Балада для Кривої Варги - Соколян Марина. Страница 20

Вийшовши з крамниці, Лада було зібралася йти до хати, однак в цю мить вона почула голос Пави і рефлекторно відступила у затінок. За хвилину вона вже пошкодувала про цей вчинок, бо тепер почувся голос Богара, який відповідав Паві. Лада не бажала слухати їхньої розмови, однак, вона не могла піти, не викривши того, що підслуховувала — нехай і мимохіть.

— …мені шкода, Пава, — розібрала вона слова Богара.

— Тобі шкода! — промовила Пава, підвищуючи голос, — А тобі не шкода мене, Богар? Не шкода нас ?

— Пава, я прошу тебе…

— Не проси! Ти не маєш жодного права! — гірко і злісно проказала вона, — Ти сам знищив щастя, яке ми могли би мати… На що ти нас проміняв? На любов відьми?! Якими лихими чарами вона тебе приворожила, Богар?!

— Припини! — вигукнув Богар, — Досить! Я хотів тобі допомогти, але це вже занадто!

Лада зі свого затінку бачила, як він різко розвернувся, маючи намір іти геть. Пава вчепилася за його рукав.

— Богар, я благаю тебе! — гаряче зашепотіла вона, — Вибач, я не хотіла тебе образити! Я люблю тебе, Богар, прости мені!

Він зупинився і розвернувся до Пави. Довго дивився на неї мовчки, слухаючи її гарячкові зізнання. Лада прикусила губу. Що він зробить? Що скаже?

— Пава, — нарешті промовив він, — Колись я любив тебе, але те, що ти вчинила, знищило мою любов. Ми ніколи не будемо разом. Прошу, не говори більше про це.

Він акуратно відібрав в неї краєчок рукава і рушив геть.

— Богар! — розпачливо гукнула Пава навздогін, — Якщо ти підеш, я не зможу жити далі! Богар!

Він не обернувся. Лада бачила, як Пава безсило опустилася на ослінчик коло крамниці і, затуливши обличчя руками, гірко заридала. Дивлячись на її похилені плечі, які дрібно здригалися в розпачливій агонії, Лада сама ледве стримувала крик. Їй було страшно.

Мені не раз спадало на думку, що слід скласти якісь особливі закони для артистів. Щось на зразок заборони зловживання службовим становищем. Якщо всі владоможці мусять нести відповідальність за свої вчинки, то не слід обходити увагою артистів і ту владу, яку мають вони…

Якось після концерту я складала докупи квіти, якими вдячні глядачі засипали гримерку Аманти, і серед цієї скороминучої розкоші я натрапила на згорнутий вчетверо листок паперу. Там були вірші, присвячені Аманті, до того ж, абсолютно жахливі. Втім, попри недолугість стилю, почуття автора вражали своєю глибиною. Навіть, точніше, глибиною страждання… "якби моє серце бронею покрилось, навіки забувши до Вас почуття, тоді набагато би легше зробилось порожнє й ненависне часом життя …" Щось у тому дусі.

Я показала Аманті цей поетичний витвір, вона прочитала, а потім розреготалася. "Це ж Манюня , — повідомила вона, сміючись, — Якось у мене був поганий настрій, і я провела з ним вечір. Який кумедний хлопчисько!" Ну так от, наступного вечора Манюня, розчарований у житті і своєму кумирі, стрибнув з моста Леру, що пролягає якраз над нашим кварталом.

Відповідальність? Чи можна говорити про відповідальність творця ілюзій перед їх споживачем? Таких випадків, як з тим хлопцем, багато, хоч, на щастя, не всі вони закінчуються так трагічно. Хтось, надивившись фільмів чи вистав, навіки поселяє в своєму серці казкові ідеали, не лишаючи місця для справжніх людей. Хтось, заворожений принадними образами, наприклад, талановитих та безкарних злодіїв, намагається імітувати їхні пригоди, завершуючи свій шлях у в’язниці. Хтось сам поселяється у вигаданому прекрасному світі, кожен раз болюче розчаровуючись, коли життя демонструє йому своє істинне обличчя…

Не знаю. Напевне, неможливо вимагати від артистів відповідальності перед глядачем. Жоден артист, та навіть і режисер, не може контролювати наслідків своєї діяльності. А відповідальність без контролю — справа невдячна. Лише тоді, коли загинув Манюня, Аманта тиждень ходила сама не своя, пила, дратувалась і сварилась з усіма. Зате її гра на сцені стала ще більш переконливою. І ще більш небезпечною…

Вночі почалася гроза. За вікном палахкало так, ніби трощилося саме склепіння небес, розтинаючи мури світобудови сліпучими тріщинами. Лютий вітровій згинав дерева вдвоє, ламаючи гілки і видираючи коріння; дощ хльостав землю тугими батогами, і земля стогнала голосом старих дерев та рипінням хистких стін. Здавалося, ще кілька ударів, і будинок не витримає і розсиплеться, накривши мешканців тяжкою домовиною…

Лада не пішла до Богара, хоч їй шалено кортіло бути разом з ним в таку ніч. Втім, сцена коло шинка змусила її замислитись. Що вона тут робить? Навіщо вона взагалі приїхала в Ясенів? Вона була вдячна за ті хвилини щастя, котрі подарував їй Богар, але що буде далі? І хіба може бути щось далі?

Сон не йшов, і не дивина — буря за вікном сягнула апогею, і будинок здригався від потужних громових ударів. Де вже там спати при такому музичному супроводі… Втім, Лада поволі занурилась в якийсь тривожний транс на межі сну, де сон змішався з дійсністю, викликаючи з пам’яті слова і образи, дивно переплетені в мінливу пульсуючи сіть. Ось вона на сцені в образі нареченої Проклятого Лицаря, ось вдома, одна, після похорону її матері, ось — тут, на вершині гори, розглядає будівлі Ясеніва, їхніх мешканців, котрі нині туляться коло вогню або неспокійно мостяться під ковдрами, намагаючись заснути… вони не знають, але відчувають, що мусить статися щось, щось незворотне . Саме зараз, цієї ночі…

— Ладо, прокинься! — ввірвався до її сну бентежний голос, — Вставай! Ладо, трапилась біда! Прокинься!

Хтось різко шарпнув її за плече. Лада насилу випірнула із глевкого тривожного марева.

— Що таке, Коро? Що… Що сталося?

— Це Пава… Вона отруїлася.

— Що? — Лада підкинулась на ліжку, ошелешено дивлячись на тітку, — Як це?

— Вона випила все, що лишилось від зілля Кривої Варги. Все, що зосталося після того, як вона вилила його тобі в чарку. Але їй стало. Вона вмирає, Ладо…

Лада вражено хитнула головою.

— Це ж треба… Вчора я бачила, як вона сварилася з Богаром, говорила, що не житиме без нього. Виходить, не жартувала!