Балада для Кривої Варги - Соколян Марина. Страница 22

— Сподіваюсь, ти вибачиш мені мої необережні натяки. Я хотів би спокійно продовжити нашу бесіду — ми якраз підійшли до найцікавішого.

— Невже? — підняв брову пан Соломон, — І що ж це? Нові подробиці з особистого життя колишніх однокурсників?

— Даремно ти так, — сумно усміхнувся пан Боро, — А втім, ця твоя ремарка є досить симптоматичною… Ти ображений? А що б ти сказав, якби я запропонував тобі підійти і копнути мене під зад?

Соломон Крокус вражено вирячився на пана Боро. Ось воно яке, божевілля…

— Ні, я серйозно. Я мав на увазі, якби тут сидів не стільки я, скільки уособлення всього, що кривдило тебе у дитинстві і пригнічувало в зрілі роки? Тобі приємно було би помститися? Чи не так, Соломоне?

— Вважай, що так. Адже помста — насолода богів, чи не так, Стефе?

— Угу. Так от, я хотів наголосити на одній з латентних функцій пасіонарності — еволюція від страждання до катарсису… Будь-який герой-пасіонарій мусить пройти через випробування, через страждання, можливо навіть, через смерть — чи її подобу — і лише потім переродитися для здійснення свого епічного призначення. Я пишу про це в третій частині монографії…

— А, справді, там ще було про самовбивство богів. Я так і не збагнув це до кінця — боги вбивають себе, щоб перемогти смерть… чи вмирають для того, щоб перемогти себе?

— Ти ж бач, читав! Ох, ну і робота в тебе — читати всіляку каламуть. Не заздрю… Ну що ж, я, з твого дозволу, спробую розтлумачити на пальцях.

Соломон Крокус скептично усміхнувся, тепер уже з обережністю обпираючись на крісло. Крісло, на диво, підкорилося. Пан Крокус відчув себе гордим ковбоєм, який укоськав норовливого мустанга. Чи надовго?

— Отже, Соломоне… Уяви собі, що ти — бог. Знаю, складно. Ну добре, уяви собі, що ти — це ти. Сподіваюсь, це буде трохи простіше. Тим більше, що ти таки — не бог. Більше того, ти — особа, позбавлена будь-яких ознак божественності. Навіть не божий обранець. Так собі, філістер. Але ти знаєш, що існує щось більше за тебе. Вільне і владоможне. І — наче насмішка — воно живе поряд. Близько, можна доторкнутись рукою. Самим своїм існуванням воно принижує тебе… Воно має владу над тобою, а ти над ним — дзуськи. І ти шукаєш спосіб укоськати, привласнити це диво… І нарешті — ось воно. Твоє божество необережно продемонструвало тобі свою слабку сторону…

Слухаючи Стефа Боро, пан Соломон повільно виструнчився в своєму норовливому кріслі… Знов, він знов говорить про нього… Говорить, мовби цвяхи вбиває, точно, впевнено…

— Так от, ти береш ініціативу в свої руки. Ти розплановуєш все так, щоби твоє божество оступилося і, бах! — ти отримуєш владу над ним! І ось, після років страждань і принижень ти тримаєш все в своїх руках. Отримати владу над божеством… Чи не катарсис?

Опустивши очі на співрозмовника, Стеф Боро побачив, що той якось зіщулився, немов захищаючись від удару. Нарешті він випрямився і глянув в очі філософу. В його очах — лють затисненого в кут звіра…

— Ти… — хрипко промовив Соломон Крокус, — Ти даремно думаєш, що я так просто поступлюся цією владою Стефе. Ні, лише не тепер…

Над Ясенівом займався ранок. Крізь завіску, мов гаряче молоко, пролилося блякле вранішнє світло, хлюпнуло на ліжко, на бліде чоло хворої, на зашкарублі старечі руки, що лежали на її делікатних скронях… Пава дочекалася ранку і зустріла його ще живою. Завдяки Варзі, котра провела коло її ліжка залишок ночі, поячи її відваром, читаючи довгі примовляння, які ритмічно ділили сутінки на рядки і фрази.

Крива Варга зітхнула, поклавши на чоло хворій клапоть полотна, вимочений у відварі.

…Лада, змучена блуканням лісом, здається, задрімала під її хрипкий речитатив.

Їй ввижався тривожний сон. Вона йшла за труною, ледве переставляючи ноги по розмитій дорозі. В лице їй бив холодний вітер, дощ шмагав по плечах, але вона йшла, знаючи, що мусить, що не може зійти зі шляху. Вона не знала, хто в тій труні, вона вже й забула — надто довго йде вона цим скорботним шляхом… Йде, не вміючи прокинутись.

— Лада… — покликала Варга.

Вона насилу розплющила повіки. Варга дивилася на неї стомлено, виглядаючи тепер не просто старою — древньою…

— Лада, це все, що я можу зробити. Вона не помре — поки що. Але й не прокинеться. Її душа вже відлетіла… І я не маю влади її вернути. Якщо ти ще не передумала, зараз час іти до Смерча. Потім буде пізно.

Лада стиснула скроні пальцями. Світ гойдався, мов п’яний… Здається, вона захворіла. Певно, застудилася, блукаючи під дощем. Варга, зітхнувши, подала їй чашку з відваром.

— Випий, на тобі обличчя немає… — криво всміхнулась вона, — Пан Смерч, певно, вирішить, що ти — ще один занедбаний привид, і виставить тебе з хати.

Лада здивовано глянула на неї. Тепер, коли Варга усміхалася, здавалося, можна вгадати, якою вона була колись… Не красивою, але принадною і нестримною, як буремна ніч… Лада відвела очі. Слабкість поволі залишала її.

— Дякую, мені вже трохи краще. Я… так, я піду до нього. Лише я не знаю дороги.

— Звісно, — кивнула відьма, — Ніхто не знає.

Лада вийшла на двір. Там, на ґанку, притулившись до стіни, куняв староста Кушнір. Нещастя, що випали на долю його сім’ї, схоже, штовхнули його в обійми єдиної розради, котра чекала на нього на дні кухля з оковитою. Тепер старості було принаймні байдуже…

Осторонь, коло перелазу стояв Богар. Стояв, мов вартовий, похмуро розглядаючи млистий горизонт. Почувши її кроки, він різко обернувся. Лада побачила, що його губи судомно стиснені, а навколо очей — темні кола.