100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий. Страница 8
– Дякую! – сказав купецький син.
Він пішов до лісу, всівся у свою скриню, прилетів просто на дах палацу й заліз до принцеси у вікно. Принцеса спала на дивані й була така гарна, що він не втримався та поцілував її. Вона прокинулась і дуже злякалася, але купецький син сказав, що він турецький бог, який прилетів до неї повітрям. Вони всілися поряд, і він почав розповідати їй казки. А потім він посватався, і принцеса погодилася вийти за нього.
– Але ви маєте прилетіти сюди в суботу! – сказала вона. – До мене прийдуть король із королевою. Вони будуть дуже потішені тим, що я виходжу заміж за турецького бога, але ви постарайтеся розповісти їм якомога кращу казку. Мати полюбляє слухати щось повчальне й серйозне, а батько – веселе.
Принцеса подарувала хлопцеві шаблю, викладену червінцями, а саме їх йому й не вистачало. Він купив собі новий халат, а потім сів у лісі складати казку. У суботу король і королева прийшли до принцеси, і купецького сина прийняли дуже добре.
– Розкажіть що-небудь серйозне, повчальне, – сказала королева.
– Але щоб і посміятися можна було! – додав король.
– Добре! – відповів купецький син і став розповідати. – Жила собі коробка сірників, що дуже пишалися своїм високим походженням: голова їхньої сім'ї, сосна, була найбільшим і найстарішим деревом у лісі. Тепер сірники лежали на полиці між кресалом і старим залізним казанком та розповідали про своє дитинство. «Так, добре нам жилося, – казали вони. – Та от прийшли якось дроворуби, і загинула вся наша родина! Стовбур отримав місце грот-щогли на чудовому кораблі, гілки розбрелися хто куди, а нам от випало служити світочами для простолюду. От заради чого опинилися на кухні такі поважні панове, як ми!»
«Від самої появи на світ мене постійно чистять, шкребуть і ставлять на вогонь, – сказав казанок. – Я посідаю в домі перше місце. Усі ми тут сидимо в хаті, тільки відро часом буває на подвір'ї, а новини ми дізнаємося від кошика для харчів – він часто ходить на ринок, та в нього надто вже гострий язик».
«Чого ти розпатякався?!» – сказало раптом кресало.
«Поговорімо про те, хто з нас важливіший!» – сказали сірники.
«Ні, я не люблю говорити про себе, – сказала глиняна миска. – Нумо просто розмовляти! Я розкажу дещо, що буде зрозуміле геть усім. На березі рідного моря, під тінню буків…»
«Чудово!» – сказали тарілки.
«…Там в одній сім'ї провела я свою молодість. Усі меблі були поліровані, підлога чисто вимита, а фіранки на вікнах мінялися кожні два тижні».
«Як ви цікаво розповідаєте! – сказала мітла. – У вашій розповіді так і чути жінку, відчувається якась особлива охайність!»
«Так, так!» – погодилося відро.
Глиняна миска продовжувала свою розповідь, і закінчення було не гіршим від початку. Тарілки загримотіли від захвату, а мітла вийняла з ящика зелень петрушки й увінчала нею миску.
«Отепер ми потанцюємо!» – сказали щипці для вугілля й пішли в танок. Стара оббивка на стільці, що стояв у кутку, від такого видовища луснула!
«А нас увінчають?» – спитали щипці, і їх теж увінчали.
«Усе це чернь!» – думали сірники.
Тепер самовар мав заспівати. Але він пишався й хотів співати, лише стоячи на столі в господарів.
«Що ж, якщо самовар не хоче співати, не треба! – сказало старе гусяче перо. – За вікном висить у клітці соловей – нехай він заспіває!»
«Це непристойно – слухати якогось залітного птаха! – сказав великий мідний чайник. – Нехай розсудить нас кошик для харчів!»
«Хіба ж так слід проводити вечори? – відповів кошик. – Невже не можна поставити дім на належний рівень? Кожен би тоді знав своє місце, і я б керував усіма! Тоді справа пішла б зовсім інакше».
«Нумо галасувати!» – закричали всі.
Раптом двері відчинились, увійшла служниця, і всі притихли. Але не було жодного горщика, який не мріяв би потай про свою вельможність і про те, що він міг би зробити. «Якби вже взявся до справи я, пішла б гульня!» – думав кожен. Служниця взяла сірники й запалила ними свічку. Як вони запирхали, загоряючись! «Тепер усі бачать, що ми тут найвельможніші! – думали вони. – Скільки від нас блиску та світла!» Аж тут вони згоріли.
