Цар соловей - Руданський Степан Васильевич. Страница 11

А царівна злотокрила

На могилі спала...

Крила раптом засвербіли,

І царівна встала.

Перед нею в злоті-сріблі,

Гарний,уродливий,

Стояв конем на могилі

Царевич мисливий.

І поглянула царівна

Навкруга могили,

А там люди пішо й кінно

Ціле поле вкрили.

І поглянула, питає:

«Звідки, добрі люде?

Чи війна у вас зо мною,

Чу супокій буде?»

І царевич відвічає

Панні уродливій:

«Я - царевич із поляни,

То мої мисливі.

Ми куницю полювали,

Да в степи загнали,

Не догнали,заблудились,

Сюди приблукали.

Просимо тебе, царівно,

На нас не гнівися,

Що без волі ми твоєї

В степи ввігналися»,

«Коли так,- царівна каже,

Я жалю не маю,

Кілько схочете - полюйте,

Я вам позволяю.

Ще годилось би вас, гречних,

Переночувати,

Но я - панна, ти - кавалір,-

Прошу вибачати...»

«Дякуєм тобі, царівно,

І святому богу,

Тілько звідси па поляну

Покажи дорогу».

І царівна показала:

«Так тримайтесь, люде:

Перше кий вам попадеться,

Потім жито буде.

І від жита на полудень

Там пішло ще наше;

А від него на опівніч

Все то буде ваше».

І подякував царевич,

Шапкою склонився,

З вороного перегнувся,

З панною простився.

Зібрав слуги і поїхав

На свою поляну

І все думав за царівну

Любу та кохану.

Звела з розуму царівна

Мисливого-пана,

І огидла йому пуща,

Збридла і поляна.

І чи спить він, чи дрімає,

Чи думу гадає,-

Його думка край могили

На стену літає.

І літає коло тої,

Которую любить,-

Обіймає і цілує,

Ластить і голубить,

Нащо ж думи, нащо ж мари

Про пишнії чари,

Коли з ними враз по серці

Бродять чорні хмари?

Спив і я той прикрий келих

За здоров'я долі,

І з похмілля моє серце

Розривають болі.

Правда, мило мені було,

Як дівча обняла

І опущене покрівля

З думки підіймала,

І на розум накидала.

Правда, мило було!..

Моє серце в океані

Розкоші тонуло.

Я забув про все на світі,

На все не вважав-єм,

Я й себе забув самого,

Мало пам'ятав-єм.

Спам'ятався... вона щезла!..

Розум холодіє.

Лиш нещасна моя думка

Росте та повніє.

В якім смутку, в якім жалі

З нею я блукаю,

В яких муках, тяжких болях

На світ породжаю.

Зв'янув мій вінок рутвяний,

І вона причина,

І хто знає, чи пригорне

Хоть дитя-дівчина!

Нащо ж думи, нащо ж мари

Про пишнії чари,

Коли з ними враз по серцю

Бродять чорні хмари?

І роздумав пан мисливий:

«Нічого гадати.

Лучче бути у царівни,

Правду розказати».

І пішов він до царівни:

«Панно злотокрила,

Ти строїла моє серце,

Розум погубила.

Верни розум, віддай серце,

Зжалься надо мною,

Прийми моє вірне слово,

Будь моєй жоною!»

«Царевичу любий, милий!

Вибачай, що скажу: -

Я своєї головоньки

Нігди не зав'яжу.

Доки сила єсть у мене,

Хоть би й я хотіла,

Не допустить мене замуж

Моя власна сила.

А як доля мене зрадить,

Сила збита буде,

Ні я людей не полюблю,

Ані мене люде.

Царевичу любий, милий!

Щиру правду кажу:

Я своєї головоньки

Нігди не зав'яжу».

«Чари мої, небо моє!

Зжалься падо мною!

Не жоною - бог з тобою,-

Будь хоча й сестрою!

Позволь мені на степові

Вічне полювати,

Вічне тебе оглядати,

З тобой розмовляти!»

«Позволяю-позволяю

І буду сестрою,

Лиш неслави, тебе прошу,

Не роби зо мною».

І, як рідная сестриця,

З братом обійнялась,

Пригорнула його к серцю,

Щиро цілувалась.

І що ж? Легше тепер стало

Мисливому-пану,

Коли він сестрою має

Дівчину кохану?!

Но чи ж легше: води хтіти,

Питоньки просити,

У воді по шию бути

І води не пити?

Що йому за доля була

І сестрою мати?

Що за щастя йому було

З нею розмовляти?

Тілько дума за думою

Розум убивала;

Тілько туга за тугою

Серце розривала.