Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 50

— Щоденник! — Ґевін фальшивим жестом ляснув рукою по коліну, ніби зрадівши. — Це ти, дорогенька, добре придумала.

І він витягнув із кишені пальта телефон, засовав пальцем по екрану. Подув вітерець, і я раптом помітила, як поріділо його волосся.

— Ага, згадав. — Він показав щось у телефоні, поглянув на Кендалл. — У нас була вечеря в готелі «Fairmont», досить непогана. Пам’ятаєш, люба?

Кендалл дивилась на нього як баран на нові ворота.

— Ной Гарріс, директор «СошСоге Tech». Улаштував від імені фірми вечерю з представниками Республіканського інституту майбутнього з метою зібрати кошти для моєї кампанії. Ти, здається, дуже сподобалась його синові, пригадуєш?

Він поклав телефон у кишеню.

Гарріс. Чи я десь чула це прізвище? Пам’ять мовчала. Зрештою, воно досить поширене.

— Коли це було? — уточнила я.

— О сьомій, але ми затримались аж до пізнього вечора, еге ж, доню?

Від його тону — батько року! — мені стало бридко. Кендалл, судячи з усього, була тієї самої думки, бо страшно зблідла.

— Так, — пробурмотіла вона.

Я відчувала, що дівчина ось-ось вислизне з рук, та й Ґевін ладен був дзвонити в поліцію. Та я знала: Кендалл щось приховує. Батько збив її з пантелику, і вона нервувала.

Лють підступила до горла, тверда, наче камінь.

— О сьомій!? — вибухнула я, різко обернувшись до Кендалл. — Будь ласка, у тебе було достатньо часу, щоб заїхати до Олівії. То це ти, Кендалл? Ти штовхнула її з моста?

Вона скинула голову.

— Ні! Я ж казала...

Ґевін підступив до мене. Повітря між нами буквально вібрувало від напруження, здавалося, зашепотіла в напівзогнилому листі несказана правда.

— Годі! Я викликаю адвоката.

Він схопив телефон. Пальці його не слухались.

— Ні! — Кендалл це вимовила так, ніби відкусила від гіркої цукерки. — Я хочу відповісти.

— Ні слова більше, Кендалл.

Вона обернулась до нього, обпекла поглядом.

— Який же ти козел, — прошипіла вона. — Корчиш із себе люблячого тата. Тільки тобі начхати. На мене начхати, на Олівію теж. Вона для тебе була проблемою, яку треба вирішити. Я знаю, це ти її скинув. Не хотів, щоб усім стало відомо про твою позашлюбну доньку.

Тепер вона дивилась на мене.

— Того вечора він раніше пішов з вечері. Близько дев’ятої.

Вона випалила це одним духом: певно, боялась, що Ґевін не дасть їй договорити.

— Досить! — проревів той.

Очі в Кендалл стали великі, і вперше за весь час я побачила в ній дитину, беззахисну й зіщулену перед лицем нарциса й тирана.

— Сідай у машину та їдь до школи! Це наказ, Кендалл!

Тепер дівчина примружила очі так, що вони перетворились на блискучі шпаринки, проте сперечатись не стала — просто кинулась до машини. За якусь секунду я почула вереск шин. Кендалл лишила мене сам на сам із Ґевіном.

35

АБІ

Листопад

З хвилину Ґевін спопеляв мене поглядом, аж раптом з ним сталася несподівана зміна. Плечі згорбились, пальці потягнулись до лоба. Здавалось, сили покинули його.

— Ходімо всередину, Абі, — уже спокійно промовив він. — Можеш ставити мені будь-які запитання, тільки не тут, бо люди побачать.

Я вагалась, боячись лишитися з ним віч-на-віч.

Адже знала, на що він здатний. І все ж таки цей новий, незнаний Ґевін дражнив мою цікавість. Був геть не схожий на того самовпевненого тирана, яким мені запам’ятався. До того ж, якщо в нього є якісь здогадки щодо того, що сталося з Олівією, я маю їх почути.

Тож я сіла в машину й слідом за ним заїхала у ворота.

Ґевін провів мене у вишуканий кабінет у дальній частині будинку. Інтер’єр був суто чоловічий: темні, оббиті шкірою меблі, розкішний письмовий стіл із червоного дерева з лампою в зеленому абажурі, поряд — полиці з книжками на всю стіну. Зачинивши двері, хазяїн оселі зняв чорне вовняне пальто, повісив охайно на двері та всівся в шкіряне крісло біля стола.

