Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович. Страница 62

Лицар узяв на руки сорочку і зачудувався нею.

– Вдягни, мій милий, я так хочу полюбуватися тобою.

І лицар зодяг сорочку, але не довго любувалася ним Гальшка, бо несподівано серпанок місячного сяйва почав оповивати її чоловіка, весь він мовби потонув у ньому і що далі, то усе сильніше й сильніше розчинялося його тіло і ставало уже ледве видимим.

– Боже! – скрикнула Гальшка і хотіла обняти його, але руки її піймали саму пустоту.

Місячне сяйво витекло у вікно і поплило повільно над садом. Хмари наступили на місяць і враз усе вкрила темна і хижа ніч.

Настали для Гальшки дні журби і розпуки, ходить вона по замку і не може собі знайти ані хвилини спокою, весь час думає, як же сталося так, що її чоловік розчинився в повітрі. Чому саме тоді, як зодяг ту сорочку?

Зате Марина аж нетямилася від утіхи. Настала для неї пора радощів і забав, а ще солодкого вичікування, коли ж нарешті Гальшка з туги зовсім змарніє і краса її щезне.

А Гальшка кожної місячної ночі виходила на вежу й виглядала свого милого, вірячи, що так само як забрало його сяйво, так само й вернути мусить. Одначе місяць ковзав у небі мовчазно й задумливо, проміння його лагідно гладило коси графівни, але жодного разу не об'явилися в місячнім сяйві хоча б обриси щезлого лицаря, а з шелесту дерев, з плюскоту річки не пробився його тихий шепіт.

Так воно й сталося, як вимріяла Марина – Гальшка змарніла, схудла до невпізнання і небавом з туги померла. Але чи додало це щастя самій Марині? Ніхто не поласився на її багатство і прожила вона мізерне життя своє в самоті й забутті.

Замок Тишкевичів давно вже розсипався в порох, але й досі на тому місці, де він стояв, місячне сяйво особливо яскраве, мовби стовпом застигає на якусь хвилю, а потім піднімається в небо і щезає…

Коли 1524 року татари ґрасували в околицях Львова, один їхній загін пробував добути Винники. Міщани мужньо оборонялися, але мури вже були старі и могли не витримати. На щастя, на поміч прийшли селяни з довколишніх сіл. А сталося це дуже дотепно.

Татари здебільшого їздили на огерах, а кобилиць тримали в обозі задля молока і в воєнні наскоки не брали На тім і збудували мудрі господарі свій план. Зігнали усіх кобилиць, яких лиш в околиці знайшли і поставили в ліску за мочарами і багнами.

Вітер тоді якраз дмухав у напрямку татарського війська і запах кобилиць почули огери. Що тоді зчинилося, можете собі уявити! Жеребці почали брикатися, іржати, гризтися між собою, аж врешті, коли вже стриму не було, помчали, мов скажені на болота разом зі своїми вершниками.

Татари шмагали коней, як лише могли, аби їх затримати. Але марно. Коні галопом увігналися в багнюку і цілий татарський загін потопився.

Сумний та невеселий блукав садом молодий лицар Андрусь. Того погідного зимового вечора він на самоті віддавався своїм невтішним думкам. Сніг виблискував у сяйві місяця і тіні, що падали від дерев, прибирали якогось казкового вигляду, були непорушні і мовчазні, як і самі дерева, що тихо дрімали під пухнастими білими шапками.

Той сад, напівмертвий, навіював смуток, смуток від самоти, від тиші, і тої пекучої білини снігу, котра аж колола очі.

Лицар сперся плечем на сосну і, потупивши очі, застиг, розглядаючи химерні тіні дерев, намагаючись розпізнати серед них зображення якої-небудь істоти. Та враз стрепенувся, не вірячи власним очам – одна з тіней раптом захиталася і почала рухатися. Тінь уже не належала дереву, вона швидше нагадувала людську. Але звідки їй тут узятися цієї пізньої пори? Андрусь підвів голову. До нього наближалась якась дівчина у білій сукні. Краса її була такою дивовижною, що лицар навіть не звернув уваги на те, що вбрана вона зовсім не по-зимовому, та і слідів на снігу не залишає, а наче пливе в повітрі, ледь торкаючись ніжками білої поверхні.

Андрусь стояв, наче зачарований, ледь переводячи подих. "Сниться… Це мені сниться…" – подумав собі і протер очі. Дівчина повільно наближалася. "Я втомлений… Це привиджується…" Згріб у жменю снігу і протер обличчя. Дівчина у білій сукні уже стояла поруч.

– Хто ти? Звідки?

– Мене звати Калинкою.

Андрусь не пам'ятав, про що вони розмовляє коли стояли біля холодного дерева мало не до ранку. Лицар тримав дівчину за руку. грів своїм хутряним кунтушем і не міг надивитися на її вроду.

Повів він дівчину до замку. Дорогою пробував розпитати, звідки вона і хто її батьки, але Калинка попросила:

– Ніколи не питай у мене про це, любий. Добре? Тільки тоді я зможу завжди бути з тобою.

– Як скажеш, – відразу ж погодився Андрусь. Був так сильно закоханий, що наступного ж дня оголосив про весілля.

Батьки, проте, не дуже приязно поставилися до нареченої, що не мала знатного роду. Але змушені були погодитися, бо ж син і слухати не хотів ніяких заперечень. Відгуляли бучне весілля.

Минув місяць, і молода дружина попросила відпустити її додому.

– А де ж твій дім? – запитав Андрусь.

– Ти обіцяв не питати. Колись, може, скажу, але не зараз. Щомісяця ти мусиш відпускати мене на день, щоб я могла відвідати свою родину.

Лицар не заперечував, і так тривало кілька літ. Вже і донька в них народилася, вже і підросла трохи, а молода дружина і далі щомісяця зникала невідомо куди і ніколи навіть словом не обмовилася, де була.

Одначе батьків непокоїла така дивна поведінка невістки, і вони щоразу намовляли сина, аби він вивідав таємницю.

– Мало того, що взяли до хати невідомо кого, то ще й не знаємо, чим вона там займається, – часто бурчав батько. – Добрі справи у таємниці не тримають. Що то врешті за родина така, що показати її не можна? Чи ми не люди?…

– От, от – погоджувалася мати.

І так вони удвох надокучили Андрусеві, що він не витримав і погодився-таки вистежити жінку.

– Але як маю це зробити? Крастися за нею назирці?

– Ні, синочку, – встряла матуся. – Є куди кебетніший спосіб. Всади увечері шпильку з ниткою в її сукно. Вранці вона, як звикле, подасться з хати, а нитка тебе й виведе куди треба.

Калинка завше зникала на світанку, коли чоловік її ще спав, тож Андрусь ще звечора вчинив так, як навчила його мати: вколов у жінчину сукню крихітну шпильку, за якою тяглася тонка, ледь помітна нитка. Вранці прокинувся і пішов слідом за тією ниткою.