Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович. Страница 24

— Ти така славна, добра і розумна, Зеленоочко. Таки не старий Крінос, а ти хочеш щастя бідним людям, і немає мудрішої за тебе, кращої і славнішої!..

— Це ти, Димку? — засміялася дівчинка, — Хвали-не-перехвали-більше!

— Я хочу тобі служити, — сказав Димко, — Я можу навіть притягти тобі Кріносову люльку і топтатиму для тебе жар…

— Ні, Димку, — похитала заперечливо головою Зеленоочка, — Хіба ти забув мою науку?

— Твою науку? — спитав здивовано Димко, — А яка була та твоя наука?

— Коли добрий чоловік — то він добрий. І не треба його хвалити…

Димко стояв перед цією і справді непоказною, мокрою та змореною дівчинкою і здивовано кліпав прозорими очима.

— Але коли я не буду когось хвалити, то ким же я буду?

— Димом, — сказала Зеленоочка, — Тим, ким ти і є.

І ще здивованіше закліпав прозорими очима Димко і розтулив рота, бо дуже хотів зрозуміти, що ж хотіла сказати тими словами Зеленоочка, але ніяк не міг розчовпати. Через це стояв і стояв, а може, стоїть він там і досі, бо Зеленоочка більше не розмовляла з ним, а пішла на ту галявину, де й досі звисали з гілки Вунько й Мунько.

— Ти щось бачиш, Муньку? — спитав перший мурах.

— Ні, а ти?

— А я бачу. Здається, та сама дівчинка йде.

— То давай зліземо хутчіше.

І вони почали злазити. І доки злізали, прийшла на галявину Зеленоочка. І зашуміли над її головою сосни і заспівали пташки, а небо між гіллям стало таке синє, що миттю забула дівчинка про все, що тут відбувалося, а зірвала кілька травин і почала латати свою мокру суконьку. Вільну травинку вона затисла в зубах і, смакуючи солодкий сік, задивилася на те, як клопочуться в мурашнику мурашки. В цей час і підійшли до неї Вунько й Мунько.

— То як ти гадаєш, Муньку, — сказав перший мурах, — вона таки фея?

— Думаю, що ні, — сказав другий мурах, — І знаєш, Вуньку, чому?

— Скажеш, — мовив Вунько.

— Тому що надто убога на ній сукенка. Бачиш, травою зашита…

— А коли таки Муньку, — мовив Вунько, — то, може, її і вкусити можна?

— Давай спробуємо, — відповів Мунько, — Сьогодні нам зовсім нічим хвалитися…

Зеленоочка наставила їм пальця, і вони вкусили його, гадаючи, що завдали смертельного болю. Але Зеленоочка тільки розсміялася, бо їй стало лоскітно, і два задоволені мурашині герої полізли в мурашник, щоб знову розказати про свої великі подвиги.

ДІВЧИНКА, КОТРА ШУКАЛА МАМУ

Жила на світі дівчинка. Така собі — ні мала й ні велика, здається, була вона трохи схожа й на ту, що якось Панною квітів стала. Мала сім років, а може, й менше. І не було в неї мами. В той час, як інші діти матір не тільки мали, а й могли щохвилини до неї прибігти, щось розказати, на щось поскаржитися, прилащитися чи помазатися. Це дуже смутило дівчинку, адже і їй часто хотілося прилащитися до когось. Натомість жила вона біля чужої жінки, яка тримала її з доброї ласки. Була вона, та жінка, така собі: ні добра й ні лиха, малу доглядала, часом трохи й любила, а все не так, як рідна мати.

Сталося так, що чужа жінка, біля якої дівчинка знайшла притулок, насварила її і вдарила. І то ні за що, тільки за те, що мала розлила відро води, побила всього одну та й то дуже стару чашку і висипала на підлогу цукор саме в той момент, коли хотіла таємно набрати з нього собі ложечку. Отже, її вдарено — стало їй невесело, стало їй боляче й образливо, і народилися в її очах такі сльози, яких раніше й не відала. Величезні, тремкі й пекучі.

Йшла дівчинка по стежці із отими слізьми на очах і дивилася крізь них на світ. І світ отой був оперезаний райдужними колами, барвистими смугами, в яких найбільше мигало червоного, а в тому трепеті, серед тих барв уздріла вона раптом перед собою на тій-таки стежці високу й гарну жінку. Та жінка йшла просто до неї і всміхалася так лагідно й гарно, що дівчинка аж зупинилася схвильовано й закричала:

— Мамо! Мамо!

