Сповідь - Шевчук Валерий Александрович. Страница 38

Вночі я почув вовче виття, і мені болісно заскімлило серце. Сон швидко покидав мозок, мені напружилося тіло, а серце запрацювало чітко й весело. Підхопився на рівні і якийсь мент прислухався. В отвір ями вливався холодний дух хурделиці й засипав раптом мені очі гострим піском снігу. Все єство зібралось в один напружений клубок; відчував, як вимивається з мене тверезий глузд і як заливається мозок чимось червоним. У тілі, ніби потужне джерело, забила нова сила, отож без вагань я вистрибнув із ями, і саме в цей мент повз мене промчав вовк, від якого війнуло гострим, різким духом. Цей дух напрочуд схвилював мене, і я, впавши в його слід, погнав за ним. Завивала в деревах хурделиця, розкидала вихори й метала гострими голками; вітер шарпав голе віття, хапався за верхівки, розхитуючи їх, все повилося білою габою, десь поодалік тоскно порипувало зламане дерево. Все це підносило мене, мозок наливався хмелем — я вже не належав собі. Чув попереду запах побратима, що йшов переді мною голінним скоком, метелиця грайливо наскакувала на нас або ж мчала з нами наввипередки — ми мали силу з нею позмагатися. Ліс уже не був нерушний, а танцював в одному ритмі з віхолою та нами, мені здавалося, що дерева підстрибували, як старі діди, і, як старі діди руками, змахували гіллям. Я відчув, що мене хтось обганяє, — поруч пішла, вихекуючи повітря, велика молода вовчиця. Я повернувся до неї — запах її був м'який, теплий, молочний, так само колись пахла мені дівчина, до якої я кілька разів завітав у вишневий садок. Але мені було не до спогадів. Спогади й роздуми я собі дозволяв тільки в хвилини дозвілля — зараз я жив… Ми побігли до узлісся, саме те, де не раз я зупинявся, дивлячись на місто, і де впритул підступала до дерев дорога; нас було вже семеро, і ми нашвидку обнюхали одне одного. Знову спалахнула в мені радість — те, що з'єднувало нас у цій тьмі, — за хвилю ми помчали в роз'ятрену веремію ночі, щоб ущерть насолодитися нею, спільністю нашою, а коли трапиться, й полюванням. Дивна думка посіла мене під той час: а що, коли всі вони, як я? Що, коли це не просто звірі, які мусять жити так, як їм заповіджено за природою їхньою, а в кожного тліє живий людський мозок? І видалося мені, що на мені немає ніякої вовчої шкури, що я звичайна людина, а ці вовки — мої товариші. Може, ми мандрівники, але скоріше розбійники, котрі живляться чужою кривавицею. Може, я й справді поблизу свого містечка, а може, мандрую невідомими землями? Але це були благісні думки, адже є те, що є: сніг, ліс, вовча зграя, вовчиця, яка заправляє нами; є наше збудження, передчуття поживи, наша, зрештою, спільнота, є здоровенний сірий самець, котрий тулиться до самиці, — це за ним я побіг, вистрибнувши з ями. Коли хто наближався до вовчиці, самець грізно ошкірювався. Я відчув неприязнь до цього здорованя, а водночас мене до нього й вабило — не мені з ним ставати на прю. Але не втримався, щоб гостро на нього не позирнути, тоді сталося несподіване: вовк зробив величезний стрибок, вдарив мене лапами, і я кумельгом покотився по снігу. Він знову прискочив до мене, ніби бавився, й боляче мене вкусив, насівши зверху важезною тушею. Я рвонувся щосили, пустивши в діло й власні зуби, і ледве спромігся відскочити. Вовчиця гаркнула, і вовк покірно від мене відійшов. Зграя вже гуртувалася довкола вовчиці, вона зирнула на мене, і я помітив у її очах глузливий полиск. Стрибнула вперед, ведучи тічку, і я, переможений, покірно прилаштувався ззаду. Зірвалася густа хмара сніговиці, яка покрила нас, і ми помчали навздогінці із нею. Я ж відчув лють: раптовий біль чи осолода знову піднесли мене; мені здавалося, що очі мої палають червоним вогнем, і коли б хто захотів під цю хвилю змагатися зі мною, плохим би я вже не був. Але, попри те, я йшов останній у вовчій тічці — ось вона була, реальна правда. Однак і я, успосліджений, бажав перемоги, чину навального, гострого, хотів кинутись у гаряче полювання, у вир навіженої боротьби, бо вже увіч собі не належав. Відчув усю розкіш моменту, коли ти молодий, маєш потужне тіло, коли здатний позмагатися з хурделицею, коли вона не може загнати тебе в теплу криївку, коли в грудях, як клубінь, — гаряче відчуття волі, сили і коли твердо знаєш, що ця ніч так просто не кінчиться: вийшли ми всі семеро у неї не для того, щоб розім'яти м'язи…

