Сповідь - Шевчук Валерий Александрович. Страница 25

І ось я знову бігаю лісом, голодний, роз'ятрений і лютий. Бо сьогодні не знайшов чим поживитися, хоч вибігав безліч гін. Натомлений і роздратований, я вийшов на узлісся і раптом затремтів увесь: мені вдарило у вічі солодким духом. Я сторожко виступив з-за кущів і спинився. В невеликій улоговині, якраз з навітряного боку, пасся осідланий кінь. Людей близько не було, певне, кінь зірвався з прив'язі. Він мирно пощипував суху траву, що їжачкувато стирчала з-під прибитого морозом снігу, і вряди-годи форкав. Легко і вільно перескочив я вільний простір і стрімко кинувся вперед. Кінь почув мене відразу, заіржав і прожогом кинувся в поле. Ми мчали, витягнувшись в одному стрімі і наче зникали з цього світу, наче ставали одним тілом, з'єднаним єством. Я був прив'язаний до нього дикою пристрастю, а він од мене одірватися не міг. Мої пазурі сталилися, а зуби мліли. Я гнався легко й потужно — своєї сили дорешти не знав. Відчував перед собою тільки солодку хвилю кінського запаху, бачив лискучий од поту конячий карк, жив тільки цією хвилиною, бо в ній з'єдналося раптом усе: дні і ночі, проведені в ямі, голод і відчай, мій біль і відчуття безвиході, мої гризоти й самокатування. Я вже не хотів і не міг думати: мене охопила потужна жадоба.

Наздогнав свою жертву швидко. Рвонув пазурами, а за хвилю перегриз горло. Кінь упав, гребучи копитами землю, і я раптом спинився. Переді мною засвітилося велике розширене око, з якого глянула на мене смерть. Відчув, що це справжня смерть: чорна прірва, яка котиться на всіх нас і перед якою з болем розпадається наше єство. Я бачив зіницю живої істоти, каламутна плівка поступово наповзала на зорок; здалося мечі, що хтось невидимий із поля метнув перед себе довгого й тонкого списа. Той засвистів у мене перед очима і вцілив у нещасну тварину, яка ще смикнулася і навіки завмерла. Мені здалося, що там, у полі, хтось засміявся, що там стоїть невидимий вершник і що це він метнув зловіщого списа. Розвернув коня — білий хвіст закурив за невидимим вершником, віхола, яка тільки починала гуляти. Кинула на мене й не-рушно розпростертого коня вихором снігу, той засипав мені очі й затанцював над моєю жертвою, ніби виконував несамовитий поганський танок. Високо вгорі тонко завило і заскиглило, а може, це з моєї горлянки вирвалося виття?

Тоді я й відчув справжню лють. Раптовий спалах, ніби удар, гострий біль з осолодою — ненависть до світу сколихнула моє єство. Задихнувся, безсилий перемогти цей могутній накіт, засвітили в очах червоні вогні, я палати починав, запалився полум'ям. Вже нічого не залишилося від моїх застережень та ураз — колихнула мої груди розкішна сила перемоги. Ця сила піднесла мене й надихнула, як надихає воїна, котрий спинився над трупом переможеного,— з горла його виривається клич. Мій клич — це і був поклик туди, у засипане снігом небо, до віхоли, котра засипає нас білим піском і замітає на лиці матінки-землі криваві, полишені нами сліди. Тільки переможець п'є солодкий трунок, що самовдоволює і засліплює, тільки переможець може відчути торжество від того, що він щось на цій землі знищив; тільки переможець може ненавидіти покладеного трупом біля його ніг ворога і зумисно відтягувати найкращий із моментів — початок бенкету. «Наливаймо кухлі, товариство,— гукнув я, а натомість почулося нудне вовче завивання,— випиваймо до дна! Справляймо бенкет над бенкетами, запрошую вас, друзі мої — Невидимий Вершниче і Віхоло! Це ви на сьогодні моє товариство, бо я вступаю із вами в союз! Танцюй, Віхоло, бо ти велика в нас танцівниця, співай, Хурделице, бо ти співачка не менша. Сядь біля мене, Невидимий Вершниче, бо це ти втомився, а не я!» Я вгризся у ще тепле, парке, убите мною тіло, а коли ковтнув перший шматок, хміль розлився мені по тілу, ніби й справді випив я чашу трунку. Чи не тому загойдався я в запаморочливих хвилях, а зуби почали пожадливо молоти м'ясо — ось він, початок бенкету, ось вона, справжня втіха, ось вона — єдина моя чи таких, як я, сила.