– Чудова казка! – сказала королева. – Я наче сама була на кухні разом із сірниками! Так, ти гідний нашої дочки.
– Авжеж! – сказав король. – Весілля відбудеться в понеділок!
Увечері в місті влаштували ілюмінацію. Вуличні хлопчиська кричали «ура!» і свистіли. «Треба й мені вигадати що-небудь!» – подумав купецький син. Він накупив ракет, хлопавок, склав усе це у свою скриню і здійнявся в повітря. Ніколи ще турки не бачили такого феєрверка.
Повернувшись до лісу, купецький син подумав: «Треба піти до міста послухати, що там кажуть про мене!» Скільки чуток ходило містом! Кожен розповідав про побачене по-своєму, але всі стверджували, що це було дивовижне видовище.
– Я бачив Бога! – казав один. – Очі в нього були, як зірки, а борода – як морська піна!
– Бог летів у вогненному плащі! – розказував інший. – А зі складок визирали янголята…
Наступного дня мало відбутися весілля. Купецький син повернувся до лісу, щоб сісти в скриню, але не знайшов її. Скриня згоріла! У неї потрапила іскра від феєрверка, скриня тліла, тоді спалахнула, і від неї лишився тільки попіл.
Принцеса на горошині
Жив собі принц. Він хотів одружитися з принцесою, та тільки зі справжньою. У пошуках справжньої принцеси принц об'їхав уже цілий світ, але ніяк не міг зрозуміти, чи справжні принцеси йому зустрічаються. Довелося йому ні з чим повернутися додому.
Якось увечері здійнялася буря. У міську браму постукали, і старий король пішов відчиняти.
Біля брами стояла дівчина. Вода стікала з її волосся й сукні, і вона запевняла, що є справжньою принцесою.
«Ну, це ми дізнаємося!» – подумала стара королева.
Вона пішла до спочивальні, зняла з ліжка всі матраци й подушки і поклала на дошки горошину, а потім узяла двадцять матраців і поклала їх на горошину, а на матраци ще двадцять перин. На це ліжко вклали на ніч принцесу.
Уранці її спитали, як їй спалося.
– Жахливо! – вигукнула принцеса. – Я всю ніч не могла заснути. Я лежала на чомусь твердому, й тепер у мене все тіло в синцях!
Так усі зрозуміли, що вона – справжня принцеса. Адже вона відчула горошину крізь двадцять матраців і двадцять перин! Такою ніжною може бути тільки справжня принцеса. І принц узяв її за дружину.
А горошину віддали в кунсткамеру.
Свинопас
Жив колись принц. Королівство у нього було дуже маленьке, а сам він був дуже бідний. Усе, що він мав, – це славне ім'я. А проте він вирішив одружитися не з ким-небудь, а з імператорською дочкою.
На могилі батька принца виріс трояндовий кущ. Він цвів лише раз на п'ять років, і на ньому розпускалася тільки одна троянда. Але вона була така прекрасна і пахла так ніжно, що кожен, кому довелося побачити її, забував про свої біди.
А ще у принца був соловей, і співав він так, ніби знав усі мелодії на світі, і пісні його були дивовижною насолодою для слуху.
Принц вирішив подарувати троянду і солов'я принцесі. Слуги поклали їх у срібні скриньки і відправили до палацу.
Побачивши подарунки, принцеса радісно заплескала в долоні. Відкрили першу скриньку і вийняли звідти чудову троянду.
– Як вона чарівна! – сказали фрейліни та імператор. – Яка чудова робота!
Принцеса доторкнулася до троянди і трохи не заплакала.
– Який жах! – сказала вона. – Троянда не штучна, а справжня!
– Який жах! – повторили за нею фрейліни.
Відкрили другу скриньку, і соловей відразу заспівав.
– Але ж це не штучний, а справжній птах! – вигукнула принцеса. – Жахливо! Випустіть його, хай він летить собі!
Тоді принц вимазав собі обличчя чорною фарбою, насунув шапку на самі брови і прийшов до імператорського палацу.
– Чи не дасте ви мені роботу? – запитав він імператора.
– Багато вас таких! – почув у відповідь. – Але, мабуть, залишайся: мені якраз потрібний свинопас!