Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 49

Ранок після нічної зливи був кришталево ясний, як рішення, що само визрівало в мене. Хай там як, а я хочу з чистим сумлінням сказати онучці, що доклала всіх зусиль, аби з’ясувати, що сталося з її мамою.

Кендалл не все мені розповіла, у цьому я не сумнівалася. Ґевін поїхав п’ятнадцять хвилин тому. Дочекаюсь, доки вона збереться до школи, і вийду їй назустріч.

Телефон загудів: Малкольм, мій бос. Він цілий ранок тероризував мене дзвінками и повідомленнями. Я розуміла, що рано чи пізно відповісти доведеться, далі відкладати не можна. Від моєї відпустки лишилися лічені дні, тож начальник має знати, чи можна на мене розраховувати.

Але ж правда була так близько. Я відчувала це шкірою.

Саме цієї миті ворота з лязкотом розчинились, і на дорозі показалась синя «BMW Z4» з відкидним дахом. Я вискочила з автівки, замахала руками.

— Кендалл!

Побачивши, що вона помахала у відповідь і зупинилась, я відчула полегшення. Підійшла до неї. Вона опустила вікно.

— Привіт, що таке?

— З’явилась нова інформація щодо твого батька у зв’язку зі справою Олівії. Маєш хвилинку?

— Звісно, — кивнула вона. — Буду рада допомогти. Може, сядете? На вулиці холодно.

Я сіла в машину, і дівчина ввімкнула обігрів на максимум. Була без куртки, у самій лише формі католицької академії, і та не справляла належного враження: зелена картата спідничка короткувата, замість панчіх ноги обтискають довгі, вище від коліна, гольфи. Черевики масивні, на високих підборах.

— Це він зробив? — Очі в Кендалл дивно світились.

Я одразу зрозуміла: вона клюнула. Ця дівчина залюбки б штовхнула батька під автобус, якби їй випала така нагода.

— Важко сказати напевно. Саме це я й намагаюся з’ясувати. Ти не чула, щоб твій тато погрожував Олівії? Може, вона тобі розповідала?

— Та начебто ні. Не було такого.

— Але він знав, хто вона така, правильно? Вони ж бачились?

— Так, здається, один раз.

Я вдивлялась у її обличчя, шукала слабкі місця в її вигадці. У тому, що вона все вигадала, у мене вже не було жодного сумніву. Кендалл водила мене за ніс, хотіла нав’язати свою власну правду. От тільки чому? І що то була за правда? Треба дізнатись, чи вона таки вірить, що Олівію вбив Ґевін, чи хоче відвести підозри від себе.

Бухгалтерія навчила мене, що інколи треба відступити на крок, подивитись на картину загалом. І тоді, побачивши всі цифри з нового ракурсу, ти вловлюєш закономірність. От і зараз це вміння стане мені в пригоді.

— А як же той випадок, коли ти поїхала за ними в «Чорного кота»? — запитала я між іншим. — Отже, вони зустрічалися щонайменше двічі. Може, були й інші рази?

Кендалл стиснула зуби, готова до оборони.

— Хто вам сказав, що я там була?

— Це не має значення. Має значення лише одне: кажеш ти правду чи брешеш. Хто погрожував Олівії: твій батько чи ти сама?

— Я їй не погрожувала!

Вона ображено заскиглила, як дитина, яка звикла, що їй в усьому потакають. Руки схрестила на грудях, ніби для захисту.

Я зітхнула, відчуваючи, що втрачаю терпіння.

— Розумієш, Кендалл, я вже не знаю, чи можна тобі взагалі вірити. Ти заманила Олівію в дім, коли у вас були журналісти, тобто преса могла посеред виборчої кампанії дізнатись, що у твого батька є інша дитина. Стежила за ними в перекусній. А тепер кажеш мені, що вони бачились лише раз, хоча я точно знаю, що було щонайменше дві зустрічі. У чому ще ти мене обманюєш?

Кендалл глянула на мене з викликом.

— Я не зобов’язана це вислуховувати.

— Ти хотіла за щось помститись Олівії?

— Ні, ви що! Я її не чіпала. Навпаки, хотіла їй допомогти, я ж казала!

— Але не сказала, що поїхала за батьком у ту перекуску.

