Незнайко в Сонячному місті - Носов Николай Николаевич. Страница 26

— Машина, безумовно, нічого знати не може, — відповів Кубик. — І все-таки вона відвезе вас, куди треба, після того, як ви натиснете кнопку, тому що в механізмі є так званий електронний запам'ятовуючий пристрій. Запам'ятовуючим цей пристрій зветься тому, що машина ніби запам'ятовує маршрути, по яких їздить. Кожний новий автомобіль, обладнаний цим пристроєм, спочатку їздить з водієм і наче проходить курс навчання. Розпочинаючи такі учбові поїздки, водій звичайно натискує кнопку з назвою якої-небудь вулиці, після чого веде машину на цю вулицю, потім натискує кнопку з назвою іншої вулиці й веде машину на іншу вулицю. Кермове управління автомобіля з'єднане з електронним запам'ятовуючим пристроєм, тому коли наступного разу натискують кнопку, то електронний пристрій сам скеровує автомобіль на заданий маршрут, і машина може їхати без водія.

— Ну коли так, то справді нічого дивного нема, — сказав Пістрявенький. — От коли б ніякого пристрою не було, а машина сама везла нас, куди треба, — це було б дивно.

— Цікаво, а як працює цей електронний пристрій? — запитав Незнайко. — Він, може, на електричних лампочках чи ще як?

— Він не на лампочках. Тут діють напівпровідники, — сказав Кубик. — Але я не можу розповісти докладно, бо й сам до пуття не знаю.

— А для чого в машині кермо, якщо вона сама везе, куди треба? — спитав Пістрявенький.

— А це якщо вам потрібно буде кудись їхати далеко. За місто кнопочна машина везти не може, бо для таких поїздок потрібний був би занадто складний запам'ятовуючий пристрій. Але ви можете сісти за кермо й вести машину самі. Як тільки ви візьмете кермо в руки, запам'ятовуючий пристрій автоматично вимикається, і машина починає їхати, як звичайний автомобіль.

Незабаром машина звернула за ріг і зупинилася проти красивого чотириповерхового будинку. В цьому будинку все було різне: стіни різні, балкони різні, колони різні, двері різні, вікна теж різні: й круглі, й напівкруглі, й трикутні, й чотирикутні, й витягнуті, й квадратні, й ромбічні, й овальні. Варто обійти будинок кругом, і одразу можна було вивчити, які бувають вікна, двері, балкони, колони та інші архітектурні деталі. На покрівлі будинку було дуже багато башток і цегляних альтанок із шпилями й без шпилів. Вони ліпились одне до одного, як опеньки при старому пні. Здавалося, що на будинку розташувалося ціле містечко башток. Якщо хтось споруджував новий будинок і хотів прикрасити його зверху баштою, то йому тільки треба було прийти сюди й вибрати той тип башти, котрий найбільше подобався.

Широкий майданчик перед будинком був заповнений автомобілями й мотоциклами різних систем, а біля самого входу лежала величезна купа велосипедів.

— Усі, як видно, вже зібрались, і ми з вами трішечки запізнилися. Але це нічого, — сказав Кубик.

Мандрівники вийшли з машини й під проводом Кубика попрямували до будинку. Піднявшись по широких сходах, вони опинились у великому світлому залі, переповненому коротульками, які сиділи на стільцях, наче в театрі. Спереду за столом сидів голова, праворуч від нього була кафедра, за якою стояв коротулька в чорному костюмі й робив доповідь. Перед ним на кафедрі височіла ціла купа згорнутих у трубки креслень, які він розгортав і показував слухачам. Він весь час забував, про що говорити, й щохвилини зазирав у зошит, де в нього було все записано. Однак він погано бачив, і йому доводилось чіпляти на носа окуляри, які він щоразу кудись засовував, так що потім довго шарив у кишенях і ніяк не міг знайти.

— Це Вертиплященко, — пошепки сказав своїм супутникам Кубик. — Він уже почав доповідь, але це не біда. Треба слухати уважно, і ми все зрозуміємо.

Знайшовши три вільних місця в одному з останніх рядів, Кубик посадив на них Незнайка, Пістрявенького й Кнопочку, а сам сів в іншому ряду.

