Панна квітів - Шевчук Валерий Александрович. Страница 26

— Так мені дивно у вас жити, — сказала якось дівчинка.

— Чому ж дивно? — спитала жінка.

— Бо ви смутні й невеселі, — сказала маленька, — Мені біля вас самій смутно робиться. Чому ви смутні й невеселі?

— Так і мусить бути, — сказала жінка й погладила малу по голові.

— Чому ж мусить бути?

— Могла б уже здогадатися, стільки в мене проживши. Я — королева Печалі, — сказала жінка, — А оці скрині… Не знаю, чи й казати тобі дочасно?.. Не доросла ти, не знаю, чи зрозумієш…

Дівчинка подивилася на королеву Печалі широкими очима: трохи страшно їй стало.

— Еге ж, я — королева Печалі, — повторила жінка і пригорнула до себе дитину, — І робота моя: посилати смуток і печаль на землю. У цих скринях вони й заховані: в одній — Смуток, а в другій — Печаль…

— А що в тих двох? — спитала дівчинка.

— А в тих двох — Горе й Біда, — сказала жінка й гірко похилилася, — Тяжко мені з такою роботою, от я й згодилася донечку собі взяти. Чи гаразд тобі в мене живеться, дитино?

— Гаразд, — прошепотіла дівчинка, — Тільки дивно якось!

— А ти не дивуй, — сказала жінка, в її чорних очах вперше заграли блискучі іскри, — Дивися на мене і знаходь у мені свою маму. Шукай її, шукай і люби. Тоді, може, і я веселіша стану.

Але дівчинка в цей день найменше бачила в ній маму. Вона затремтіла, як осиковий листок, злякано зирнула на скрині, що стояли в хаті. І здалося їй, що почула тихий плач, стогони, скавуління і ячання: хтось ніби жалівся, скаржився — покотилися з її очей сльози.

— Чому плачеш, маленька? — ніжно оповила її руками жінка, — Не хочу, щоб ти журилася.

Але натомість і сама зронила на голівку малої холодну сльозу і заридала ще гіркіше, ніж та.

— Ось бачиш, як ми з тобою веселимося, — відштовхнула легенько дівчинку королева, — Замість тішити одна одну, плачемо… А я тебе й справді полюбила… Справді хочу, щоб ти стала мені донькою.

— А коли я виросту? — запитала тихо дівчинка.

— Заміниш коло цих скринь мене…

В той день знову пішла мала у свій зарослий бур'янами закуток і, як ніколи доти, задивилася в небо. З тугою вдивлялася вона в те небо, аж пристрасно простягала руки до блискучої й веселої Хмари. І сталося раптом диво: знову вибилися їй на очі два прозорі чарівні кришталики, і втретє побачила вона срібну стежку, а на ній — високу й гарну жінку.

— Мамо, мамо! — зашепотіла дівчинка, ламаючи руки, — Мамо, мамо, як мені тебе знайти?

І від того, що вона заламала так руки, чи від того, що струснула голівкою, знову зронилися на землю кришталики і знову порожньо засвітилася перед нею стежка, на якій виблискували чотири калюжі, і з однієї смішно пив воду горобець. І не було на тій стежці ніякої жінки, і ніхто не всміхався до заплаканої дівчинки, а раз так, жалко й боляче зробилося їй на серці і знову забалакала вона до своєї ляльки:

— Недобре мені, Галю, в цій новій хаті, ой недобре!..

— Недобре, — згодилася лялька.

— Яка мені радість стати колись королевою Смутку й Печалі?

— Нема радості від смутку й печалі, — зітхнула лялька.

— Не знайду я в королеві Смутку своєї мами.

— Еге ж, не знайдеш.

— То що ж мені робити?

— Щось роби, — сказала лялька, — Бо що тобі робити?

— Втекти мені хочеться звідси.

— То й треба тікать, — сказала лялька.

— Ти так вважаєш?

— Еге ж, я так вважаю.

— А що, коли й на нас вона нашле Горе й Біду?

— Коли нашле, втікати будемо. Й утечемо.

— Еге ж, утечемо, а коли ні?

— То щось тоді робити будемо, — сказала лялька.

На те слово дівчинка встала і, недовго думаючи, пішла у світ, покинувши цей край і хату під солом'яною стріхою, на ґанку якої стояла вдягнена в чорне жінка і, приклавши долоню до лоба, смутно дивилася. Текли їй по щоках сльози, а губи кривилися від болю.

