Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 36

— Ні, Абі. Мама була хвора. Я бачила всі ознаки. Не треба було, щоб ти туди заходила... — Голос у неї затремтів, та вона не спинилась. — Я одразу помітила записку й сховала в кишеню, щоб ти часом не подумала, ніби це через тебе. Це було егоїстично з мого боку. Я чомусь думала, що можу все виправити. Хотіла тебе захистити. А тепер ще й Олівія... Господи, яка ж я була самовпевнена! Може, якби я тобі розповіла, що їй відомо про Ґевіна... — Сара знову заплакала.

— Ні. Ти не винна. Ти ні в чому не винна. Вибач, що так сказала. Ти ж знаєш, я так не думаю.

Раптом усе стало на свої місця. Мама не тому мене полишила, що я була не така. Вона заглибилась у себе, хотіла мене відштовхнути, бо страждала більше, ніж я могла собі уявити.

Може, її хвороба й була мені незрозуміла, та одне я знала напевне. Материнство — це не те, з чим треба справлятись. Адже Олівія врятувала мені життя. Якби мама була здорова, то лишилася б жити, хоча б заради мене. У її загибелі моєї провини немає.

Я схопилась за пляшку й добряче хильнула. Сара майже нічого не випила. Від віскі сильно пекло в роті, та я все одно проковтнула.

Я зрозуміла, що не хочу жити, як мама: ховаючись від усього світу й відштовхуючи всіх, кому не байдуже. Хочу, натомість, бути частиною цілого, жити повним життям.

— Ось ти й дізналася правду, — промовила Сара захриплим від сліз голосом. — Зможеш тепер поставити крапку?

— Спробую, — чесно відповіла я.

— Коли ти знатимеш, що сталося з Олівією, прощатися все одно доведеться.

— Я знаю. — Я поклала голову на сестрине плече, і вона обійняла мене. — Я знаю.

Сара прибрала волосся з мого обличчя, поцілувала в лоб. А я, уперше за бозна скільки років, не відсахнулася.

24

ОЛІВІЯ

Червень

Я прокинулась від того, що хтось тарабанив до нас у двері. Закліпала очима, сонна й спантеличена, засліплена сонячним світлом, яке падало у вікно.

Стукіт повторився, і я підхопилась. Мерщій натягнула шорти й побігла вниз.

Відчинивши двері, я мало не скрикнула.

— Тайлере! — вихопилося в мене.

Ми не бачилися відтоді, як закінчились заняття в школі, і, якщо не вважати кількох есемесок, навіть не розмовляли.

— Привіт, мала, — усміхнувся він.

Не чекаючи на запрошення, Тайлер зайшов усередину, а я так і стояла, мов оніміла, стискаючи в руці дверну ручку. Він розставив руки, хотів мене обійняти.

Я вагалась. Мозок борсався, намагаючись струсити сон. Звісно, треба його обійняти. Але я не поворухнулась.

Руки в нього опустились, на лиці з’явився знайомий вираз образи й болю, що я його так часто бачила після того, як розлучилися його батьки.

— Що таке? — запитав.

— Нічого.

Я коротко обійняла його, відтак сіла на дивані, підтягнувши коліна до підборіддя. Раптом відчула себе голою.

— Ще не прокинулась. Як ти тут опинився?

— Тобто? Я ж казав, що приїжджаю цього тижня.

— Ти казав на вихідних.

— A-а... Ну, не так сказав. Мав на увазі, що буду десь на цьому тижні. Це ж не проблема, еге ж? Чи в тебе плани? Може, побачення?

Він начебто сказав це без умислу, щоб подражнити, та очі дивилися дивно, не так, як завжди. Я наважилась: час сказати правду.

Я тяжко глитнула, добираючи слова. Мені ще ніколи не доводилось розривати стосунки. Та й Тайлера не хотілося ображати. Зрештою, йому останнім часом було непереливки.

Тайлер сів поруч, простягнув до мене руки.

— Ходи сюди! Я тебе понад місяць не бачив, ми навіть не розмовляємо останнім часом. Чому ти так далеко?

Я підсунулась на кілька сантиметрів, відчуваючи, як нудотно пульсує клубок у животі. Почувалася винною перед Дереком, хоча фактично зрадила з ним Тайлера. Господи, оце так кашу я заварила!

— Як тато? — запитала я, сподіваючись відвернути його від обіймів. — І що там у Сіетлі? Подобається тобі?

Тайлер насупився, похитав головою. Із силою надавив кулаком на коліно, аж доки не хруснули в пальцях суглоби. Я поморщилась. Ненавиджу, коли так роблять.