Зараз мені важко згадувати це почуття, бо це був один із тих ментів, коли я, здавалося, цілком пристосувався до свого життя і коли воно вже не стільки мене гнітило, як давало радість, бо так і треба за природою, їх за час перебування в лісі, скажу відверто, було немало, і годі про всі розповісти, досить того, про що кажу…

Отож ми бігли густою, сірою, навальною масою, котилися, начебто хтось жбурнув нами у цю розхристану ніч, хурделиця мчала з нами поруч, а коли їй хотілося побешкетувати, забігала наперед, розверталася й плювала нам у вічі такими скаженими вихорами, що ми на хвилю сліпли. Ми, здається, оббігли місто довкруж, хотіли продивитися, чи не можна якось у нього пролізти, ми дихали солодкими запахами, що витікали звідтіль і дрочили наш нюх, ми висліджували, примірялися, щось хотіли вчинити, але не знали що. Можливо, чекали щасливої нагоди, а може, вони, вовки, знали ліпше своє ремесло, як я.

Хурделиця почала втишуватися, і вовча зграя пішла розважніше. Попереду поколихувала тілом вовчиця, за нею йшов велетень-сіроманець, а по тому всі ми. Я вже не був останній, бо за мною ступав старий вовк, який накривав наші сліди широкими лапами. Всі стали обережні й насторожені, ми покинули узлісся й виходили до засипаної густими кущаками улоговини. Саме тут проходила дорога, і ми почали нюшити повітря. Сніг іще пролітав, ніч була м'яка, оксамитна, все навколо гарно припушилося, хуга ще не намела стільки, щоб важко було йти, ми помаленьку просувалися вперед: дороґа надила нас солодким запахом соломи, кінських кізяків та поту — певне, недавно хтось тут проїжджав.

Зрештою з'явився й той, на кого ми сподівалися. З темряви виринув віз, запряжений на два коня, а на сидінні вивищувався, скоцюрбившись, чолов'яга. Я побачив, як вискакують один за одним з-за кущів мої побратими, як стрепенувся на возі дядько, вдарив пугою, захропли коні — починалася гонитва. Тільки тепер я збагнув, що вовки зважилися напасти на людину, і раптом прикипів до землі. Між мною та вовками ніби виросла прозора й непрохідна стіна, в цій ночі я перетворився раптом на самотню, биту тугою і знесилену істоту. Хай вона належить цій ночі, цьому снігові й цьому лісу, хай вона зараз голодна і хай живе тим, що внадилася до людських хлівів і тягає звідтіля живність, хай живе випадковими ловами — зайця зустріне чи кволого птаха, хворого оленя чи лося, нічого це не значить, порівняно з тим, що відбувається зараз. Отож стояв я й дивився закам'янілим поглядом — переді мною лежала біла пустеля. Не було вже в мене люті, не було хмільної радості — того, що погнало з'єднатися із вовками. Я подумав: так було й так буде, пристрасті живого світу вимірюються голосом шлунка, не раз цей голос — як сурма, котра кличе до бою. Не раз і я піддавався поклику тієї сурми, бо й не можна інакше, але цього разу незвідана сила прикувала мене до землі, і я залишився байдужий до її гасла. Я перетворивсь у кущ отут, на галяві, серед нерушних, засипаних снігом горбків, і втратив раптом нюх — запахи, які хвилювали мене, вмерли. Я втратив і слух: не доходило до мене іржання коней, гарчання, крику людини, хоч я знав: не зумів той дядько втекти. Там, за викрутом дороги, вже відбувалася кривава тризна, але я думав про те з дивним отупінням, мої чуття позамерзали, змерзся й розум. Удалині блимали поодинокі вогники міста; ліс ззаду дихнув на мене холодною хвилею, ніби кликав повернутися: відійди від цього проклятого місця, відійди! Дивився перед собою, все ще закутий несподіваною неміччю; ті, до кого я уподібнююся, чинять своє діло за природою своєю, але не за моєю. Можливо, вони щасливі з того, що все в їхньому світі напрочуд спрощене і що пізнали вони тільки це: поклик і рух. Гірше тим, у кого голова наповнюється мислями, а груди — сумнівами; гірше тому, перед ким постійно миготять Ваги в небі. Гірше тому, хто поставив для себе й світу цілий ряд стримувальних загорож і мечеться серед них, як у пастці, — має він над тими несвідомими одну перевагу. Саме в той момент, коли всі божеволіють і кидаються в нестримному гоні, щоб когось роздерти, він, хоч має такий же неситий шлунок, раптом зупиняється, і в оці його спалахує свята сльоза. Ота мала крапля вологи — провісник вічного, що не може не відчувати душа: ось що значить бути на землі істотою, до бога уподібненою…