Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 7

- Міс Найт. Ви маєте дбати про себе. Вам треба їсти, пити, іноді відпочивати.

- Чому всі постійно торочать одне й те саме!? - раптом не витримала я. Біль, що його аж ніяк не втамував час, виринув з мене; я схопилася за голову, стиснула скроні.

- Бо ви маєте подолати чималий шлях. - Він позирнув на Олівію. - Усі троє.

Я втупила в нього погляд. Провела язиком по розтрісканих губах.

- Олівія вже не повернеться, - м'яко промовив доктор. - Але ваш онук іще може жити.

Із того, як звузилися його очі, було видно: йому боляче це казати. Я відчула симпатію до нього. Чи принаимні повагу.

- Скільки? - нарешті вимовила я.

- Що скільки?

- Скільки треба тримати Олівію на апаратах, щоб дитина? .. - Закінчити я не змогла, так ті слова краяли серце.

- В ідеалі вона має бути на тридцять другому тижні.

Тобто ще вісімнадцять тижнів - я швидко підрахувала.

- Це можливо?

Доктор Гріффіт відповів не одразу.

- Наскільки мені відомо, прецедентів іще не було. Але, гадаю, така ймовірність існує.

Я спробувала вдихнути, та клубок у грудях тиснув, виганяв повітря. Я міцно стулила повіки, потім знову розплющила очі.

- Чому не приходили з поліції? Де вони?

Здається, це запитання здивувало доктора Гріффіта. Він зняв окуляри, протер халатом.

- Ми не повідомляємо про ... нещасні випадки.

- Нещасні випадки?! Але ж це був не нещасний випадок! - Голос у мене зривався, усе тіло охопили мука й лють. - Ви ж бачили ті синці в неї на зап'ястках!

Доктор Гріффіт захитав головою.

- Перепрошую. Я хотів сказати, що згідно із законодавством лікарня зобов'язана сповіщати поліцію тільки про поранення, спричинені вогнепальною чи холодною зброєю. Гадаю, тому вас і не турбували.

Я притиснула долоню до лоба, відчуваючи, як закипає в кінчиках пальців чергова панічна атака. Та на цей раз мені вдалося відкинути тривогу, я перемогла. Я сама повідомлю в поліцію. ·

- Вона така хороша дівчина, Олівія. Що ж сталося?

Я мимоволі говорила ще про неї в теперішньому часі: не хотіла, щоб вона загубилася в минулому. Адже вона ще тут, поруч.

Очі доктора дивилися по-доброму, але й насторожено, як у юриста, який старанно добирає слова.

- Я не знаю. Але обіцяю ... - Він простягнув мені воду. - Ви знайдете в собі сили на те, щоб це з'ясувати.

Я прийняла від нього стаканчик і випила одним духом, до останньої краплі .

Щойно я вийшла з лікарні, припустив дощ. Була вже майже ніч, на горизонті нависли чорні хмари.

Я скермувала машину в знайомий поворот, повільно під'їхала до збудованого у вікторіанському стилі будинку на сім'ю з трьох осіб, найменшого на всій вулиці. Він незграбно притулився в самому кінці, оточений набагато імпозантнішими будівлями.

Мої сусіди належали до середнього класу: юристи, лікарі. Їхні дружини були домогосподарками й виховували товстощоких малюків, улаштовували дитячі свята, ходили на йогу, пили з приятельками каву. Я, мати-одиначка, яка завагітніла у вісімнадцять і все життя мусила працювати, була серед них ніби гнилий зуб у бездоганному роті.

Сама б я ніколи не купила цього будинку. Та я робила все, що могла, аби тільки дати Олівії те, чого не мала сама: пристойний район із нормальною школою й більш-менш припустимим рівнем злочинності, море під боком. Я прагнула дати їй більше можливостей і ніколи про це не шкодувала - ні тепер, ні доти.

У пам'яті постав останній ранок, що ми його провели разом з Олівією. Я дивилась, як вона погойдується в такт невідомій музиці, що лунала з навушників. Очі заплющені, на шиї незнайомий мені шарф, із шовку, червоногарячий, він ніби пломенів у неї під горлом. Вона була вдягнена в мішкувату кофту й спортивні штани. Під очима півмісяцями залягли темні кола, лице біле мов полотно.

Я стурбовано помацала їй лоб.

- Ти здорова?

