Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович. Страница 18

— Той самий? — Тонкі брови Серафими скочили вгору, в очах блиснули подив та цікавість. — Панове, ми з чоловіком прибули не так давно. Маємо свій клопіт, зовсім не знаємо тутешніх світських пліток.

— Вони не зовсім світські, — сказав Авакумов. — Швидше навпаки. Вважаю за обов’язок застерегти…

— Отак одразу, на порозі? Навіть не випивши кави?

Загасити іскру небажаної саме тут і тепер пожежі в хазяйки дому вийшло просто й елегантно.

— Сподіваюся, шановане товариство припасло для нашого довгого зимового вечора чимало цікавих історій, — цвірінькнула вона. — Не приховаю, ми з Едвіном дуже хочемо стати своїми в місцевому середовищі. Я повернулася додому, де давно не була. Тож маю за короткий час почати жити тим, чим живете всі ви. Це може звучати дещо наївно, незвично й пафосно. Але з розумінням того прошу наперед мені пробачити.

Вона говорила з дуже легким, майже невловимим акцентом. За інших обставин Платонові могло здатися, що Серафима з невідомої причини навмисне його імітує. Відкидала таке припущення органічність, природність, навіть певна мелодійність, яку голосу молодої жінки додавала нотка акценту. Він природний, навмисне гратися подібним непросто.

А найважливіше — акцент гармонійно доповнював зовнішність.

У Серафимі було щось не наше. Відповідь не забарилася: Чечель швидко зрозумів, у чому річ. Її обличчя зберегло східні риси, успадковані, вочевидь, від когось із батьків чи предків по якійсь лінії. Розріз очей підказував — господиня має дрібку турецької крові, а форма лиця й смаглявість шкіри наближали до балканського типу.

— Пані та панове, дорогі гості, дозвольте кілька слів до вас. — Господиня говорила, тримаючи усмішку. — Ще раз ласкаво просимо. Дуже хвилюємося, бо довго готувалися й чекали на цей день. Вибачте, що Едвін не зустрічає, він зранку погано чується, трошки загострилися болі. — Усмішка не зменшилася, не зникла, але в очах Платон помітив тінь смутку. — Все гаразд, господар неодмінно буде з нами. До послуг гостей окремі кімнати. Усі вони там. — Рука показала на сходи. — Бачите, є ліфт, є електрика, ми намагалися все облаштувати за останнім словом. Виявилося, тут не така вже глушина, аби блага цивілізації були недосяжними. Загалом нам Слобідський край, як його називають, дуже ліг на душу. І дуже хочеться, аби вам сподобалося в нас.

Не знати для чого Авакумов поплескав у долоні.

— Чудово, — відгукнулася Серафима. — Кімнат лише п’ять. Через те не змогли запросити більше гостей. Але в планах влаштовувати прийняття й навіть мистецькі салони. Життя в Грушівці має бити фонтаном. Як вам, напевне, пояснив наш управитель, усі візники найняті. Вони місцеві, що значно все спрощує. Сьогодні поїдуть по хатах. Завтра до обіду, поки видно, екіпажі повернуться й вас доставлять назад до Харкова так само легко й швидко, як сюди. Розмістити велику кількість челяді поки не маємо змоги, та зараз і не треба. До ваших послуг — Мартин Панасович, він знає тут усе й у всьому допоможе.

Управитель статечно кивнув.

— Також у будинку є куховарка і покоївка. Звати дівчину Надія. Сподіваюсь, як кажуть, маю надію, що вона метка й догодить навіть найвибагливішим дамам. — Серафима чомусь глянула на Люсі. — Верхній поверх від початку проєктувався для гостей, тож пропонуємо дві ванні кімнати. Воду гріє паровий котел, він же опалює маєток. За цим стежить Тарас. — Кивок на принишклого в кутку біля валіз опецька. — Він теж тутешній, як і куховарка з покоївкою. До всього — майстер на всі руки. Розміщення гостей ми взяли на себе, спальні кожній парі вже визначені. Кімнати нічим не відрізняються одна від одної. Однаково затишні. Хіба розташуванням та видом із вікна. Але, панове, о цій порі року з вікна всюди видно зиму.

Авакумов знову поплескав.

— Більше не буду втомлювати. Каву подадуть у дзеркальній залі. Там же будемо обідати, спілкуватися, розважатися. До того часу почувайтеся так вільно, як хто собі знає. І дуже прошу не забувати про побажання щодо одягу на урочисту частину. Я вас залишу, панове.

— Даруйте!

— Сергію Павловичу? — Господиня знову смикнула бровами.

