Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович. Страница 19

І теж біля ванної.

Зручно й вигідно.

Чечель уже знав, хто де отаборився. Поруч із бібліотекою, найближче, освоювали територію Мухортови. За ними — подружжя Авакумових. Якщо постукати в наступні двері, відчинить лікар Лавров. Далі — Григоренко з супутницею. І нарешті — самотній Ковалевський.

— Знаєте, що там робиться? — з придихом запитав Серж, щойно зачинив за Платоном.

— Де — там?

— Он там! — Ковалевський тицьнув на стіну, що розділяла його та Мішеля. — Він її по`рає!

— Отак, одразу? — Чечель підозріло покосився на стіну. — Я думав, тут товсті стіни. Це ж не дешевий готель.

— Повірте мені, мосьпане! Я знаю, які тут стіни. І точно знаю, що будинок — не дешевий. — Для переконливості Серж стукнув себе кулаком у груди. — Тільки ж дівуля так репетує! Коли вбиватимуть, так не волатиме!

— Тьфу на вас — убивають, — буркнув Платон. — Хіба ви чули, як кричать, коли вбивають?

— Тепер тьфу на вас! — образився Ковалевський. — Маю на увазі, жертва вбивства крикне раз і коротко. Ця ж верещить, наче різана. Хоча ви, мабуть, праві. Не знаю, як різані верещать.

Чечель ступив до стіни впритул, приклав вухо.

— Тихо.

— То ви пізно прийшли. Вони вже заспокоїлись. Але ж він її порає, Платоне Яковичу!

— Хай прозвучить грубо й цинічно, та саме для того пан Григоренко утримує за власні гроші цю Люсі. І задля того привіз із собою. Кому-кому, а їм точно не нудно.

— Мені — теж! — Ковалевський кивнув на притулений до ліжка футляр із рушницею. — Запитав їхнього служку, того, місцевого. Каже, тут у лісі зайці бігають.

— Де зайці — там вовки.

— Вовка боятися — в ліс не ходити! — нагадав Серж. — Хочете прогулятися?

— Я ж без зброї.

— Прогулянка, кажу ж! Ви коли містом гуляєте, зброю не берете.

— Сніг глибокий. Я не так екіпірований.

— Шукаєте причину, — відмахнувся Ковалевський. — Чорт із вами, кисніть. Я наберуся сил, іще вечір перебути.

Привезений одяг уже висів у шафі. Крім неї, широкого ліжка, круглого мармурового столика й стільця біля вікна, у кімнаті нічого не було. Платон підозрював: подібний інтер’єр мали інші гостьові спальні. Нічого особливого, нічого зайвого.

— Не забудьте. — Серж простягнув циліндр. — Ви ж його для чогось брали.

— Задля картинки. — Чечель взяв убір, струсив ледь помітну пилинку.

Не лукавив, не жартував — справді закортіло трошки погратися в світського лева. Циліндр кравець-єврей віддавав майже безкоштовно. Саме капелюх зіграв із майстром злий жарт. Замовник, якому шив фрак, ані словом не обмовився про циліндр. Але близький родич кравця тримав капелюшну крамницю. Шив головні убори сам, і кравчик вирішив дати родичу трошки заробити. Тож замовив циліндр, заплативши наперед, бо мав намір продати дорожче, у комплекті з фраком. Помилки в розмірі не сталося, високий елегантний капелюх міцно сидів на голові клієнта й не тиснув. Завбачливий майстер знайшов спосіб зняти мірку з голови. Помилився в іншому: замовник категорично не хотів ані циліндра, ані іншого убору. Навіть коли кравець покірно відклав готового капелюха, клієнт уже встиг розгніватися за свавілля. Назад авансу не вимагав, проте й фрак із циліндром у комплекті не взяв, загнавши кравця в збитки.

Платон погодився взяти убір із жалості. Тім більше коли поміряв і став перед дзеркалом, Серж спершу зареготав, а потім заплатив. Коли ж учора ввечері Чечель при повному параді постав перед Христиною, жінка теж не стримала смішка — але потім погодилася: гість виглядає солідно, рівним серед рівних.

— Чуєте? — Ковалевський враз підніс пальця. — Знову порає. Де й бере здоров’я…

— Нічого не чую, — зізнався Чечель.

— То слухайте краще!

Платон знову притулив вухо до стіни. І зрозумів: Серж напевне добрий мисливець. Має тонкий слух — по той бік стіни стогнала й скрикувала жінка. Хоча чути це можна, якщо справді нашорошуєш вуха.

— Аби не насильство. — Чечель не знайшов, що ще сказати.

