Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 18

Отож близько десятої ранку вони вирушили в похід: Герберт – сповнений сподівань; Наб – веселий і безтурботний; Пенкроф – невдоволений і недовірливий.

– Чи ба! Надвечір буде вогонь! Аякже, дождемося! Хіба грім ударить та розпалить вогнище! – бурмотів Пенкроф.

Усі троє пішли проти течії берегом річки; дійшовши до її коліна, моряк зупинився і сказав супутникам:

– З чого почнемо? З полювання чи збирання хмизу?

– З полювання, – відповів Герберт. – Он Топ уже натрапив на слід.

– Гаразд, почнемо з полювання, а потім повернемося сюди по хмиз.

Виламавши з молодих сосонок три кийки, Герберт, Наб і Пенкроф рушили слідом за Топом, що біг у високій траві.

Цього разу мисливці не пішли берегом річки, а заглибилися в гущавину лісу. Навколо здіймалися хвойні дерева, переважно сосни. Подекуди ліс рідшав, і серед нього височіло по кілька могутніх сосон, розмір яких, здавалося, свідчив, що земля ця лежить у вищих широтах, ніж гадав інженер. Подекуди траплялися встелені хмизом і буреломом галявини з купами давнього сухостою – справжні невичерпні склади палива, та за ними чагарник знову здіймався густою, майже непрохідною стіною.

Іти у цій гущавині дерев без жодної стежки непросто, До того ж там легко було заблукати. Отож моряк час від часу заламував на деревах гілки, які мали служити віхами, що легко впадали б в очі. Але, можливо, він припустився помилки, не пішовши понад берегом, як ішов з Гербертом минулого разу, бо, йдучи цілу годину, вони не зустріли ніякої дичини. Топ, бігаючи під низько навислими гілками, лише полохав птахів, які й близько не підпускали до себе жодного з озброєних кийками мисливців. Десь зникли навіть куруку, і стало очевидним, що моряк муситиме повернутися у болотисту частину лісу, де він так вдало вполював тетеруків.

– Ех, Пенкрофе, Пенкрофе, – глузливо кинув Наб, – і оце вся дичина, яку ви обіцяли моєму хазяїнові? Щоб її смажити, нам не треба великого вогнища!

– Потерпіть, Набе! – відповів моряк. – Без дичини ми не повернемось! Коли нам чогось і бракуватиме, то не дичини!

– Ви не вірите панові Сміту?

– Чому ж, вірю.

– Але не вірите, що він добуде для нас вогонь?

– І в це повірю, коли він палахкотітиме у пічці.

– Якщо сказав мій хазяїн, – палахкотітиме!

– Побачимо!

Сонце ще не досягло зеніту. Експедиція могла тривати далі, й тут їм трапилася щаслива знахідка: Герберт помітив дерево з їстівними плодами. То була кедрова сосна, що росте в помірній смузі Америки та Європи й дає чудові дуже корисні горішки. Горішки виявилися цілком стиглими, Герберт сказав про це супутникам, і ті залюбки полузали їх.

– Еге ж, – сказав Пенкроф, – водорості замість хліба, сирі молюски замість м’яса й кедрові шишки на десерт, – оце й уся їжа для тих, хто не має жодного сірника в кишені!

– Не треба скаржитися, – зауважив Герберт.

– А я не скаржуся, хлопче! – відповів Пенкроф. – Тільки повторюю: без м’яса цим добром не наїсися!

– А в Топа власна думка!.. – крикнув Наб, кинувшись у хащі, де, гавкаючи, зник собака. До його гавкоту домішувалося дивне хрюкання.

Моряк і Герберт подалися за Набом. Якщо там виявилась дичина, то тут не до суперечок, як її засмажити, – треба її ловити!

Мисливці, вскочивши у чагарник, побачили собаку, що Тягав за вухо якесь звіря. То було схоже на порося чотириноге, завдовжки футів два з половиною, вкрите рідкуватою темно-коричневою щетиною, трохи світлішою на животі, і з перетинчастими лапами, що міцно упиралися в землю.

Герберт упізнав у ньому водосвинку – одну з найбільших представниць родини гризунів.

Проте звіря й не думало відбиватися від собаки. Воно тільки безглуздо витріщило глибоко посаджені очі, що запливли салом. Ймовірно, що воно вперше бачило людей.