Незнайко й Кнопочка стали уважно слухати, однак не могли нічого зрозуміти, тому що Вертиплященко говорив надто вченою мовою. Пістрявенький теж старався хоч що-небудь уторопати і з такою страшною силою напружував мозок, що за хвилину голова його схилилася набік і він заснув. Кнопочка почала штовхати його; він прокинувся, але за хвилину голова його схилилась на другий бік, і він задрімав знову. Незнайко щосили витріщав очі й почував, що його теж незборимо тягне на сон.

На щастя, Вертиплященко скоро закінчив доповідь, і голова сказав:

— Тепер давайте обміркуємо, можна споруджувати обертові будинки чи не можна.

Зараз же до столу підійшов коротулька в синьому костюмі з білими смужечками і з такою ж смугастою краваткою. Він сказав:

— Вертиплященко зробив дуже хорошу доповідь. Обертові будинки, як показав досвід, споруджувати можна, ніхто цього не заперечує. Але чи треба нам їх споруджувати — от у чому питання. Головна біда в тому, що в коротульок, які живуть в обертових будинках, порушується правильне уявлення про навколишню дійсність. Я знаю, про що кажу, тому що сам живу в обертовому будинку. От послухайте, що виходить: за день сонце разів десять-дванадцять з'явиться у вікнах моєї квартири й стільки ж разів зникає. Як тільки сонце з'являється, мені починає здаватися, що настав ранок, але, тільки-но сонце зникає, мені здається, що прийшов вечір і пора лягати спати. До полудня я вже не знаю, що сьогодні — сьогодні чи вчора, чи, може, вже завтра, а надвечір мені здається, що минув не один день, а принаймні дванадцять. Я вже починаю думати, що в добі не двадцять чотири години, як було раніше, а всього лише година, тому-то я весь час поспішаю і нічого не встигаю зробити. Мені здається, що сонце тепер уже не ходить по небу повільно, а літає швидко, як муха.

Всі засміялися. До столу підійшла малючка в білій сукенці й сказала:

— Все це ще не так страшно, тому що ви живете в будинку, котрий обертається справа наліво; тому-то коли ви дивитесь у вікно, то вам здається, що сонце ходить по небу зліва направо, тобто зі сходу на захід, як належить. Але в мене є подруга, котрій здається, що сонце ходить навпаки, тому що її будинок обертається не так, як ваш, а в зворотний бік. Вона, тобто ця моя подруга, вже не знає, що буває спочатку — ранок чи вечір, не уявляє собі по-справжньому, де захід, де схід. У голові в неї все переплуталось, і останнім часом вона навіть перестала розрізняти, де в неї права й де ліва рука.

Всі засміялися знову, а в цей час до столу підійшов ще один архітектор. Він був низенький, худенький, голова огірком, говорив швидко, наче горохом сипав. Замість літери «X» у нього виходило «Ф», а замість «П» — теж «Ф».

— Все це не фравда! — сказав він. — Сонце не муфа, й літати фо небу воно не може. Наука встановила, що сонце стоїть на місці, а земля крутиться. Усі ми крутимось разом з землею, тому нам і здається, ніби сонце фодить фо небу. А якщо це тільки здається, то фіба не однаково, як воно фодить, — швидко чи фовільно, зліва нафраво чи сфрава наліво, з зафоду на сфід чи зі сфоду на зафід?

Тут до столу підбіг новий промовець і закричав:

— Як це — однаково? Треба, щоб усім здавалося, що є, а не те, чого зовсім нема. Бракувало ще, щоб ми перестали розрізняти, де праворуч, де ліворуч! А що буде, коли всі стануть потилицею наперед ходити?

— Ну, до цього ще далеко! — закричав хтось.

Суперечка розгорілася. Незнайкові було цікаво дізнатись, до якої думки дійдуть архітектори. Йому навіть спати перехотілось. Але Пістрявенький розіспався так, що Кнопочка не могла його розбудити. Тоді вона вирішила дати йому спокій, і спочатку все йшло добре, але потім він почав падати зі стільця, і Кнопочці довелося міцно тримати його за комір, щоб він не гримнув на підлогу. Далі діло пішло ще гірше, бо Пістрявенький почав голосно хропіти, і хоч як Незнайко його штовхав, він не вгавав. Скінчилося тим, що Незнайко й Кнопочка підхопили його під руки й потягли до виходу. Пістрявенький ледь-ледь перебирав ногами, а голова його хиталася туди-сюди, як колосок під час бурі.

— Бач, як його розморило! — казав Незнайко. — Ну нічого, зараз ми витягнемо його на вулицю. Може, на свіжому повітрі він розходиться.