Зворотня сторона Демонології - Соколян Марина. Страница 5

Я пішла, гучно грюкнувши дверима. Правда, гучності звуку вдалося досягти тільки з третього разу. Колись будівля, де розташований наш Університет, належала королівській в'язниці, і двері тут таки солідні. На стінах Університету красується табличка “Такого-то числа останній в'язень залишив стіни цього Університету…” Я часто роздумувала над тим, куди ж вони всі поділися, оті в'язні. І в мене є кілька цікавих гіпотез. Та не про те мова.

Щойно вийшовши з аудиторії, я буквально налетіла на одну свою колегу. Настрій у цієї останньої був і до того не найкращий, а після такої колізії вона просто осатаніла. Я думала, зараз загарчить, покусає і залишить мені на все життя сліди виробничих травм.

— Звідки це ти прямуєш, Бето, у такому доброму гуморі?

— З практичного заняття по Содомії, — прошипіла Бета, — не можу збагнути, як це я потрапила до списку. Ти не здогадуєшся?

— Я? Та ну, звідки ж мені знати?

— Ні?! А жаль, я б зараз цю сволоту…!

Далі — керівництво до дії, виражене лексикою, переважно застосовуваною в садистській ліриці у світлі анально-оральної тематики. Бета, схоже, таки добре засвоїла базові навички спеціальності.

— А ти, — схаменулася вона, — звідки?

— Прикладна Демонологія, — я намагалася, щоб слова ці прозвучали якомога природніше.

— Ага, пан Бішоп. І що ж ви там робили останні півгодини після закінчення лекції? Звіряли конспекти?

— Без брудних натяків, будь ласка!

— Натяків? То значить, я вгадала?

— Вгадала — ЩО?!, — але Бета вже помчала у зворотньому напрямку.

— Доннерветер! Карамба! Сакри бльо! Чорт!

Вона, абсолютно очевидно, стежила за мною!

Тепер мене чекало найгірше — якщо запустити машину пліток, скоро місця мені спокійного не знайдеться в усьому цьому чудовому світі. Єдиний вихід — дістатися бурси першою і представити широкому загалу свою версію подій.

Бурса — це те місце, де ми всі, студенти Університету, мешкаємо. Але варто би сказати, гостюємо. Студенти, як відомо, не та справа, що здатна збагатити підприємця. І тоді, припертий до стінки, підприємець шукає інші джерела фінансування. Ось оці різні джерела, переважно вигляду досить непривабливого, і населяють бурсу. А ми, так, до речі.

А крім того, у бурси є ще одна визначна особливість. Короткий маршрут від Університету до рідного ліжечка можна описати як “три дні лісом, два дні полем”, якщо ще додати до опису форсування водоймищ.

Із зловісним клацанням зачинилася за мною брама Університету. Над високими червоними дахами неслися з неймовірною швидкістю брудно-сірі шматки хмар. Я щільніше загорнулася в траурну чорну мантію і почимчикувала заплутаними вуличками Вічного Міста.

Дорога, дійсно, була неблизька. Деякі з нас навчилися робити на ходу багато корисних справ (час для студента — цінність надзвичайної ваги, за кілька зайвих хвилин, скажімо, сну, будь-хто з нас маму рідну здав би податковій інспекції). Наприклад, популярності набули променад-сніданки, романтичні побачення на довгу дистанцію, дискусійні забіги, та й навіть гулянки-прогулянки. Зараз же у мене була інша мета — врятувати власну честь і гідність за найкоротший термін.

Турбота про нагальне піддала мені швидкості, і скоро вже я перетнула межі міста — переді мною, сталево-сіра, текла широчезна річка Дрес. Паром бовванів десь посередині ріки і йшов, очевидно, в іншому напрямку. За моїми підрахунками, він відплив десь із півгодини тому. Навряд чи Бета обігнала мене аж настільки. Заспокоєна, я сіла на вогку лавку портового залу чекання. Мимоволі, мої думки повернулися до останніх подій сьогодення.

Пан Бішоп… Краще мені з ним більше не зустрічатися. Бо наступного разу я б таки взяла на себе клопіт переконати його в належності до Спілки Святих Мазохістів, чи чомусь іще гіршому. Ну нагнав на мене дядько страху, а що змінилося? Я не помічала нічого такого демонічного в своїй поведінці. Хоча те відчуття… воно якось погано вписувалося в мій попередній досвід. Та навряд чи варто через це хвилюватися. Мій досвід — то ще не еталон розбещеності. На тому я заспокоїлася і закрила тему.

Знічев'я розглядаючи публіку у залі чекання, я помітила колоритного патера Правовірної Церкви. На ньому була ясно-червона ряса, золотавий пояс і вираз сонної набундюченості. Усміхаючись про себе, я спробувала відтворити той вираз на власному обличчі. Уявляю, як це виглядало! Та мені цієї кумедної думки здалося замало, мені треба було іще побачити його, патера, реакцію. Я кахикнула, а коли це не допомогло, штовхнула його, мов ненавмисне, носком правого черевика.

Священик перевів на мене свій затуманений погляд. Спочатку він дивився просто крізь мене, а коли туман в його очах розсіявся, патер завмер. Потім нервово вхопився за бороду. Ковтаючи ротом повітря, він схопив образок, який висів в нього на шиї і забурмотав ну, ніщо інше, як молитву.

Я не змогла втриматись від садистської, на всі зуби, посмішки. Результатом цього стало явище зовсім уже мені незрозуміле: священик із зойком підстрибнув зі свого місця, підвів руки в інстинктивному жесті самозахисту, повільно позадкував, потім швидше, а зрештою, бігцем, відступив з поля бою.

Яскравий випадок параної. Я задоволено зітхнула, та раптом погляд мій впав на мою траурну мантію. Але вона не була більше траурно-чорною — колір, підозріло, був ясно-червоний! І золотавий пояс! Щоби не бачити цього неподобства, я заплющила очі, примушуючи себе дихати спокійно. Потім обережно розплющила одне око… Чорна? Вхо-ооу… Ну, слава Богу. Що це, чорт забирай, має означати?!