Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 31

Тебе дивує, правда, чи, бува, не уроки я вчити зiбрався? Нi! Щоб ти знав — Робiнзон Крузо на островi щоденника писав, записував усi подiї, якi з ним траплялись. Що ж, я гiрший за нього? Я теж, як i вiн, на островi. А на островi без щоденника не можна.

Ну, пiдряд писати, ти ж знаєш, я не можу. Я тобi не письменник. Навiть бiльше — я по письму переекзаменовщик. Вирiшив я коротенько записувати тiльки факти — поганi й хорошi. Провiв у зошитi посерединi лiнiю, роздiлив таким чином аркуш на двi половини — лiву й праву. У лiвiй зверху написав «Пригоди» (це хороше, це для мене, ти знаєш, взагалi у життi головне, заради цього я й на острiв висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на островi). У правiй половинi написав зверху «Неприємностi» (що ж поробиш, як трапляються).

Довго я думав, довго гриз олiвця i нарештi, написав. От що в мене вийшло.

Як бачиш, пригод одна i та манюня, як той пiчкурик. А неприємностей аж шiсть, i всi здоровеннi, як акули.

Все оце я писав, лiктем притискаючи зошит до колiна i чвиркаючи собi над вухом лiхтариком, бо вогнище вже догорiло, а розпалювати знов менi не хотiлося (тiльки не думай, нiби через те, що по хмиз треба було йти у темнющi непривiтнi заростi!).

Лiхтарик у мене, ти ж знаєш, «динамiчеський», вiчний, нiяких батарейок не треба. Але оте чвиркання… Чвиркаєш — є свiтло. Не чвиркаєш — нема свiтла. Або чвиркай i пиши. Або не чвиркай i не пиши. Я чвиркав. Пiвгодини пiсля того менi у вусi гуло. I рука задерев'янiла, наче я лiктем об край столу стукнувся.

Написав я i думав, що все — день скiнчився i бiльше нiчого не буде.

Спати менi не хочеться — вдень виспався. Вийшов я, сiв на березi, охопивши руками колiна, i думки рiзнi в головi снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш, — спиш уже, мабуть)…

Рiжок мiсяця з-за хмари виткнувся, — мов шабля козацька, — висвiтлив плесо срiбним присмерком.

Невидимi качки просвистiли-прошумiли крильми над головою, i тихо. Вiтру нема, i навiть завжди шурхотливi очерети мовчать, не шепочуться мiж собою. Я дивлюсь собi на воду i думаю.

Аж раптом тiнь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти мiсяця. З-за очеретiв виплив човен — без згуку, без жодного плеску, як мара. I це було найстрашнiше (мов увi снi!). У човнi на повний зрiст стояв хтось високий i довгим веслом нечутно правив. Я заклiпав очима — чи не привидiлось. Нi! Човен линув прямо до острова. Збiльшувався, збiльшувався, як на екранi кiно; попiд самим берегом звернув i зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночi у плавнях? Водяник? Вiдьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тiльки старi баби неосвiченi в них вiрять. А я ж пiонер! Барабанщик у загонi! Я вiрю в радiо, в телевiзор, у космiчнi ракети! Нi, дурницi, не треба боятися I враз я згадав Гуньку… Отого придуркуватого Гуньку, несповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях… Гунь-ка! А що, як це Гунька? Що, як вiн теж, як i я, живе у плавнях на якомусь безлюдному островi? Гунька! Вiн же несповна розуму, вiн же нiчого не тямить. Вiн може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночi в плавнях!), i задушить. Задушить — i нiчого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай… Наче слимаки поповзли в мене по спинi — холоднi, слизькi i мокрi. I немов хто зашморг затягнув на шиi — здушило горло, дихнути важко.

Я завмер, прислухаючись. Навiть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущiв долинув плюскiт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Гунька привiз когось i втопив? Тепер моя черга. Я не мiг бiльше сидпи на мiсцi. Я схопився, ступив задерев'янiлими ногами кiлька крокiв у темряву до куреня. I раптом — на когось наштовхнувся… Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечi. Крик жаху застряв у мене в горлi — не вирвався. Я сiпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю i…

Тут розповiдь Робiнзола Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому мiсцi ойкнув i почалася розмова, якої читач не зрозумiь, доки не почує про те, що сталося того дня i тої ночi з Павлушею Завгороднiм.

Приїхав ото я з острова Переекзаменовки, де залишигi свого друга Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв.

Витяг човна на берег. I одразу заходився лагодити його. До обiду провозився, але всi дiрки заново зашпаклював i просмолив добряче. Працював iз завзяттям — це ж наш, спiльний з Кукурузой човен, з якого ми ще пiдводного зробити хотiли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свiй обов'язок перед Кукурузом…

Поки зайнятий був роботою, то ще нiчого, а от як скiнчив, як пiшов по обiдi на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворiтьми, бiля якої щодня зустрiчалися ми з Кукурузом рано-вранцi, щоб не розлучатися до пiзнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася менi вулиця, все село, весь свiт — наче острiв безлюдний. Є люди — i нема їх, бо нема мiж ними друга мого найкращого.

I собаки нiби не гавкають. I пiвнi не спiвають. I корови не мукають. Нiби пропав звук у свiтi — як ото у кiно буває…

Гиняюся по селу, мiсця не знаходжу. I кожен куточок, кожен кущик i деревце кожне про нього менi нагадує. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликiв ловили. На цьому деревi змагання верхолазiв влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тодi гiлка пiдi мною вломилася i я догори ногами на сучку повис, а потiм упав просто па голову i думав, що голова моя у плечi зовсiм вгрузла — дихнути не мiг. Ги-ги! А втiм, ти не смiявся, ти менi штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!

А он старий колодязь, з якого ми, нi, з якого ти Собакевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце тiльки що отакенний шмат м'яса йому дав. За обiдом не з'їв, для нього приберiг. Так що не хвилюйся.

А он будиночок Фарадейовича, де ми… З хвiртки виходить гурт юннатiв на чолi з Бардадимом. Про щось збуджено балакають.