Гаррі Поттер і орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин. Страница 5
У Гарріних вухах пролунав нажаханий Дадлів голос:
— Щ-що т-ти робиш? П-перестань!
— Я нічого не роблю! Заткнись і не рухайся!
— Я н-нічого не бачу! Я осліп! Я...
— Я сказав — заткнись!
Гаррі стояв нерухомо, поглядаючи то ліворуч, то праворуч невидющими очима. Від пронизливого холоду він тремтів з голови до ніг. Руки вкрилися мурашками, волосся стало дибки — він широко розплющив очі, наосліп роззираючись.
Це неможливо... їх тут не може бути... тільки не в Літл-Вінґіні... він нашорошив вуха... він їх почує раніше, ніж побачить...
— Я с-скажу татові! — скімлив Дадлі. — Д-де ти? Що т-ти ро?...
— Ти можеш замовкнути? — зашипів Гаррі. — Я хочу щось почу...
І тут він замовк. Бо почув саме те, чого боявся.
У переході, крім них, було ще щось. Дихало воно важко і хрипко. Гаррі, тремтячи в цьому крижаному повітрі, відчув неймовірний жах.
— П-припини! П-перестань! Бо вдарю, к-клянуся! — Дадлі, заткн...
БАХ!
Гаррі, отримавши удар кулаком по голові, аж заточився. З очей мовби посипались іскри. Уже вдруге за годину Гаррі відчув, ніби його голова розколюється навпіл. Він гепнувся на землю, а чарівна паличка вилетіла йому з рук.
— Ти дебіл, Дадлі! — закричав Гаррі. Від болю сльозилися очі. Він став на коліна і наосліп почав обмацувати землю. Почув, як Дадлі бреде кудись навпомацки, спотикаючись і наштовхуючись на паркан.
— ДАДЛІ, ВЕРНИСЯ! ТИ ЙДЕШ ПРЯМО НА НЬОГО! Почувся страхітливий зойк, і Дадлі спинився. Тієї ж миті Гаррі відчув, як його спину обвіяло холодом, а це могло означати лише одне — їх тут кілька.
— ДАДЛІ, НЕ ВІДКРИВАЙ РОТА! ХОЧ БИ ТАМ ЩО, МОВЧИ!.. Паличка! — бурмотів Гаррі, а його пальці снували по землі, мов павуки. — Де ж та... паличка... скоріше... лумос!
Він вимовив це механічно, відчайдушно прагнучи світла, щоб легше було шукати, — аж тут біля правої руки спалахнув вогник — це засвітився кінчик чарівної палички. Гаррі, відчуваючи невимовну полегкість, схопив її, зіп'явся на ноги й озирнувся.
У грудях йому все обірвалося.
На нього плавно насувалася височезна постать у каптурі. Вона нависала над землею, засмоктуючи в себе ніч, а з-під плаща не видно було ні ніг, ні лиця.
Спотикаючись, Гаррі позадкував і підняв чарівну паличку.
— Експекто патронум!
З кінчика палички вилетів сріблястий струмінь пари, і дементор сповільнив ходу, проте чари поки що не подіяли. Дементор наближався до Гаррі, що, плутаючись у власних ногах, відступав, а панічний страх затуманював йому мозок — зосередься...
З-під дементорового плаща висунулися сірі, вкриті слизом і струпами, руки і потяглися до Гаррі. У вухах зашуміло.
— Експекто патронум!
Його голос звучав невиразно й віддалено. Ще одна хмарка сріблястого диму, слабша, ніж перша, вилетіла з чарівної палички — у нього нічого не виходило, він уже не міг виконати чарів.
У Гарріній голові пролунав сміх, пронизливий, високий... Він відчував смердюче й холодне, мов смерть, дихання дементора, що заповнювало йому легені, накривало його з головою — думай... про щось радісне... Але Гаррі не відчував радості... крижані пальці дементора хапалийого за горло... пронизливий сміх перейшов у регіт, він дедалі гучнішав, і Гаррі почув у себе в голові голос: — Вклонися смерті, Гаррі... можливо, це буде на віть безболісно... не знаю... я ще ніколи не помирав...
Він більше ніколи не побачить Рона й Герміону...
Задихаючись, він раптом чітко побачив їхні обличчя.
— ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ!
З кінчика Гарріної палички вистрибнув величезний сріблястий олень. Він штрикнув рогами дементора там, де мало бути його серце. Дементор відлетів назад, невагомий, наче темрява, і шугнув побитим кажаном, не витримавши натиску оленя.
— СЮДИ! — гукнув Гаррі оленю. Розвернувся й помчав переходом, піднявши вгору запалену чарівну паличку. — ДАДЛІ? ДАДЛІ!
Не встиг він пробігти й десяти кроків, як побачив Дадлі, що скорчився на землі, затуливши обличчя руками. Другий дементор схопив його слизькими пальцями за руки й неспішно, з насолодою, відтягував їх від обличчя, нахиляючись до нього, ніби збирався от-от поцілувати.
— НА НЬОГО! — закричав Гаррі, і вичаклуваний сріблястий олень стрімко й грізно промчав повз нього. Сріблясті роги вдарили дементора в ту мить, коли його сліпе обличчя вже майже торкнулося Дадлі. Почвару підкинуло в повітря, і вона, як і перший дементор, відлетіла, поглинута пітьмою. Олень добіг до кінця переходу й розчинився у срібній мряці.
Знову з'явилися місяць, зорі і ліхтарі. В переході війнув теплий вітерець. Зашелестіли дерева в сусідніх подвір'ях, і повітря знову задвигтіло звичним гуркотом машин на алеї Магнолій.
Гаррі стояв нерухомо, в його тілі все пульсувало, вбираючи це раптове повернення до нормального світу. За мить він відчув, що його футболка прилипла до тіла; він був мокрий від поту. Гаррі не міг повірити у те, що сталося. Дементори тут, у Літл-Вінґіні.
Дадлі лежав скоцюрбившись на землі, скімлив і тремтів. Гаррі нахилився, щоб подивитися, чи зможе той звестися на ноги, аж тут почув за спиною швидкі кроки. Інстинктивно піднявши вгору чарівну паличку, крутнувся назад, зустрічаючи незнайомця.
То бігла захекана місіс Фіґ, їхня стара напівбожевільна сусідка. З-під сітки для волосся вибивалися сірі пасма, на руці гойдалася й побрязкувала господарська сумка, а з її кімнатних капців з картатого сукна стирчали босі ноги. Гаррі поспіхом почав ховати чарівну паличку, але...
— Не ховай її, дурню! — заверещала вона. — А якщо їх тут більше? Ох, я його прикандичу, того Манданґуса Флечера!