Але раптом скинула рукою жінка, ніби хотіла затримати дівчинку, і на той рух самі собою розчинилися широко двері і викотилися з них Горе і Біда. Горе було високе й тонке і на худих ногах, а Біда широка, кругла, начебто бочка. Як побачили те дівчинка з лялькою Галею, кинулися вони тікати, а за ними помчалося довге Горе і котилася, гримлячи, кругла і груба Біда. Щось вони кричали, щось горлали, ячали, репетували, чимось рипіли, скавчали, свистіли, але дівчинка мчала і мчала, аж духу їй не ставало. Дорогу їй перерізав яр, і вона покотилася вниз, притискаючи до грудей ляльку. А в яру була глиняна печерка. Вискочила туди дівчинка, скулилася і зробилася маленька і дрібненька, а серденько їй у грудях колотилося і підстрибувало. Горе ж перескочило через яр і помчало далі, а Біда високо злетіла в повітря і так само промчала мимо. І кричали, й вищали, і свистіли, і подаленіли — були-бо нерозумні і в думку не клали, що хтось від них може в печерці сховатися.

А коли все стихло, коли знову заспівали пташки, а на дні яру задзвенів струмок, коли перестало битися і вириватися з грудей серденько маленької, зітхнула вона й вилізла з яру. Тихо було і ясно, світило сонце і палало навдокіл осіннє листя.

— От ми й утекли, Галю, чи не так? — спитала дівчинка.

— Утекли, — сказала лялька, — Але не радій дочасно.

— Чому ж не радіти?

— Боюся, що ця королева мстива й так просто тебе не покине.

— А я її вже й не боюся, — сказала згорда дівчинка.

— Ой, як добре, що ти її не боїшся, — сказала лялька.

— То що, знову в дорогу рушимо?

— Еге ж, рушимо, — сказало лялька.

— Куди ж підемо?

— Туди, куди тобі треба, — мовила лялька.

— Треба мені маму знайти.

— Еге ж, підемо шукати тобі маму, — відповіла лялька.

Отак і пішли вони по тій самій довгій і срібній стежці, яка не мала кінця. Роззиралася маленька пильно, одне — боялася, щоб не передибали її десь Горе та Біда, а друге — виглядала, чи не стріне оту високу й гарну, дивлячись на яку, схвильовано колотиться серце, і яка ніколи за нею ніякого Горя й Біди не посилатиме.

Так дійшла дівчинка до ще однієї хати, яка також стояла під солом'яною стріхою, а на порозі її також сиділа жінка, трохи схожа на ту високу й гарну. Як побачила маленька, кинулась бігти, а біля ґанку спинилася й задивилася — знову чужі риси уздріла в тій, яка сиділа на східцях.

— Чого ти так дивишся на мене, дівчинко? — спитала жінка.

— Маму шукаю, — відповіла маленька і закусила губу.

— Чи ж я схожа на твою маму, що так кинулася?

— Схожі, — схилила голову дівчинка, — А трохи й несхожі.

— Ходи сядь біля мене.

Дівчинка сіла на ґанок, вимитий, гарний, і ніяка павутина тут з перила не висіла.

— В мене теж колись була дівчинка, — мовила жінка, — Жила біля мене така гарна і славна доня, як оце ти, а потім пішла, не бачила її більше. Кажуть люди, на Хмару пішла.

— І ви знаєте про ту Хмару? — здригнулася дівчинка.

— Про неї всі люди знають, — відказала жінка.

— А я й справді схожа на вашу дівчинку?

— Схожа, — сказала жінка, — А трохи й не схожа…

— То знаєте що, — мовила дівчинка, — Ми, здається, одного шукаємо: я маму, а ви доню.

— Звідкіля ж ти прийшла? — спитала жінка.

— Жила я в чужих людей, — відповіла дівчинка, — І побили вони мене за розлиту воду, розбиту чашку й розсипаний цукор. Потім жила я в королеви Печалі, вона мене не сварила й не била, але не витримала я того життя. Смутно там і темно, а моя мама не смутна і не темна.

— І ти прийшла до мене? — лагідно спитала жінка.

— Еге ж, прийшла. Бо сказала мені королева Печалі: свою маму я в інших людях можу пошукати, бо хто може дістатися на ту Хмару?

І показала вона пучкою вгору, де сяяла чудова біла пречиста Хмара. І подивилися вони туди, аж засліпилися обоє, така срібна була, лискуча і недосяжна.

— Ну що ж, — сказала жінка, — Може, й правду тобі сказала королева Печалі. Зайди в мій дім, я тебе вмию й причепурю, бо хіба можна носити таку одежу, як на тобі?