід?.. Та тут у мене загудів телефон, і так гучно, що сумнівів не було: вона почула.
Я дістала мобільний. Медісон уже летіла сходами.
Знову фотографія, цього разу біля її будинку. На мені той самий одяг, що зараз. У роті стало сухо, мене нудило.
Я не помилилась. Хтось стежив за мною.
Тепер з мого серця стирчав намальований ніж, краплі крові стікали по грудях. «Помри!» — погрожував напис.
— Ти що тут робиш?
Медісон упіймала мій погляд. Чорні очі горіли підозрою, гнівом. Брови насуплені, підфарбовані рожевим губи стиснуті.
— О, Мед, привіт! — Я видушила смішок. — Оце показувала Дереку одну картинку, що мені її надіслали.
Вона схопила телефон, і все її обличчя враз зморщилося.
— Господи! Це хто тобі таке надсилає?!
Я знизала плечима, відчуваючи водночас полегшення й страх.
— Це, певно, такий жарт, — припустила Медісон, повертаючи мені телефон.
— Може, — погодилась я.
Дерек також глянув у телефон. Скривив рота, ніби хотів щось сказати, але слова не йшли з губ. Я спробувала зазирнути йому в очі: перепросити, що не сказала одразу.
— Але хто?.. Чому?.. — промовила Медісон. Тепер її брови поповзли вгору. — Навіть уявити не можу, кому ти перейшла дорогу. Ти ж така... чудова. — У її голосі почулась насмішка. — У хорошому сенсі, авжеж.
— Авжеж, — озвалась я сухо.
Як це на неї схоже: подати комплімент із гострим коментарем! Що ж, принаймні вона вже не питає, як я опинилася в спальні Дерека. Бо вона б нас убила, якби дізналася. Якось у дитинстві, коли ми грали у війну, я захотіла бути в команді з її братом. Тоді вона вкусила свою руку до крові й сказала батькові, що це Дерек.
— Краще звернись до поліції, — порадила Медісон.
Але ж копи розкажуть мамі, а цього не можна. Я так старанно виборювала ті крихти свободи, що тепер маю, і вмить їх утрачу, якщо вона дізнається про ці світлини. Та й, зрештою, хто знає, може, це в Дена такі «розваги» або ще якийсь ненормальний зі школи причепився.
— І що я маю їм сказати? — засміялася я. — Що мені надсилають страшні картинки?
Медісон і самій стало смішно.
— Може, з’їздимо в місто пообідаємо? — запропонувала я, поспішаючи змінити тему.
Вона похитала головою.
— Вибач, не можу. Маю знов іти на репетицію. Я тільки перекусити зайшла.
Удаючи розчарування, я підійшла з нею до сходів.
— Хріново. Ну, скоро зустрінемось, еге ж?
Я озирнулась через плече на Дерека, самим поглядом благаючи про розуміння. Він відвів очі.
Ми з Медісон вийшли на дорогу й там попрощалися. Я помахала їй навздогін, а тоді звернула на бічну вулицю й повернулась іншою дорогою.
Дерек мовчки відчинив двері. Губи в нього стиснулись у ниточку. Я зайшла всередину, так само мовчки, готова просити пробачення, готова сказати будь-що, аби тільки він не сердився. Було нестерпно думати, що я його образила.
— Дереку, — почала я.
Він підвів руку.
— Будь ласка. Можна я перший скажу?
Я кивнула.
— Я розумію, що ти не хочеш завдавати Тайлєрові болю, і так само розумію, що ти не хочеш засмучувати Медісон нашими стосунками. Розумію навіть, чому ти не скажеш мамі, що шукаєш свого батька. І все ж таки. Ти не думаєш, що від твоєї брехні тільки гірше?
— Брехні?
Такого я не чекала почути. Якийсь час я мовчки дивилася на нього, потім заперечила рішучо:
— Я не брешу. Просто так моїм близьким буде краще.
Дерек похитав головою.
— Що ти кажеш, Олівіє! Ти хочеш знати правду, а сама нікому не звіришся. От і мені. Ти ж мені навіть не сказала про ті повідомлення.
— Я думала, їх більше не буде. Я й хотіла тобі розповісти, просто — не знаю — просто не хотіла, щоб ти переймався!
— Але ж я тебе кохаю! — Він навіть руки розкинув. — Як я можу не перейматись?
— Кохаєш мене?
Я підсунулася до нього. Губи розпливлися в усмішці.
— Ну звісно. — Дерек провів по моїй щоці кінчиком пальця. — Я ж пообіцяв, що ніколи тобі не брехатиму. Сподіваюсь, що й ти можеш дати таку обіцянку.
Я притулилася до нього, ткнулася в теплу ямку поміж ключицями.
— Я всім усе скажу, обіцяю. Піду від Тайлера, розповім про нас Медісон. Навіть мамі зізнаюся, що шукаю батька. Просто мені потрібен час, розумієш? Я вперше в житті роблю щось сама, а не тому, що так сказала мама. Маю чинити по-своєму. Будь ласка!
Я шукала його очей, благала про розуміння. Дерек нахилився до мене, поцілував. Я відчувала тепло його грудей, чула, як віддається в моєму тілі калатання його серця. Мої губи розтулились, я вся подалася йому назустріч. Куди й поділася його затятість!
— Пообіцяй мені, — пробурмотів він, не в змозі перервати поцілунок.
— Обіцяю.
Його долоні ковзнули мені під сорочку, пальці зімкнулися на сосках, і я мало не скрикнула, здивована цим новим задоволенням. Так, поцілуватися ми могли, часом руки трохи розпускали, але завжди була певна межа, що її ніхто ще не перетнув.
Я гладила його спину, стегна, живіт. У нього вихопився стогін, низький, із самого нутра рик. Наше дихання злилося в одне.
— Олівіє, — гаряче шепотів він.
— Будь ласка, — вторила я, — не зупиняйся.
Цього виявилось достатньо. Останню перепону було знищено. Він узяв мене на руки й поніс у ліжко, бережно опустив на простирадло. Розстібнув ґудзик на джинсах, і я відчула, що тремчу.
Потягнув блискавку. Я ніколи не знала цього відчуття. Здавалось, усе тіло охопило полум’я.
— Дереку... — видихнула я.
Шкіра горіла під його руками. Він рухався губами від мого вуха і до самих ключиць, роняючи поцілунок за поцілунком, як краплі дощу, і від цього той жаркий вогонь, що палав у мене між стегон, розгорівся ще сильніше.