Шкіра в неї була гладенька, прохолодна. Я поклала руку їй на плече, хотіла обійняти.

- Так, усе добре, я вчуся.

Вона вивернулася, насупила брови.

У цій відповіді вчувалося й інше: "може, годі вже питати?" Мама завжди казала, що я не вмію вчасно зупинитися.

Я ладна була допитувати Олівію. Одна страшна думка змінялась другою. Вона захворіла, у неї рак, її цькують у школі. Від страху в мене скрутило живіт. Зі мною таке траплялося: я нервувала, закидала її запитаннями, без упину аналізувала почуте, намагаючись знайти якесь пояснення. Завжди >мала бачити повну картину, без цього окремі штрихи лишалися незрозумілими. От тільки користі з цього ніколи не було. Те саме сталося, коли померла мама.

"Oпануй себе, Абі, - умовляла я сама себе. - Усі підлітки такі".

Я поспішила відволіктися, укладаючи ноутбук у сумку, та від холоду, що вона ним мене обдала, защеміло серце.

- Знаю, сьогодні субота, але мені треба трошки попрацювати. - Зазвичай я намагалася не лишати її на самоті, та варіантів в одинокої матері небагато.

- Ти все знаєш: не сідай до друзів у машину, не переходь дорогу в неналежному місці.

Я чекала: зараз вона зауважить, що я ніколи не виходила на роботу вихідними. Кортіло поділитися з кимось новим завданням, що мені його дали в "Браун Томас і партнери".

Давно вже мене так не радувала моя робота. Посада бухгалтерки в аудиторській фірмі мені взагалі була не до душі. Колись, іще давно, я працювала журналісткою. От тоді мала запал, амбіції, вигадку. Я обожнювала розслідування і мліла, побачивши під заголовком у газеті власне ім'я.

Та працювати ночами не вихід, коли в тебе на руках немовля з постійно хворими вухами. Насамперед я була матір'ю, знала: я не покину доньку, як покинула мене моя мама, яка так любила мене, а потім...

Тож я взялася до бухгалтерської справи. Відтак отримала більш-менш стабільний графік і вдосталь часу на дитину. То був компроміс, і я давно вже змирилась.

- Може, хочеш, щоб я лишилася? - У мене раптом сіпнулись губи. - Адже знаєш: ти для мене на першому місці.

- Ні, мам, усе добре, чесно. - Вона ж уже дала зрозуміти: я їй не потрібна. - Мені все одно треба вчитися, скоро контрольна з математики.

Я так і дивилася на неї, чомусь розгублена. Спробувала пригадати, коли ми востаннє розмовляли щиро. Уже розтулила була рот, хотіла спитати, у чому річ, адже в нас із Олівією завжди були близькі стосунки, ближчі, ніж зазвичай бувають у мами з донькою, ми в усьому звірялися одна одній. Та вона раптом підвелася й потягнулася, смачно позіхаючи.

- Я в душ, мам. Побачимося на барбекю.

Узяла зі стола червоний шарф, який уже встигла зняти, і пішла. Яскраво-червоний шовк волочився за нею, ніби стареньке плюшеве ведмежатко. За якусь мить її силует розчинився в тіні, і донька зникла на верхньому поверсі.

Спогади краяли мені душу. Звісно, вона була вагітна! Я проклинала себе за те, що цього не помітила, за те, що не лишилася тоді вдома. Провина давила мене, огортала задушливим туманом.

На під'їзді до дому я раптом опинилася у світлі фар. Дорогу заполонили автівки, легкові й навіть мікроавтобуси. Щойно я відчинила двері, як мені сунули під носа мікрофон. Звідусіль лунало моє ім'я.

- Абі, це Роб Крейн із KOMO-TV. Чи не могли б ви розповісти, у якому стані перебуває Олівія? Чи лікарі планують і далі тримати її на штучному життєзабезпеченні? Чи є надія врятувати дитину?

- Я ... я ...

Не в змозі відповісти, я сунулася до дверей. Як вони дізналися? Місис Нельсон, літня жінка з будинку навпроти, дивилася на мене з роззявленим ротом. У руках вона стискала вечірню газету.

- Без коментарів, - видавила я й кинулася всередину.

Вирували чорними плямами фотоспалахи.

Утома захлеснула мене, і я просто спливла на підлогу, притулившись спиною до дверей. Надворі ще говорили, та тепер голоси зливалися в суцільний гул.