І від того, що вона зупинилася так знагла, чи від того, що скрикнула так раптово, зірвалися їй із очей ті великі чарівні сльозини. І знову світ став як світ, і не грали в ньому райдужні кола, і зникли барви, а стежка із срібної стала звичайною, земляною. А що вчора пройшов дощ, то лежало на ній аж чотири калюжі, і до однієї з них підлетів горобець (також не казковий) та й пив собі воду, закидаючи голову, водночас навдокіл озираючись. І, звісна річ, не стало на стежці ніякої високої й гарної жінки, бо й не було її, а коли так, ніхто й не усміхався до заплаканої дівчинки — ще жалкіше й болючіше зробилось у неї на серці. Не витримала такого жалю маленька, струснула волоссячком і сказала сама до себе:

— Хай там що, не повернуся я до жінки, яка мене ображає і б'є. Не бажаю, щоб мене ображали і били!

А це подумала вона тому, що здалося їй: не може бути, щоб у цьому величезному й широкому світі та й не зустрілася їй справжня мама. А ще їй здалося: не може такого бути, щоб її справжня мама та й не ходила десь по срібних стежках. А може, вона, ота неіснуюча мама, також дівчинку шукає, очі собі проплакала? А що, коли я, вирішила тоді маленька, рушу їй назустріч, а що, коли я й собі почну її розшукувати, чи не знайдемося ми швидше? Отаке подумала собі дівчинка, і їй від того аж сонце ясніше засвітило.

Оскільки ж стелилася перед нею порожня стежка (таж-бо й горобець, який пив воду, давно вже полетів), то й не спинялася вона, а рушила, недовго думаючи, у величезний і широкий світ. Покинула без жалю чужу жінку, що її образила й набила, і чужий дім, що його досі вважала за свій. Тільки й раз туди озирнулася — стояла там на ґанку чужа жінка, ота погана жінка, що так несправедливо й грубо з нею повелася, і дім отой чужий захитався в її визорі й почав розпливатися, ніби відбитий у воді. Почала хитатися й розпливатися жінка на ґанкові — розмилися вони, дім і людина, в її очах, на віки вічні, не було вже до них дівчинці повороту. А раз так, то більше вона й не озиралася.

Йшла собі та йшла, а стежці кінця й краю не було, така вона була звивиста й довга. Розвертала дівчинка голівку в один і в другий бік, придивлялася пильно: а може, десь на цій стежці зустріне високу й гарну, що її побачила сьогодні крізь ясні кришталики власних сліз. А може, та висока й гарна почула її болісний погук і вже рушила їй назустріч?

Отак дівчинка йшла не день і не два, спала собі під кущем, вкривалася лопуховим листком, а не плащем, а під голову мостила кулачка, була-бо бідненька така. І їла не без утіхи глодові яблучка та горіхи, а ще яблучка-кислиці, а ще й грушки-гнилиці. Були у неї в цій мандрівці й товариші — удень сонце, а увечері місяць. А ще мала вона клуночка, прив'язаного до палиці, і в тому клуночку спала загорнута лялька без руки й без одного ока, тиха й ласкава лялька, з якою, коли ставало дівчинці аж надто печально, вона й побалакати могла.

Вже зовсім вона утомилася і зовсім змарніла. Та й зовсім утомилася її лялька в клуночку, що був прив'язаний до палиці, коли ж побачила хату під солом'яною стріхою, а біля неї — вишневий садок. На ґанок вийшла одягнена в темне жінка, і малій аж подих перехопило: чи не та це, котру шукає? Тому побігла чимдуж до хати, а жінка аж дашка до очей приклала, так виглядала її, маленьку.

Але мала не добігла до порогу — щось її зупинило. Стала й дивилася, бо, може, трошки й засумнівалася: чи схожа ота жінка на високу й гарну, що їй привиділася була на стежці, чи, може, й це одна із чужих чужениць?

— Чого на мене так дивишся, дівчинко? — лагідно спитала жінка.

— Хе! — сказала мала й закусила губку.

— Заблудилася ти, чи що?

— Ні, я не заблудилася, — сказала мала, — Я жила в чужих людей, і ті люди мене образили. Скажіть, тьотю, це правда, що в кожної людини повинна бути мама?