Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 9

— Піду привітаюся, — пояснила, радіючи нагоді залишити Мері. — Приємно було познайомитися.

Я спустилася вниз, прихопивши дорогою з відерця з льодом бляшанку кока-коли, і примостилася під високим живоплотом. Якби тут була Сара, вона неодмінно взялася б мене вмовляти вийти з тіні й поспілкуватися з людьми. Казала, що я збудувала навколо себе стіну, а цеглинами стали робота й Олівія.

Сара завжди мала слушність і все робила як годиться. Благополучно вивчилася на психолога, улаштувалася на роботу, вийшла заміж, народила дитину і так далі. Тепер працювала з людьми, які потребували допомоги після травматичних подій. Більшість клієнтів направляли до неї з поліційного відділку в сусідньому Сіетлі. Я проти неї була людина-катастрофа: мати-одиначка, яка працює на першій-ліпшій роботі та ні з ким до пуття не спілкується.

Якась холодна рідина виплеснулася мені на руку, висмикнувши з задуми.

— Абі, привіт!

— А, Дереку. Привіт!

Зазвичай син Марка та Джен звертався до мене «Міс Найт». Я ще пам’ятаю його товстощоким другокласником із вічно вимазаними травою колінками, і от він звертається до мене на ім’я! Я зненацька відчула себе старою.

— Перепрошую, — проговорив він, сором’язливо усміхаючись.

Я струсила краплі з руки.

— І коли це ти так виріс, що вже можеш пити? — піддражнила його.

— Мені вже дев’ятнадцять. — Як і всі підлітки, Дерек почувався дуже дорослим і страшенно цим пишався.

Я ласкаво всміхнулася до нього.

— Ти не бачив Олівії? — поцікавилася тоді.

Він ураз став серйозний.

— Ні, а чому ви запитуєте? У неї що, неприємності?

— Ні, що ти! — Я навіть розсміялася: з Олівією неприємностей не траплялося. — Нічого такого. Просто ми мали тут зустрітися.

— А... — Дерек провів рукою по підборідді, і мені впало в очі, що він дуже схожий на матір. Дістав у спадок яскраву, виразну красу: темні кучері, завжди скуйовджені, вузьке, з гострими вилицями обличчя. Сині очі дивляться пронизливо, розумно. Справді привабливий хлопець. Певно, не одне серце розбив.

До нього підійшла якась молода дівчина. Торкнулася його плеча. Він озирнувся на неї, потім на мене, трохи позадкував. Цей обмін поглядами забрав, певно, кілька секунд, не більше, проте я не одразу впізнала в цій юній жінці Олівію.

Мозок — ніби колесо, що загрузло в болоті, — відмовлявся усвідомити побачене. Не стало довгих шовковистих кучерів. Волосся обрізали коротко, під хлопчика, а окремі пасма пофарбували в рожевий. Замість звичайних джинсів і футболки на ній були чорні легінси та блузка в селянському стилі, з низького вирізу випинали груди.

Я стояла й дивилася на Олівію в тьмяному вечірньому світлі й відчувала, що вона мені стала чужа. Ніби щось обірвалося, і не в моїх силах було знову зібрати все докупи...

— Чия це була дитина? — запитала я, відчуваючи, як нутрощі стиснулись у клубок.

Тайлер не відповів. Здавалося, він не зі мною.

— Тайлере. Чия це була дитина?

Він не подивився не мене. Не відповів. Промовив тільки:

— Я мав би її врятувати.

— Від чого?

Наші очі зустрілися.

— Від усього.

7

ОЛІВІЯ

Квітень

— Після вечері мама пішла до ванної. Ми повідчиняли всі вікна, та дім наскрізь пропахнув горілим хлібом. Від цього запаху дерло в горлі, щипало в носі; мене нудило.

Почувши, що нагорі ввімкнули душ, я мерщій побігла до столу, що в кутку вітальні, і взялася за акуратно відсортовані за алфавітом, із кольоровими позначками документи. Нічого. Перестрибуючи через сходинку, кинулася в мамину спальню. Покопирсалася в тумбочці: купа якихось кабелів і блокнотів. Стала на коліна, зазирнула під ліжко. Кілька вкритих пилом різнокаліберних гантелей, книжки, що свого часу не вмістилися в книжкову шафу, коробка з моїми листівками й записками.

Звісно, я не раз бувала в маминій кімнаті, та в речах не копирсалася: навіщо? Мені стало зле. Я вже відчувала, як підступає до горла відраза, аж раптом згадала її брехню: «...карі очі».

