Сповідь - Шевчук Валерий Александрович. Страница 40

Я подався туди, де, на мою думку, було безпечно, але можна бачити й чути, що відбувається в лісі, тобто на горб, на який нещодавно вискакували об'їждчики. Сніг тут був розбитий кінськими копитами, і я міг не боятися, що залишу сліди. Я заліз у ліщиновий кущ і прислухався: ліс уже починав наповнюватися звуками: розвішували тенета і розставляли заправників та кричан. Вряди-годи перегукувалися об'їждчики — вовки не могли не чути цього гомону. Але вони були дурні і сподівалися на свої ноги й силу, отож позавмирали по своїх криївках.

Зрештою в лісі зависла тиша. Я знав, що ця тиша облудна: тенета розставлено, а люди непорушне позавмирали, чекаючи гасла. Ось вона, ця жахнюча мить, яка віщує, що зараз має пролитися кров. Навіть пси розуміють, що тепер не час гавкати. Сторожко позавмирали, бо й вони відчули урочу хвилю цього моменту. Стоять, насталивши м'язи, й очі їхні палахкотять. Мені раптом захотілося зірватися на рівні й помчати світ за очі, не розбираючи дороги, щоб залишити позаду оцю страшну тишу.

І тиша вибухає. Трублять у роги ловчі. Мені здається, що я бачу їхні обличчя, роздуті щоки й вибалушені очі. Вони трублять так, ніби хочуть видути з себе весь дух. З одного і з другого боку озиваються кричани, тріскотять тріскавки, б'ють у барабани, стріляють з рушниць та пістолів. Цей галас зумисний, він уже не такий для мене страшний, як тиша передоцім, але і в мене від нього спалахує страх. Кричани галасують. Уявляю, як ідуть вони лавою, рівняючись, там, далі — інші кричани, і коли до них доходять перші, лава змішується. Вони здіймають все більше й більше лементу, і це має вовків зняти з їхніх логовищ. Коли б вони були розумні, кинулися б просто на них, цих відчайдушних кричан, адже серед них тільки в декого є мушкет та пістоль — кричани тоді б у паніці розбіглися, покидавши тріскавки й барабани. Але вовки нерозумні, отож кричани сміливо б'ють у барабани і аж голоси зривають, так стараються. Дурні вовки від них тікають. Вискакують із логовищ один за одним і шалено скачуть. Біжать і риють сніг, грузнучи в кучугурах, і вже починають відчувати жах. А кричани йдуть услід і лементують. Кричани сміливі через те, що вчиняють такий шарварок, — вони вже не йдуть, а біжать. В них перекошені від захвату обличчя, хоч у руках майже немає зброї. Вовки ж біжать туди, де тихо. Де розставлено тенета і де наставили й приготували зброю засадники. Пси у гонитві участі не беруть, їх пущено по той бік тенет, і вони мають відлякувати тих, хто хотів би тенета перескочити.

Я заплющую очі: печаль стукає мені в душу. Велика й сіра, як цей день і як хмари, котрі котяться над головою. Бо я уявляю все, що відбудеться. Вовки біжать уздовж розставлених тенет, а по другий бік сіток мчать, шалено гавкаючи, пси. Вони сміливі, бо відчувають безпомічність своїх ворогів. Кілька вовків не витримують і кидаються в сіті, б'ючись у них, гризуть їх зубами, але це вже істоти безумні — ї'х поборов власний жах. Саме тому до них сміливо біжать засадники і пришпилюють їх до землі великими рогачами, ніби надягають на них дерев'яні ошийники. Вовки борсаються, скільки змога, а за сіткою, люто розбризкуючи піну, шаленіють розстервлені собаки. Зловленого вовка б'ють дубиною по голові, а коли він відкидає лапи, натягають ошийника із ланцюгом, а писок загнуздують, їх зумисно не вбивають, бо хочуть привести в місто живими, щоб похизуватися перед іншими власною силою. Але їх заб'ють все одно, зате шкура полонених вовків залишиться чиста й не подірявлена шротом чи кулею.

Я розплющуюся, внизу ще тривають лови. Там кричать, тупотять, гавкають пси, чути постріли і скімлит поранених звірів. У повітрі пахне порохом, кров'ю й потом сотень збуджених і через це впрілих істот. Я вилажу з куща, тіло мені заціпеніло. Але це, здається, й було моєю помилкою: мене раптом уздрів величезний псище, який саме вискочив на рівне. Першим моїм порухом було тікати, але я завмерло стояв і дивився. Пес мчав до мене розшалілий і розпалений, моторно вергав ногами сніг, отож і кинувся на мене з розгону, з усією ярістю, на яку був здатний. Я вчасно відскочив, але його зуби встигли куснути мене. Гостро заболіло, і од цього оскаженів і я. Ми рвонулися один на одного, сплівшись у гаркітливий, розлючений клубок. Кусав я, і кусали мене. Але доля цього разу мені посприяла. Я побачив перед собою горлянку пса, коли той перекинувся від дужого удару, і за мить увіп'явся в неї. Пес не встиг і завискотіти — червона, аж чорна, кров бухнула йому з горла, заливаючи білий сніг. Я відскочив і раптом побачив, що очі в пса зовсім такі, як ті кінські, що колись мене вразили. Здавалося, в останню мить він упізнав мене, бо щось неймовірне й зачудоване мигнуло в його погляді — я упізнав його також. Цей пес був мій, саме той, з яким колись рушав я залюбки на лови і який завжди мені допомагав.

Отоді я й побіг, безтямно й безрозсудно — світ за очі. Не був уже розумною істотою, а тільки битою власним жахом твариною. Мчав, скільки було сили, і вже байдужісінько було: вирвуся я на волю чи наздожене мене гостра куля. У вухах свистіло повітря, а очі мої не бачили. Бита власним жахом тварина мчала у безвість, і їй здавалося, що ніколи вона не спиниться. Не витримає цього гону, і серце її розірветься, адже відчай — це сліпий біг у Прірву, якій немає ані межі, ані краю.