— Ну то й що?! — У неї на щоках виступили плями. — Я думала, це не має значення. Ладно! Хочете знати, як усе було? Так, я заманила Олівію в дім спеціально, щоб про неї стало відомо пресі. Щоб завдати татові клопоту. — Вона занурила пальці в біляве, по плечі волосся. — І в ту зашарпану перекусну їздила, це правда. А що тут такого? Я просто підслухала, як він уранці говорив з нею по телефону, і мене це роздратувало. Скільки себе пам’ятаю, він або взагалі не звертає на мене уваги, або в нього все через одне місце. Тільки й думає, що про гроші та кар’єру, саме в такому порядку. Мої бажання не мають значення, головне — ця його ідіотська кар’єра, от він і тягає мене по всіляких добровольчих заходах, хай би їм грець. Я й у цій ідіотській школі опинилася тільки тому, що це може піти на користь його кампанії. — Вона показала на картату спідничку. — Я йому сказала, що нізащо в житті там не навчатимусь, бо хотіла займатись музикою в іншій школі. Знаєте, що він тоді зробив? Підкинув мені флакон оксико- дону та сказав мамі, ніби я хотіла проковтнути все за раз. І привіт, психлікарня. Розумієте? Він ненормальний!

Вона відкинулась на сидіння. Вираз її обличчя перемінився: замість юної бунтарки зі мною говорила жертва. А я знала, що це таке — бути пішаком у грі, що її затіяв Ґевін.

— Я тебе прекрасно розумію, Кендалл. Справді. Мені добре відомо, на що він здатний. Але чому ти переслідувала Олівію? Навряд чи з ревнощів.

Вона засміялась різким сміхом.

— Як ви не розумієте?! Саме з ревнощів, тільки я не його ревнувала — її. Уперше в житті я мала сестру, яка була до всього на моєму боці, не його, а він втрутився. Звісно, я не хотіла, щоб вони здружились, бо знала, що тоді він одразу накрутить її проти мене, тільки-но матиме можливість. А мені хотілось, щоб вона була моя! Він усе в мене забирає, і Олівію хотів забрати!

— Це ти штовхнула Олівію? — тихо промовила я.

— Ні! Вона була така добра до мене. Я засмутилася, коли з нею це сталося. Тому й потелефонувала вам.

— Ти телефонувала?

Вона відвела погляд.

— Вибачте! Дарма я кидала слухавку. Просто... Мені хотілось поговорити про неї, а я не знала, що сказати.

— Нічого.

Я схрестила руки на животі, там, де боліло.

— Мені й самій іноді хочеться про неї поговорити.

Довгу хвилину ми сиділи мовчки дивлячись з вікна, як вітер несе по тротуару купку листя.

— Де був твій тато тієї ночі, коли Олівія впала? — запитала я.

Кендалл позирнула на мене й знову сховала очі.

— Не знаю.

І тут позаду нас заревів мотор, ворота грюкнули й відчинилися. Обернувшись, я побачила сріблястий «ягуар». То був Ґевін.

— Це він, — промовила вона, і погляд у неї став мертвий, порожній.

«Ягуар» зупинився поряд, і ми з Кендалл вийшли з машини. Вона стала поруч зі мною. Ми чекали вкупочці, як двійко винуватих дітей.

Ґевін кинувся до нас, хрупаючи гравієм. Лице в нього було, наче грозова хмара.

— Абі, що... Кендалл, у чому річ?

— Чому ти не на роботі?! — рявкнула Кендалл.

Вона скоцюрбилась, пальці розтирали голі лікті.

— Портфель забув, — рикнув він.

Від страху мені звело живіт, нудотно запаморочилося в голові. Внутрішній голос — голос параноїка — кричав: «Тікай звідси!» Аж раптом наші погляди зустрілись, і я побачила — ясно як день — у кожній рисі: страх.

Він боявся мене.

Це було таке полегшення, що я засміялась уголос. Постава моя враз виправилась.

— Я саме питала в Кендалл, де ви були тієї ночі, коли Олівія впала.

— Якого?.. — Він навіть руки здійняв угору, ніби не вірив у почуте. — Ти що, переслідуєш мою доньку? Мені тебе шкода!

Кров прилила мені до обличчя, руки самі стиснулись у кулаки. Я повторила запитання:

— Де ви були тієї ночі?

Ґевін похитав головою, зверхньо, ніби розмовляв із нетямущою дитиною.

— Ну що, скажемо? — він подивився на Кендалл. — Що ми робили тієї ночі, люба?

Та люто подивилась на нього. Її очі так і випромінювали ненависть.

— Не знаю. Я навіть не знаю, коли це було.

— Перша субота жовтня, — пояснила я.

— Я ж не веду щоденника, щоб пам’ятати кожний чих, — відрубала Кендалл. — Мені наче не вісім рочків.