Від батька ж мало щось залишитися. Спливала хвилина за хвилиною. Часу було обмаль.

Я підійшла до шафи, перебрала одяг, взуття, понишпорила рукою на верхній полиці. Раптом пальці за щось зачепилися. Я стала навшпиньки й витягнула стару коробку з-під взуття, укриту товстим шаром пилу. Зі знахідкою в руках по-турецьки всілася на підлогу. Серце шалено калатало в грудях. Вода в душі ще текла, та я знала: треба поспішати.

Коробка була неважка. Мені навіть здалося, що в ній нічого немає. Але, коли я зняла кришку й відсунула підкладені під неї серветки, перед очима постав грубий аркуш паперу. Свідоцтво про моє народження. Ім’я батька зазначено не було.

Я відклала документ і витягнула серветки. На дні коробки лежав браслет з лікарні — такі вішають на руку новонародженим. На браслеті блідо-синіми чорнилами було виведено моє ім’я.

А тоді я побачила картку: невеликий квадратик картону, які вкладають у букети. З одного боку нічого. З іншого — напис великими літерами:

Назавтра я затрималася після школи, допомагала Пітерові з хімією. Тайлер цілий день зі мною не розмовляв, та я вирішила вдавати, ніби нічого не сталося. З ним це завжди спрацьовувало. Головне — не піддаватись на провокації, і все буде добре.

Додому мені не хотілося, тож я написала мамі есемеску, що затримуюся в школі, а сама сіла в автобус і попрямувала до Медісон.

Мені кортіло розповісти їй про вчорашню картку й про мамину брехню.

Мряка поволі переростала в дощ, тож я насунула капюшон. Медісон мешкала в тихому кварталі передмістя. Я проминула елегантні будівлі в псевдо- тюдорівському стилі та дерев’яні будинки, характерні для північного заходу тихоокеанського узбережжя, а тоді опинилася серед розкішних сосон, що ними поросли береги річки.

Дехто думає, що Зиґзаґом називають сам міст, та насправді це річка під ним звивається аж до П’юджет-Саунда. Коли я була мала, ми називали його «міст Попелюшки»: він був ніби з казки. Мав чотири сріблясті, увінчані шпилями башти, по дві з кожного боку, що до них кріпилися ванти, а прольоти прикрашали ажурні арки та блискучі металеві поруччя.

Поправивши на спині рюкзак, я попрямувала через міст, відчуваючи, як дерев’яні балки відбивають луною мої кроки. Зазвичай я ходила до Медісон навпростець через ліс, короткою дорогою, і таким чином економила близько двох кілометрів. Мама якось витягнула з мене обіцянку, що я там не ходитиму — певно, боялась, що в хащах повно маніяків, — але дорогою виходило надто довго.

Тож, бажаючи її заспокоїти, я казала, що завжди ходжу до Медісон в обхід. Брехати мені не подобалось, але ж я не хотіла, щоб мама нервувала. Вона іноді занадто мене опікала. До того ж це не було брехнею — просто я казала не всю правду.

Я натиснула кнопку дзвінка і стояла так, відсапуючись, доки двері не прочинилися. Обличчя в нього було пом’яте зі сну, очі часто кліпали, ніби обпечені вечірнім сонцем.

— Олівіє? Що ти тут робиш? — прохрипів він, занурюючи руку в темні сплутані кучері.

Я стояла, не знаючи, що сказати, не в змозі відвести від нього погляд. Я не бачила Дерека майже три роки. Він дуже змінився. Став гарним. Навіть дуже.

Куди й подівся той довгов’язий хлопець, якого я знала. Він схуднув на обличчі, став ширший у плечах і значно вищий від мене. На ньому були вузькі чорні джинси й чорна футболка, під якою проступали м’язисті руки. На шиї виблискував срібний ланцюжок.

— Привіт, Дереку! — Голос зірвався на вереск, і я поспішила закашлятись. — Я й забула, що ти вже повернувся з Нью-Йорка. Вибач, що так довго дзвонила. Я думала, відчинить Медісон.

Слова так і сипалися з мене. Я раптом побачила себе збоку: дурнувате дівчисько.

Хотілося б знати, чи й він про мене згадував. Під час останньої нашої зустрічі я з усім завзяттям чотирнадцятирічної тинейджерки зізналася йому в довічному коханні, на що він просто поцілував мене в щоку. «До зустрічі!», — тільки й сказав. А наступного дня поїхав у Нью-Йорк.