Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 46

Страшно було розуміти, що і її в мене забирають: знову тяжка втрата. Але ж у дитини має бути батько. Хто-хто, а я це знала.

Я вже взялася за ручку, готова піти, аж раптом погляд упав на комод, і серце пропустило удар. На самому краєчку лежало щось срібне, таке знайоме.

Не одразу я збагнула, на що дивлюся.

Браслет Олівії.

У пам’яті постав той останній день, барбекю в Стоуксів. Пригадалось, як вона поправила підстрижене волосся, блиснувши сріблом на зап’ястку. Детектив Семсон казала, що браслет так і не знайшли. Я тоді подумала, що замочок, певно, якимось чином розкрився під час падіння й прикраса злетіла.

На ватяних ногах я підійшла до комода, узяла браслет. Провела пальцями по слизькій металевій поверхні, перевірила замок. Він був цілий. Отже, хтось зняв його в Олівії з руки. Мене морозом обсипало, шкірою побігли мурашки.

Я обернулась.

— Звідки в тебе ця річ?

Страшна думка звивалась у голові, мов змія. Язик був готовий ужалити.

— Як він опинився в тебе в кімнаті? Ти забрав його в неї?

Очі в Дерека сповнились жахом, стали великі. Він скинув руки вгору.

— Ні! Ні, присягаюся, я не брав! Це мама мені дала. Наступного дня після того, як Олівія впала. Сказала, що він, мабуть, зіскочив у неї з руки ще на барбекю. Попросила кудись покласти.

— Він не міг зіскочити! Подивись! Замок не зламаний! — Я струснула браслетом. — А Олівія його ніколи не знімала!

На барбекю браслет був у неї на руці, проте в лікарні я його вже не бачила.

Мені раптом згадалася Джен у палаті, її стиснуті кулаки, що вона їх тримала на животі.

Лють ножем урізалася в нутро. Навіть дивно, чому я так розлютилася. Може, то спрацював такий собі захисний механізм. Емоції захоплювали не одразу, а хвилями, закручували мене, ніби ураган, а тоді відпускали. Бо я цього просто не витримала б.

Я кинулася нагору, перестрибуючи через сходинку. — Джен! — покликала я.

У мить перетнувши кухню з її натертим до блиску паркетом й охайну їдальню, я опинилась у тій самій кімнаті в затильній частині будинку, де бесідувала з Медісон. Джен з книжкою в руці згорнулася клубочком на оббитому бежевою шкірою дивані, а Марк втупився в телевізор, простягнувши ноги.

— Ах ти стерво, змовниця! — закричала я, відчуваючи, як гнів проникає в кожну клітинку, як я ним повнюся, набираю сили, ваги.

Куди й поділась та забита, скромна жіночка, яка тремтіла перед їхніми грошима, перед зарозумілістю цих людей! Шалена лють спалила її дотла, а попіл розвіяло вітром.

Джен і Марк схопилися на ноги, дивилися спантеличено.

— Абі... — почала була Джен, дивлячись на щось позаду мене.

— Це ти в неї забрала, так? — Кількома величезними кроками подолавши всю відстань, я опинилася просто перед нею. — Це ти? Це ти її штовхнула? Тобі нестерпно було думати, що у твого сина інша жінка? Чи, може, ти просто злякалась, що вона зламає йому життя? Вона ж була вагітна! От ти й вирішила її позбутись!

Мене так і трусило від гніву. Ніхто не міг би сказати, на що я зараз здатна, я — тим більше.

Вона сполотніла, зіщулилася, намагаючись уклонитись. Тоді заговорив Марк. Він обійняв дружину, ніби бажаючи захистити.

— Абі, що ти таке кажеш? Джен аж ніяк не винна в тому, що сталося з Олівією.

Я затрусила браслетом у нього перед очима.

— Цей браслет належить Олівії. З того самого дня, коли я його для неї купила, вона його не знімала. От тільки в лікарні його вже не було й ніхто не знав, куди він подівся. А знайшла я його у вас удома! Дерек каже, Джен віддала йому цей браслет після того, як Олівія впала.

Я показала на хлопця, який прийшов за мною і стояв тепер, спершись на одвірок, змучений, блідий. Поряд кліпала заспаними очима розтріпана Медісон.

— Джен?.. — проговорив Марк, дивлячись на дружину.

Вона заплакала, затуливши обличчя руками.

— Пробач мені, Абі, — вимовила крізь сльози. — Браслет зняли, щоб зробити МРТ. Один із лікарів віддав його мені, сказав, щоб повернула тобі. Я знаю, так і треба було вчинити, проте я не змогла.