— Та це жах. Я б краще з мамою залишився, та вона мене бісить. Так розстаралася, ніби це щось змінить. Купила мені ключки для гольфу, обіцяє звозити на Різдво до Барбадосу. Тільки я її все одно ненавиджу. Не треба було зраджувати. Стерво.

Очі в нього так і горіли люттю. Я ніколи ще не чула, щоб він так говорив про свою матір. Мені стало моторошно, я відсунулась.

— Я цілий день сиджу в татовій квартирі. Зайнятись нема чим, піти нікуди, ні з ким не побалакаєш. А коли він приходить з роботи, то одразу сідає за комп’ютер. Ми навіть не розмовляємо. — Він ліг на дивані, зайшовшись гнівом. — Я постійно сам. Гуляти нема з ким. Така нудьга!

А потім Тайлер заплакав, чим украй мене спантеличив і налякав.

Я ніколи не бачила, як він плаче, і не придумала нічого кращого, ніж обійняти, а відтак обхопила руками, погладила по спині. Схилила голову до нього на плече, а сама відвернулася, щоб він не бачив мого обличчя. Від нього пахнуло м’ятою та хвойним лісом — знайомий гель для душу, марки «Акс». Тепер мене чомусь дуже бісив цей запах. Я відчувала, як ізсередини, із самого нутра здіймається роздратування.

— Ти єдина, з ким мені добре, Лів, — вимовив Тайлер, утираючи сльози. — Усе пішло шкереберть. Я тільки й думаю, як почнеться школа і ми будемо разом. Не знаю, як я жив би без тебе.

— Мені шкода, — пробурмотіла я й міцно стулила повіки.

Якби він тільки знав, як мені шкода.

Я не знайшла в собі сил його кинути. Егоїзм узяв гору.

Трохи пізніше Тайлер пішов у гольф-клуб: мав грати з мамою.

Я весь ранок провела в саду, виполюючи бур’яни та саджаючи нову зелень, аж до маминого дзвінка о дванадцятій. Потім вирушила до Дерека. Прослизнула через ворота, що на задвірку, й опинилася біля його дверей. Хотіла постукати, аж раптом відчула, як волосся стало дибки.

Чийсь погляд обпікав мені спину. Я озирнулась, та біля дому не було нікого, тільки ліниво погойдувався за парканом хвойний ліс.

Мені хотілося струсити з себе це відчуття. Я визирнула на ворота — вони були не до кінця зачинені. Чи я їх лишила прочиненими, коли зайшла, не пам’ятала. Серце закалатало.

У задній кишені задзеленчало: текстове повідомлення. Мене аж підкинуло.

З екрана дивилась моя фотографія, знята у фас. Очі замазані білим, з рота лізуть нутрощі вперемішку з кров’ю.

«Здохни!» — написано поверх світлини.

Шкірою забігали мурашки, у роті раптом пересохнуло, наче я ковтнула пилу. Жах стиснув горло.

Здавалось, за мною хтось спостерігає. Я знов озирнулася.

Тяжко дихаючи, я скрадалася подвір’ям. Телефон сховала в кишеню. Притиснулася спиною до кущів, що росли вздовж паркану, і їхня тінь ураз проковтнула мене.

Діставшись воріт, я стала рахувати про себе. Пальці совалися гладкою дерев’яною ручкою. Один... два... ТРИ! Я рвучко розчинила ворота й роззирнулася. Подивилася на дорогу — нікого. Звичайне тихе передмістя в будень. У низ вулицею косили газон, пищала в сусіда система поливу, викидаючи в повітря водяні дуги. З подвір’я навпроти лунав дитячий сміх. Крикнув над головою птах.

У мене тремтіли руки, серце калатало аж до болю. Я вдихнула кілька разів, ковтаючи повне туману повітря, притиснула голову до колін. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе. Але ж це смішно! Ніхто на мене не дивиться, це ясно як день.

Зберись, Олівіє!

Ще й ці дебільні картинки. Ось що мене лякало не на жарт. Ворогів я не мала, а якщо й мала, то не знала про це. Хіба що Ден, Тайлерів друг, мене неполюбляв. От тільки анонімки не в його стилі. Якби він мав на мене якийсь компромат, то неодмінно завів би розмову в присутності Тайлера, щоб максимально принизити.

Я випросталася, повела плечима: усе тіло від адреналіну наче затерпло. Зачинила ворота, цього разу пересвідчившись, що замкнула на засув, і повернулася до дверей.