100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий. Страница 9

Принц поселився в жалюгідній комірчині поряд зі свинарнею. До вечора він змайстрував горщик і прикрасив його бубонцями. Коли в ньому варили їжу, бубонці дзвеніли, награючи пісеньку. А якщо потримати над парою руку, можна було дізнатися, що кожен житель міста готує сьогодні на обід!

Одного разу принцеса разом з фрейлінами пішла на прогулянку і почула чудову музику. Вона навіть зупинилася: це була та сама мелодія, яку вона вміла награвати на фортепіано!

– Який освічений свинопас! – сказала вона. – Запитайте у нього, скільки коштує цей інструмент!

Одна з фрейлін пішла на чорний двір.

– Скільки ти хочеш за свій горщик? – запитала вона свинопаса.

– Десять поцілунків принцеси! – відповів той.

– Це неможливо! – обурилася фрейліна.

– Дешевше не вийде!

– Скільки він просить? – нетерпляче запитала принцеса, коли фрейліна повернулася.

– О, це жахливо! – вигукнула фрейліна.

І пошепки переказала принцесі слова свинопаса.

Принцеса розгнівалася, але тут знову почувся дзвін бубонців, і грали вони так чудово!

– Чи не візьмеш ти десять поцілунків від моїх фрейлін? – звернулася принцеса до свинопаса.

– Е, ні! – відповів свинопас. – Горщик коштує рівно десять поцілунків принцеси!

– Нечема! – сказала принцеса. – Станьте навколо, щоб нас ніхто не побачив! – веліла вона фрейлінам.

Фрейліни обступили її, свинопас отримав десять поцілунків принцеси, а принцеса – горщик.

Цілий вечір і наступний день горщик був на вогні, і незабаром принцеса і фрейліни дізналися, що готується на кожній кухні міста. Фрейліни стрибали з радості:

– Ми знаємо, у кого сьогодні суп і млинці, а в кого каша й котлети!

А свинопас тим часом змайстрував калаталку, яка могла грати всі

танці, які тільки є на світі.

– Я ніколи не чула нічого кращого! – зауважила принцеса, прогулюючись садом. – Запитайте свинопаса, скільки він хоче за цей інструмент.

– Сто поцілунків принцеси! – відповів свинопас.

– Він жахливий! – сказала принцеса і пішла доріжкою геть, але раптом передумала.

– Добре! – сказала вона. – Я дам йому десять поцілунків, як і вчора!

Проте свинопас не погодився.

– Сто поцілунків принцеси! – повторив він фрейліні. – Якщо ні – калаталка залишиться у мене.

І знову фрейліни обступили принцесу, а свинопас почав її цілувати.

– А це що таке біля свинарні? – запитав імператор, вийшовши на балкон. – Що це знову вигадали фрейліни! Треба піти подивитися!

Він спустився в сад, підкрався до фрейлін, але вони лічили поцілунки і тому його не помітили.

– Це що таке?! – закричав імператор, побачивши, що свинопас цілує принцесу. – Що за жарти?! – І пожбурив у них черевиком. – Забирайтеся геть! – закричав імператор.

Він дуже розгнівався і вигнав принцесу і свинопаса зі своєї країни.

– Яка ж я нещасна! – плакала принцеса.

А свинопас зайшов за дерево, стер з обличчя чорну фарбу, скинув брудний одяг та шапку і постав перед принцесою у своєму колишньому вбранні.

– Ти не захотіла вийти заміж за чесного принца! – сказав він. – Ти не зрозуміла, які чудові соловей і троянда, а свинопаса цілувала, щоб отримати дурні іграшки! Так тобі й треба!

І він пішов у своє королівство.

Маленький Тук

Жив-був маленький Тук. Туку доводилося няньчити свою сестричку Густаву, яка була набагато меншою за нього, і разом із тим вивчати уроки, а ці дві справи ніяк не виходили одночасно. Бідолашне хлоп'я тримало сестричку на колінах і співало їй пісеньки, намагаючись вивчити завдання з географії. На завтра задано було вивчити всі міста в Зеландії і знати про них усе, що тільки можна.

Нарешті повернулася його мати, яка ходила кудись, і взяла Густаву. Тук – бігом до вікна та до книжки, і читав, читав, аж мало не осліп: у кімнаті ставало все темніше і темніше, а матері не було за що купити свічку.