— Чому?

— Бо за кілька днів до того бачила в кімнаті Дерека підвіску до нього.

Силуючись зрозуміти, про що йдеться, я подивилася на браслет. І справді, на ньому з’явилась невеличка підвіска у формі серця. З кожного боку стояли ініціали: «Д. С.» і «О. Н.».

— Я одразу зрозуміла, що це подарунок від Дерека. Та тоді б про це дізналась поліція. Подумали б на нього. Стали б його звинувачувати. Ти знаєш мого сина. Він не вбивця! От я й віддала йому браслет, попросила покласти кудись, поки все владнається.

— Мамо! — видихнув Дерек.

Медісон заклякла з роззявленим ротом. Марк випустив дружину з обіймів, відступив на крок, ніби вона була нечиста.

Найрізноманітніші почуття переповнювали мене.

Шкіру пекло, щоки пашіли, лоскотала між ребрами тривога. Усі ті емоції, що їх я з юності вміла тримати в собі, зринули раптом, наче оголений нерв.

— Ти мені брехала, — прошипіла я. — Зрадила мене.

— Ні! — Вона похитала головою, тільки стрибали кучеряві пасма. — Я... я тебе не зраджувала.

— Гадаєш, не сказати правди — не зрада?

— Я просто хотіла захистити свою дитину!

— А я що, на твою думку, намагаюся зробити?!

Розпалена люттю, я хотіла завдати їй болю. Уявляла, як візьму за шию, стисну пальці... А потім злість раптом зникла так само несподівано, як і накотила, не лишивши по собі нічого, крім смутку й порожнечі, що стиснули серце, неначе чиясь рука. Я дивилась на цих людей, яким іще нещодавно довіряла, і на душі в мене було те саме, що відчуваєш, коли зазирнеш у калюжу й побачиш у ній небо — і не знаєш, що реально, а що ні.

Я хотіла заговорити, але тієї самої миті задзвонив телефон, ніби заплакав у тиші.

— Алло?! — озвалась я, виставивши вільну руку вперед.

— Міс Найт? — Це була докторка Меддокс. — Вам треба їхати в лікарню, просто зараз. Дитина...

32

АБІ

Листопад

Я рухалася на захід від дому Стоуксів, через старе місто, аж доки не опинилася біля моря. Тоді повернула ліворуч і помчала вздовж води. Хвилі бились у каменястий берег, простягали до мене свої зсудомлені долоні.

Біля лікарні я вдарила по гальмах і, припаркувавши машину, поспішила всередину. Дерева, що відділяли будівлю від пляжу, дрижали, згинаючись під натиском чорнильних хвиль. Свистів у гіллі вітер.

Сара вже чекала: це я їй зателефонувала, та вона все одно приїхала раніше. З-за обертача вийшла докторка Меддокс — несподівано, як чаклунка. З-під халата виднілися джинси та білі кросівки. Стетоскоп вона закинула на лікоть, у другій руці тримала якусь табличку. Дивилася спокійно — сама стриманість.

Вона повела нас у двері, і ми опинилися в кімнаті позаду стійки реєстрації, дуже схожій на ту, де я вперше дізналась, що сталося з Олівією. Докторка Меддокс зачинила двері, і цей звук ураз озвався в мені спогадами. Я глибоко вдихнула.

— Скажу одразу: з дитиною все добре.

Вона насупила брови, та очі дивилася по-доброму, ніби хотіли заспокоїти.

Сара видихнула, узяла мене за руку. Сльози полегшення закипали в мене в горлі. Я не стала їх стримувати.

— Що сталося? — спитала в докторки.

— В Олівії різко знизився тиск через те, що матка передавила порожнисту вену. Адже вона лежала на спині. Отже, уся її вага тиснула на цю вену, яка дуже важлива для серця. У якусь мить підведення насиченої киснем крові до плаценти й, відповідно, дитини припинилося. Зазвичай таке трапляється на пізнішому терміні, тому ми не одразу помітили. — Тут вона торкнулась мого ліктя, усміхнулась лагідно. — А тепер тільки й треба, що її посадити або покласти набік — і все буде добре.

Я витерла очі.

— А з дитиною все гаразд?

Власні слова обпекли мене новою порожнечею: я навіть не подумала спитати про Олівію. Останнім часом пріоритети змінились, і в центрі моєї уваги опинилась уже не донька — її дитина. Ураз усвідомивши це, я стулила повіки. Боляче було розуміти, що в глибині душі я вже відпустила Олівію.