Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 33

Нiчна пригода була настiльки неймовiрна, що коли я вранцi прокинувся, то навiть подумав спершу, чи не приснилося то менi.

Та от до мене пiдiйшла мати, схилилася:

— Ну, як спалося надворi, синку? О, чого це ковдра мокра? Хiба вночi був дощ? Чи, може… — мати всмiхнулася.

Я густо почервонiв:

— Та що ви… то… то… я… води захотiлося, кружку сюди взяв i розлив ненароком.

Добре, що мати поспiшала доi'ти корову i не стала допитуватися.

Нiчна пригода знову згадалася менi з усiма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася менi такою жахливою, як уночi. Може, тому що ранок був сонячний i веселий, а, як ви знаєте, всi нiчнi страхи минають уранцi. Уночi все здається страшнiшим вiд того, що темно й тихо i люди сплять. А вранцi свiтить сонце, гомонить птаство, брязкають вiдрами баби бiля криницi, i навколо люди. Я був бадьорий i сповнений енергiї. На острiв! Негайно треба на острiв! Довiдатися, як же там — чи живий…

Нашвидку вмившись, я побiг до хлiва. Мати ще доїла. Теля й собi лiзло до корови. Мати одганяла його; «Лишки! Лишки!»

— Мамо! — гукнув я — Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я бiжу.

— Куди це ти? Зараз снiдати будем.

— Та потiм. Я не хочу, Я молока тiльки. Я з хлопцями домовився на рибалку.

— Та хоч хлiба врiж.

Випив я склянку молока, вiдрiзав велику парчику хлiба — за пазуху — i на вулицю щодуху. За ворота вибiг i з розгону просто на дiда Вараву наскочив — не вгледiв. Аж хитнувся вiн.

— Тю на тебе! — буркнув сердито. — Iч, розiгнавсяi.

— Вибачте! Драстуйте, дiду!

— Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як нiмий до суду. Людей з нiг збиваєш.

— Та я на рiчку, на рибалку з хлопцями домовився.

— Проспав, ледащо? — уже спiвчутливо й докiрливо спитав дiд: сам же рибалка — розумiє.

— Еге! То я побiжу! Вибачайте! — А сам думаю:

«Ех, не знаєте ви, нiчого не знаєте, куди я спiшу. Якби знали, не те б заспiвали…»

З трепетним серцем пiдпливав я до острова. I чим ближче пiдпливав, тим бiльше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…

I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в моєму горлi, як вода в закипiлому чайнику:

— Ого-го-го-го-го!

Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо!

Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав:

— Ну як? Як ти тут?

— Нiчого — ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: — Тут таке було о-о…

— Що? — спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав.

— Ти все одно не повiриш, подумаєш, що я брешу.

— Ну?

— Шпигуни на мене нападали вночi. От тобi й ну! Бився я. Так бився, як нiколи в життi. Думав, що загину. Ось бачиш, — вiн ткнув пальцем у подряпину на щоцi, тодi за дер сорочку i показав синець на ребрах.

— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я. — Як же воно було?

— Пожди. Я все по порядку — I Кукурузо почав розказувати менi те, що ви вже знаєте.

Коли ж вiн дiйшов до трагiчного опису бiйки з незнайомцем — як вiн брикнув ногами, як незнайомець упав на нього i почав дряпатися, — у мене в животi раптом щось засмiялося, пролоскотiло в горлi i вирвалося з рота коротким гигиком.

Кукурузо ображено хмикнув:

— Ти що — дурний? Тобi, звичайно, смiшки. Попробував би ти.

— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бiйка, — по просив я.

Кукурузо повторив. Я покивав головою, зiтхнув i сказав:

— То був я.

Кукурузо вирячився на мене.

— Це точно був я… Дивись. — Я закотив халошу i показав на нозi пiд колiном здоровенний синець. — Твоя робота.

I я розказав усе, що трапилося зi мною цiєї ночi. Кукурузо тiльки клiпав очима:

— То, виходить, що то… що то… билися ми з тобою? А менi ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький…

— А менi, думаєш, нi? Просто велетень.

Ми глянули один на одного i раптом як зарегочемо!

— Оце здорово!

— Оце-то так!

— I як я мiг не впiзнати тебе?

— А я?

— Хоч би слово сказав.

— А ти ж чого — як води в рот набрав?

— З переляку.

— З переляку!

— А незнайомець, значить, i не вилазив з човна?

— Не вилазив.

— А де ж вiн потiм дiвся?

— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю нiч на гiлцi, як мавпа, просидiв, аж до свiтання. I очей не стулив. Оце тiльки як розвиднiлось, униз спустився та задрiмав трохи.

— А чого вiн приїжджав, як ти думаєш?

— А я знаю? Не в гостi до мене, в усякому разi.

— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?

— Чув, звичайно. У мене аж у животi тенькнуло.

— Може, то когось утопили? Га?

— Хто його зна.

— Так, може…

— Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку. — Пригнись.

Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.

— Диви! — прошепотiв Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидiв Книш. Човен плив тим самим «курсом», що й незнайомець уночi. Обiгнув острiв i зник за прибережними кущами.

Ми кинулися в траву i поповзом — туди. За тими кущами острiв кiнчався. Нiкого там не було. Книш проплив мимо.

— У човен!

Ми сiртонулися до плоскодонки.

Кукурузо враз спинився:

— Взять рушницю?

— Не треба! — прохопивсь я, потiм додав — Нiколи.

Ми сiли в човна i почали огинати острiв, наближаючись до того мiсця, де вночi зник незнайомець. I хоч зараз був ранок i свiтило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дiйсно щось жахливе…

За кущами починалася вузенька стружка А навкруги — щiльнi очерети. Шлях був один. Ми в'їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рiвна й нiкуди не звертала.

Незабаром ми випливли на невелике плесо i побачили острiв. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острiв. Ондо й Бурмилiв курiнь — «президенцiя» — якраз край берега. Я й не знав, що цiєю стружкою можна втрапити до Високого острова i що вiн так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова iншим шляхом.

Ми обережно пiдпливали до берега Попiд берегом стояло два човни.