– Он іде стара прачка, – промовила мати, дивлячись у вікно. – Вона й сама ледве ходить, а тут ще доводиться нести відро з водою. Будь гарним хлопчиком, Тук, побіжи та допоможи бабусі!

Тук зараз же побіг і допоміг, але, коли повернувся в кімнату, було вже зовсім темно. Довелося йому лягати спати. За ліжко Тукові правила стара дерев'яна лава зі спинкою і з ящиком під сидінням. Він ліг, але все не полишав думати про свій урок: про міста Зеландії і про все, що розповідав про них учитель. Треба було б йому ще раз прочитати урок, та було вже пізно, і хлопчик сунув книжку собі під подушку: він чув, що це чудовий засіб для того, щоб краще запам'ятати урок, хоч надто покладатись на нього, звичайно, не можна.

І ось Тук лежав у ліжку і все думав, думав… Раптом хтось поцілував його в очі і в губи – він у цей час і спав і нібито не спав, – і він побачив перед собою стареньку прачку. Вона ласкаво подивилася на нього і сказала:

– Гріх був би, коли б ти не знав завтра свого уроку. Ти допоміг мені, тепер і я допоможу тобі. А Господь не залишить тебе без своєї допомоги ніколи!

Тієї ж миті сторінки книжки, що лежала під головою Тука, зашелестіли і почали перевертатися. Потім пролунало:

– Куд-куда!

Це була курка, та ще з міста Кеґе!

– Я курка з Кеґе! – І вона сказала Тукові, скільки в Кеґе мешканців, а потім розповіла про битву, яка тут відбувалася, – це було навіть зайве: Тук і без того знав про це.

– Коррамба! – і щось гупнуло.

Це впав на ліжко дерев'яний папуга, що правив за мішень у товаристві стрільців міста Преєте. Птах сказав хлопчикові, що в цьому місті стільки ж мешканців, скільки у нього рубців на тілі, і похвалився, що Торвальдсен був свого часу його сусідом.

– Буме! Я славлюся чудовим місцем розташування!

Але маленький Тук уже не лежав у ліжку, а раптом опинився верхи на жеребці, який рвонув у галоп. Він сидів позаду вирядженого лицаря у блискучому топхельмі, [1] з розмаяним на вітрі султаном. Вони проїхали ліс і опинилися у старовинному місті Вордіпґборзі. Це було велике і повне руху місто; на пагорбі міста височів королівський замок. Вікна в ньому яскраво світились, адже в замку давали бал. Король Вальдемар танцював у колі розкішних молодих фрейлін.

Та ось настав ранок, і, ледве зійшло сонце, місто з королівським замком розтануло, вежі зникли одна за одною, і наостанок на пагорбі залишилася тільки одна вежка, а саме містечко стало маленьким, бідним. Школярі, що поспішали до школи з книжками під пахвами, говорили: «У нас у місті дві тисячі мешканців!» – але насправді їх стільки не було.

Маленький Тук знов опинився в ліжку; йому здавалося, що він марить наяву; хтось знову стояв біля нього.

– Маленький Тук! Маленький Тук! – почулося йому. Це говорив маленький морячок, нібито юнга, а все-таки не юнга. – Я привіз тобі привіт з Корсера. Ось місто з майбутнім! У нього свої поштові карети і пароплави. Колись його вважали жалюгідним містечком, але ця думка вже застаріла. «Я лежу на морі! – каже Корсер. – У мене є шосейні дороги і парк! Я народив на світ поета, та ще якого веселого, адже не всі поети веселі! Я навіть збирався послати один зі своїх кораблів у плавання навколо всієї земної кулі!.. І як дивно я пахну, від самих міських воріт! Це тому, що всюди квітнуть чудові троянди!»

Маленький Тук поглянув на них, і в очах у нього зарябіло від червоних і зелених кольорів. А коли хвилі барв уляглися, він побачив порослу лісом кручу над невидимим фіордом. Над кручею підносився старий монастир з високими гострими вежами і шпилями. Згори збігали дзюркотливі струмки. А біля джерела сидів старий король; сива голова його з довгими кучерями була увінчана золотою короною. Це був король Роар, ім'ям якого і названо було джерело, а за джерелом і місто поблизу Роскілле. Стежкою, що вела до монастиря, йшли, тримаючись за руки, всі королі і королеви Данії, увінчані золотими коронами. Орган грав, струмки джерела повторювали за ним наспів. Маленький Тук дивився і слухав.

– Не забудь про стани! – сказав король Роар.