— Ганьба. Розпуста й ганьба. — Ковалевський насупив брови. — Ні, піду я звідси. У лісі зараз краще.

Покоївку знайшов на кухні.

Дівчина саме ладнала важку праску, а куховарка брязкала каструлями. На появу Чечеля жінка розвернулася, і він побачив, як Надя виглядатиме років за двадцять.

— Що пан бажає? — спитала вона грубувато.

— Одяг у порядок привести. Усе готово.

— Не журіться, будете задоволені. Надька все вміє, пані вже знає.

— Донька?

Дівчина чомусь зашарілася й знову хіхікнула, ховаючи очі.

— Четверо їх у мене. — Куховарка витерла червоні руки об фартух, тепер чулася гордість.

— Менша?

— Друга. Та, яка більша, у Харкові в прислугах. У гарний дім узяли, нічого. Додому трохи грошей шле.

— Чоловік…

— У наймах. З весни до осені. Зараз удома хазяйнує, двох менших глядить.

— Зовсім малі?

— Одній шістнадцятий, друге ще рік тому цицю смоктало. — Жінка глянула підозріло. — Чого ви, пане, все допитуєтесь?

— Звати вас як?

— Параска. За чоловіком — Ярмолючка.

— То ви з Грушівки?

— І я, і мати моя, і баба, і її баба. — Куховарка поволі закривалася. — Щось хочете, пане? Бо в нас тута ще ділов ондо по саму зав’язку.

— Коли тутешні — мусите знати страшні казки. Чув про якогось перевертня…

Гах!

Надя зойкнула, впустивши важку гарячу праску на підлогу, навіть відскочила від неї, скрикнувши вдруге. Параскева миттю схопила рушника. Спершу замахнулася на доньку, яка, мов равлик у мушлю, втягнула голову в плечі. Та замість шмагонути незграбу куховарка через рушник підхопила праску, примостила на стіл.

— Безрука, — просичала на доньку.

— Я не…

— Цить, кажу! Замовкни! Взагалі мовчи! Киш звідси, роби своє діло, щоб духу твого тут не було!

Позад себе Чечель почув рух.

— Що тут таке?

На гуркіт наспів управитель. Відтіснити Чечеля не міг собі дозволити — оминув, став між ним та збентеженими жінками.

— Криворукі? Так я розпрямлю.

Носок говорив тихо, але жорстко. Його слова найменше сприймалися примовкою. Навпаки, Платон не раз бачив і знав таких людей. Погроза звучала справжньою. Сказане управитель міг втілити навіть буквально, з нього станеться. Уперше за весь час від когось із нових знайомих повіяло небезпекою. Чечель дозволив собі торкнутися його плеча.

— Сваріть мене, Мартине Панасовичу. То я винен.

Носок різко розвернувся, кинув:

— Ви? У чому? Пане, я б не захищав цих бабів, беруть забагато волі.

— Я їх не захищаю. Навпаки, здається, налякав обох. Особливо дівчину.

— Налякали?

— Ходять чутки про якогось перевертня. Колись давно служив у поліції. Збираю різні страшні історії. Просто цікаво. А жінки тутешні, живуть тут усе життя. Мали б знати. Не думав, що перелякаються.

— Хай роблять своє діло. — Зараз Носок говорив рівно, спокійно, зиркнув на покоївку, сказав уже без злості: — Ворушися, дівко. Там пані чекають, усі дуже хвилюються. Махом, дівко, махом. Ти, Параско, теж ґав не лови. Пані скоро прийдуть, усе перевірять.

Закінчивши давати розпорядження, управитель жестом запросив Чечеля йти за собою.

Коли чоловіки залишали кухню, Платон помітив: мати й донька уникають прямих поглядів. Навіть одна на одну не дивляться.

— Справді, не сваріть їх, — мовив, коли вийшли до передпокою.

— Не зайве, — промовив Носок. — Роти пороззявляли, наче панів та пань ніколи не бачили.

— Я, схоже, справді їх налякав.

— Не ви. Зволите пройти за мною.

Лиш тепер Чечель звернув увагу: управитель вбраний просто, але міській одяг сидів на ньому природно. Носок умів усе це носити, тож нічим не нагадував сільського чоловіка. Чорні суконні штани в тонку білу смужку, під такого самого фасону піджаком — сорочка з високим, застебнутим під горло коміром. У теплі´ вуса не падали, далі стирчали перпендикулярно борідці-клинцю, і Платон помітив: вони, як і волосся, тримаються на брильянтині.

Управитель провів до більярдної.