Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович. Страница 60

Ніхто не знав, звідки прилетів цей дракон, що оселився піді Львовом на Чортових скелях.

В погідну днину вигрівав своє могутнє тіло на скелях, ліниво мружачи дрімливі очі. Коли надходив вечір і тіні високих сосен лягали на землю, дракон оживав – спочатку з хрумкотом потягувався, розправляючи могутні лапи, далі шкробав гострими кігтями по камінні, аж іскри летіли, а вкінці розривав повітря голосним гарчанням. Від його рику стрясалися дерева, гуркотіло каміння, аж луна котилася і страхом напоювала місто.

Був час, коли дракон убивав для самої лише розваги. Годі було потрапити зі Львова до Винник, бо страховище наїлося в лісі на пагорбах і тільки й чекало на необачного подорожнього.

Та от урешті уклали львів'яни зі змієм таку угоду, що будуть йому приганяти худобу на поживу. А крім того щомісяця молоду панну приводити.

Того чорного дня всі дівчата вкладали до шапки папірчики зі своїми іменами, а посланці з шапкою ішли до самої драконячої печери й ставили шапку перед чудовиськом.

Змій якусь хвилю обнюхував папірці, а тоді як дмухне – всі вони, мов пелюстки, вгору злітали. Лише один папірчик залишався.

Посланці поверталися назад, несучи в шапці для когось горе, а для міста спасіння.

І так тривало понад рік, аж поки не випала черга на доньку коваля Ярину.

Вістку їй принесли якраз у переддень шлюбу. Родина вся залилася слізьми, та що мали робити – мусили споряджати ковалівну на смерть таки того вечора.

Її наречений був мисливцем і відчайдухом таким, що не раз з самою лише рогатиною йшов на ведмедя. Але дракон – не ведмідь. Може б його вдалося забити, але ж він не підпустить до себе, змете гарячим полум'ям.

– Знаєте що, сказав мисливець до коваля. – Я піду замість Ярини.

– Що ти говориш? – здивувався той. Дракон чекає панну. Тобою він не вдовольниться.

– Він і дістане панну, – усміхнувся мисливець. – Я буду тією панною.

І по тих словах парубок хутенько зголив собі вуса, натер щоки буряком, вбрався в Яринину шлюбну сукню – чим не панна? От тільки на голову ще лляного прядива накласти й віночок вчепити.

– Боже мій! – жахнувся посланець, який мав відпровадити офіру до змія. – Та ж дракон усіх тоді заб’є, коли викриє обман!

– Не вспіє викрити, – сказав юнак. – Ходімо

І пішли вони удвох з посланцем до Чортових скель. Посланець усю дорогу трусився й молитви шепотів, а мисливець стискав меча, захованого в складках широкої сукні.

Дракон уже чекав. Ані тіні підозри не мигнуло в його очах. Бачив перед собою струнку вродливу панну з буйним хвилястим волоссям, котре падало на дещо заширокі плечі.

Посланець уклонився і поспішив покинути жахливу місцину, а юнак сміливо рушив до змія.

Той лежав собі, ліниво муркочучи під ніс, і жер жадібним поглядом улюблений смаколик. Зараз він насолодиться ніжним дівочим м'ясцем. З цією п'янливою думкою дракон підвів голову з лап і пащеку розкрив. Але що це?! Раптом панна зробила різкий рух і в повітрі зблиснув гострий меч.

На мить дракон закляк від несподіванки. У його не надто розумній голові виникла підозра, що панна не може володіти такою силою, щоб вимахувати двосічним мечем, як веретеном. Але це була його остання думка, бо в наступну мить з розсіченої драконової шиї бухнула чорна паруюча кров і, мов смола, заклекотіла по камінні. Ще один удар – і голова змія покотилася в підніжжя скель.

Так ото настав кінець лютому драконові. Голову його забрав зі собою хоробрий мисливець, а тіло розшарпали лісові звірі та птахи. Але ще й досі можна побачити на скелях сліди драконових пазурів.

Колись у бідних хатах завше було багато злиднів. Тепер вони перевелися і, звичайно, ніхто з нас собі й не уявляє, як виглядали ці створіння. Отже, злидні – це такі маленькі чоловічки, які жили у запічку, зодягнені були у строкате лахміття і на додаток страшенно бруднющі.

А зараз я оповім вам пригоду, яка сталася з одним хлопчиком. Якось його батька коваля, покликали до маєтку кувати панських коней. Відходячи, він сказав:

– Дивися, сину, не бігай сам десь далеко від хати. А перед сном поклади часник під подушку, щоб злидні тобі якоїсь штуки не втнули.

Коли батько пішов, хлопчик побіг на вигін до товаришів, а вернувся, як уже смеркло. Ігри його втомили і він ліг спати, забувши батькову пораду.

Другого дня прийшов коваль з роботи, дивиться – а на лаві замість його сина лежить якесь мале зморщене сотворіння.

– Де мій син? – скрикнув коваль.

– Я тут, тату! – озвалася дивна істота.

– Хіба ти мій син?

– Так, тату.

Голос був слабенький, хриплий і такий жалібний, що бідний батько аж заплакав з горя.

Істота, яка назвалася його сином, виявилася надто зажерливою. За день вона з'їдала стільки, що коваль і за три дні б не подужав. Невже це й справді його син? Що ж таке з ним сталося? І вирішив коваль піти до баби Вістунки, яка зналася на всіх хворобах.

Вістунка жила в лісі у маленькому дерев'яному будиночку з трьома своїми слугами – котом, вороною і совою.

Того дня знахарка, розпаливши на галявині багаття, варила у казані чарівне зілля.

– Доброго дня, – привітався коваль. – Я до вас, бабусю, із бідою.

– А до мене, синку, з радістю ніхто не ходить. Ну, яка в тебе біда? Може, якраз чимось зараджу.

Баба Вістунка уважно вислухала ковалеве горе, подумала і сказала:

– Знаєш, здається мені, що то не твій син. Може, я й помиляюся, але все ж думаю, що його злидні підмінили. Таке вже не раз я зустрічала.

– Що ж мені робити? Чи є на те якась рада?

– Якби не було, чи була б з мене баба Вістунка? Слухай сюди. Коли прийдеш додому, то візьми сито й носи ним воду з колодязя до хати. Потім розкажеш мені, що почув.

Коваль зробив усе, як радила баба. І от, коли він аж упрів, гасаючи до колодязя й назад, раптом проява на лаві закректіла і руками сплеснула:

– Оце диво! Мені уже друга сотня літ добігає, а ще такого не бачив!

– Ну, я не казала? – засміялася знахарка, коли коваль їй усе розповів. – Тепер ясно – Злидні тобі сина підмінили. Що ж, пішли його рятувати. Гей, слуги мої, за мною!