Нові пригоди самоходика - Ненацький Збігнєв. Страница 17

Я поглянув на годинника, потім на дівчину. Було близько десятої години.

— Вже пора мені, еге ж? — мовила вона, помітивши мій погляд. — Правда, батьки не турбуються про мене, бо знають, що коли я увечері вириваюся ловити рибу, то повертаюся трохи пізніше, але я вже стомилася. Напрацювалася коло сіна, а завтра знову до роботи.

— Ви ще відвідаєте мене коли-небудь?

— О, звичайно, — приязно всміхнулася вона. Та відразу ж спохмурніла. І додала: — Я також повинна знайти Чорного Франека. Тоді в закусочній, коли всі поїхали, Чорний Франек стягнув у мене з пальця перстень. Це був такий дешевенький, кумедний перстень, металевий, з простим скельцем. Мені купив його для сміху на сільському ярмарку мій хлопець, який тепер в армії. Вчора мені прийшов лист, може, він приїде на кілька днів у відпустку. Мені хотілось би мати цей перстень, нехай хлопець не думає, що коли я вже майже студентка, то й забула про нього. Франек стяг перстень у мене з пальця і сказав, щоб я прийшла по нього, тоді віддасть. Якщо я піду до їхнього табору, Франек схоче мене там затримати. А в міліцію я не можу заявити, бо ж перстень не має ніякої цінності. Та й не вкрав же його в мене Чорний Франек, а тільки по-дурному пожартував. Я справді не знаю, що робити.

— До табору Чорного Франека ми можемо піти разом, — запропонував я.

— А хто ж знає, де той табір? Річ у тому, що вони нікому цього не розказують. Так було й торік. Спочатку розбишакували по кемпінгах, у кількох туристів пропали газові плитки, а тоді вся ватага раптом зникла. Тільки час від часу то тут, то там з'являлися один чи двоє хлопчаків із ватаги, яких посилали по харчі й на розвідку. Іноді вони робили напади всією ватагою, а що ніхто не знав дороги до їхнього табору, то вони були невловимі.

— Ви пропонуєте мені знайти цей табір? Еге ж?

— Якщо зможете, — засміялася вона. — А потім ви скажете мені, де він розташований, і я піду туди по свій перстень. Ні, не з вами. А з своїм батьком і братами. Я певна, що Франек віддасть мені перстень. І дуже швидко!

Вона сіла в байдарку. Затарахкотів мотор. Перекрикуючи його, вона гукнула:

— Як вас звати?

— Томаш. А вас?

Може, не почула мого запитання? Човен уже відплив од берега. Тільки через хвилину, разом із гуркотом мотора, долинула до мене відповідь:

— Марта…