— Так сталося, що трошки незручно. Можете сміятися, панове, скільки завгодно. Але ж я не спатиму з Платоном Яковичем на одному ліжку. Хай навіть дуже його поважаю та вдячний за допомогу.

Ніхто не засміявся, лиш Люсі тихенько порснула.

— Справді, незручно. — Серафима легенько торкнулася пальчиком скроні.

— Бібліотека, — озвався Носок.

— Так! — вигукнула господиня, немов зробила важливе відкриття. — Звісно, бібліотека! Тобто кімната під бібліотеку. Ще не всі книжки доставили, не зовсім порядок, може бути не дуже затишно…

— Якщо там є, на чому спати, прошу не сушити собі голову, Серафимо… Вибачте, не знаю по батюшці…

— Ох ці місцеві політеси, — зітхнула вона. — Там, звідки ми приїхали, не заведено звертатися по батькові. Гаразд, не мадамою ж кликати. Серафима Марківна, до ваших послуг.

— А я знав! — прогудів Ковалевський.

— Могли б попередити, — дорікнув Чечель.

— Розпорядіться про постіль для Платона… Тепер даруйте мені, не знаю, як звертатися повністю.

— Платон Якович.

— Так, скажіть Наді про постіль у бібліотеці. Пане Чечелю, там справді є канапа. Вгадали?

— А такі особи не гадають, Серафимо Марківно. То цигани гадають.

Усі, і господиня, повернулися до Авакумова.

— Інтригуєте що далі, то більше. Що за особи? — Серафима перевела погляд на Платона. — Що ви за особа така?

— Сищик.

У виконанні Георгія Андріяновича Авакумова це прозвучало, мов лайка.

Чи звинувачення в тяжкому злочині.

Збувався прогноз Ковалевського — той ще буде вечорок.

Та ще компанія.

Розділ 8. Перевертень

Харківська губернія, Валківський повіт, маєток Мілкусів

Покоївка принесла білизну, подушку й картатий плед замість ковдри.

Дівчина — хоч малюй: кругленька, білява, довгокоса, з рожевими щічками й великими очима, які відбивали послух та цікавість водночас. Коли Платон затримав Надю й попросив не стелити одразу, бо звик робити все сам, — потупила погляд, зашарілася, хіхікнула й подалася до інших. Та все ж встигла пустити бісика при виході.

Крім трьох дубових полиць для книжок, вкритих рівним шаром лаку, в бібліотеці стояли ще шкіряна канапа, плетене крісло-качалка й високий напільний годинник. Кидався в очі камін, який вписали в стіну й виклали керамічною плиткою з квітчастими візерунками.

Чечель торкнувся долонею — гріло жарко.

Скинув пальто. Не бачачи, куди б примостити, кинув на крісло. Воно гойднулося під важкістю одягу.

Тепло, тихо, і все одно чогось бракувало для затишку.

Книжки.

Без них бібліотека не відповідала своєму призначенню.

Полиці були порожні, навіть припали пилом. Щоправда, у дальньому кутку Платон побачив чотири громіздкі дерев’яні ящики. Їх поставили один на один у два ряди. З цікавості Чечель обмацав їх, простукав кожен. Звук не був порожнім, а спроба посунути верхній довела — ящики наповнені чимось важким. Напевне, книжки, які доставили, але чомусь досі не розпакували й не розставили. Жаль, а Платон був не від того, аби зайняти час порпанням на бібліотечних полицях.

З особистих речей він мав при собі лише дорожній несесер: зубна щітка з кінського волосу, коробочка з зубним порошком, зубний еліксир, зубочистка і пилочка для нігтів. Фрак разом зі штаньми, сорочкою та лакованими туфлями досі лежав у валізі Ковалевського. Саме час піти й взяти, аби кругленька покоївка, як їй наказали, заздалегідь попрасувала. Годинник показував лише одинадцяту, обід — на п’яту вечора, але до того часу дівчина мала купу роботи з вбранням інших гостей, аби встигла поробити.

Платон їй не заздрив.

Як і решта кімнат, бібліотека зачинялася на ключ. Замок був простенький, на два оберти. Але, виходячи, Платон лишив двері прочиненими — тут не було від кого закриватися й чого ховати. Його тимчасова спальня розмістилася в кінці коридору, далі — лише обіцяна ванна кімната й кабіна ліфта. Подібно до першого поверху, коридор півколом опоясував другий. Йдучи прямо, Чечель мусив завернути за ріг, ліворуч, пройти вперед, минаючи інші кімнати поверху, і знову повернути по ліву сторону — Сержа розмістили найдалі від нього.