«Удавати, що все добре. Не плакати. Не блювати», — наставляла я сама себе. Думки ще піддавались контролю, а от тіло слухатись відмовлялося: руки й ноги тремтіли, а в голові наморочилось від страху.

У животі похололо.

— Сідай!

Я не ворухнулась. Відтепер він не матиме наді мною влади. Годі з мене!

Він відкинувся на оббиту шкірою спинку, подивився на мене уважно, немов оцінював.

— Чого ти хочеш? Знову грошей? То знай, цього не буде. Минулого разу ти мене обібрала й навіть не позбулася дитини. По-хорошому слід би подати на тебе в суд за крадіжку. — Він похитав головою, наче батько, що відчитує малого бешкетника. — Тобі ще пощастило, що дружини сьогодні немає вдома.

Страх, що сидів у мене в животі, ураз розбурхався, поліз до рота, скував язик, запульсував у шиї. Я підійшла до стола, сіла на край. Ґевін такого точно не чекав, та знаку старався не подавати.

— Отже, ти знав Олівію.

— Так, ми були знайомі. Іронія долі: наші доньки зустрілись і якимось чином навіть здружилися. Я одразу все зрозумів, це було неважко.

— Ти надсилав їй повідомлення з погрозами?

Він коротко засміявся, наче залаяв собака.

— Ти сама чуєш, що кажеш? Абі, я доросла людина. Політик, а не якийсь там закоханий невдаха.

— Ґевіне, це ти штовхнув Олівію з моста?

— Не мели дурниць, — відрубав він, насупивши брови. Глибока зморшка прорізала йому лоба. — Нащо мені таке робити? Тим більше напередодні виборів?

— Щоб позбутись її. Це ж очевидно. Адже ти не хотів би, щоб твоїй дружині чи, скажімо, виборцям стало відомо про позашлюбну доньку.

— Слухай. — Він скинув руки вгору. — Я розумію, що ти мені все одно не повіриш, але я їй нічого не заподіяв. Вона була мила дівчина. Я засмутився, коли дізнався з новин.

Я рвучко підвелася, підійшла до нього.

— Я хочу знати, що сталося з моєю донькою, і, думаю, тобі це добре відомо. Не забувай, Ґевіне, я тебе знаю. Знаю, на що ти здатний заради своєї користі. — Я дивилась йому просто в обличчя, ніби хотіла випалити поглядом ті очі, темно-зелені, як в Олівії.

— Я не думаю...

Він хотів виважити свій наступний крок, вийти переможцем. Та цього разу я краще володіла ситуацією.

Почуття влади п’янило. Яке ж це щастя — помінятись із ним місцями, бути сильною! Куди й поділась та сором’язлива, боязка Абі, яку він знав.

— Це ти домовився з поліцією, щоб вони байдики били, а не розслідували справу, — прошипіла я. — От тільки я ще не знаю чому. Думаю, ти її скинув. Злякався, що вона всім казатиме, що ти її батько. Ще й в Ентоні тепер проблеми, тут також без тебе не обійшлося. Знаєш, що я тобі скажу, Ґевіне? — Я нахилилась так близько, що майже торкалась його носа своїм. — Ти винен!

Сказавши це, я випросталась і дістала із сумки той лист, що його мені дала Кендалл. Розгладивши на грудях, простягнула йому.

— Треба казати, що там написано? Це із Сіетла, з генетичної лабораторії. — Я замислено постукала пальцем по підборіддю. — Цитую: «З огляду на наявність спільних генетичних маркерів за результатами аналізу ДНК не можна виключити, що названа особа...» — Це ти, Ґевіне! — «...є біологічним батьком Олівії Найт. Імовірність у відсотках: 99,9942».

Ґевін вихопив аркуш у мене з рук, розірвав на шматочки. Він зціпив зуби, і від цього характерна ямочка на підборідді ще більше впадала в очі. Я засміялась.

Вийшов сухий, різкий сміх.

— Повір, цей документ у мене не в єдиному екземплярі, одна копія навіть зберігається в банківському сейфі! І якщо зі мною щось станеться, уся ця інформація вмить стане надбанням журналістів. До речі, про журналістів. Раджу тобі поговорити з шефом поліції в Сіетлі, щоб дав Ентоні спокій, бо доведеться надіслати їм кілька копій.

Він дивився на мене з роззявленим ротом.

— Ти що, мене шантажуєш?

— Авжеж!

У нього на щоках заходили жовна.

— Краще б тобі цього не робити, Абі.