Наб, зваживши в руці кийок, хотів уже вдарити його по голові, та раптом воно вирвалося у Топа із зубів, лишивши в них шматочок вуха, і, голосно хрюкаючи, кинулось на Герберта, мало не збило його з ніг і зникло в хащах.

– От пройдисвіт! – вигукнув Пенкроф.

Усі троє подалися слідом за Топом доганяти втікача, і, коли ось-ось мали його вхопити, звіря зникло під водою озерця, оточеного столітніми соснами.

Наб, Герберт і Пенкроф розгублено спинилися. Топ скочив у воду, але водосвинка, пірнувши аж на дно, більше не з’являлася.

– Почекаймо, – сказав підліток, – незабаром вона випірне, аби дихнути повітрям.

– А вона не втопиться? – запитав Наб.

– Ні, – відповів Герберт. – У неї лапи з перетинками, ця тваринка майже земноводна. Вистежмо її!

Топ залишився у воді, а Пенкроф і його супутники поставали навколо озерця, аби відрізати водосвинці шлях до Втечі.

Герберт не помилився. Через кілька хвилин звіря випірнуло. Топ плигнув на нього, не даючи йому пірнути знову. А за хвилину водосвинку, підтягнену до берега, оглушив кийком Наб.

– Ура! – крикнув Пенкроф, що полюбляв цей переможний клич. – Тепер нам хоч одну жарину – й ми самі обсмокчемо цього гризуна аж до кісточок.

Пенкроф закинув здобич на плече і, визначивши за сонцем, що вже близько другої дня, велів усім вертатися.

Тепер мисливцям ще раз дуже прислужився Топів інстинкт: завдяки розумному собаці вони швидко поверталися назад і за півгодини опинилися біля коліна річки.

Так само, як і вперше, Пенкроф швидко змайстрував пліт, хоча через брак вогню вважав це марною працею, і, пустивши пліт за течією, всі троє незабаром повернулися до Комина.

Та метрів за п’ятдесят моряк спинився, знову гучно закричав: «Ура!» – і показав рукою на ріг скелі.

– Герберте! Набе! Гляньте! – вигукнув він.

Розділ X

Інженерів винахід. Питання, що турбує Сайреса Сміта. Похід у гори. Ліс. Вулканічний ґрунт. Трагопани. Муфлони. Перше плато. Ночівля. Вершина гори.

За кілька хвилин троє мисливців опинилися біля веселого й гомінкого полум’я у пічці. Коло нього сиділи Сайрес Сміт і журналіст. Пенкроф завмер і лише мовчки переводив очі з одного на другого, тримаючи в руці забиту водосвинку.

– Так, голубе, як бачите: вогонь! – вигукнув журналіст. – Справжній вогонь! На ньому дуже добре підсмажиться ваша чудова дичина, і нею незабаром ми всі поласуємо!

– А хто розвів?.. – запитав Пенкроф.

– Сонце!

Відповідь Гедеона Спілета була цілком правильна. Саме сонце подарувало їм оте тепло, якого прагнув і яким захоплювався Пенкроф. Моряк не міг повірити власним очам; він так отетерів від здивування, що й не подумав розпитати інженера детальніше.

– То у вас, пане, є лупа? – запитав Герберт інженера.

– Ні, синку, – відповів той. – Це власний витвір.

І показав пристрій, що послужив йому замість лупи. То було двоє скелець, знятих із двох годинників: його і журналістового. Наливши поміж скельця води і обережно скріпивши їхні краї глиною, він виготовив справжню лупу, сконцентрував сонячне проміння на сухий мох і запалив його.

Моряк оглянув прилад, потім мовчки подивився на інженера. І його погляд був промовистіший за будь-які слова! Сайрес Сміт віднині став для нього якщо й не божеством, то майже надлюдиною. Нарешті до нього повернувся дар мови, і він вигукнув:

– Занотуйте це, пане Спілете, занотуйте це до своєї книжки!

– Вже занотував, – відповів журналіст.

Потім із Набовою допомогою моряк прилаштував рожен, і майстерно випатрана водосвинка, схожа на молочне порося, незабаром смажилася на веселому ясному вогні.

У коридорах потеплішало не лише від пічки з вогнем, а й завдяки відновленим перекриттям із каменю й піску, і Комин знову став придатним для життя.

Як видно, інженер із Гедеоном Спілетом не марнували часу. Сайрес Сміт майже одужав і, щоб випробувати себе, спробував піднятися на верхнє плато. Звідти пильним оком, що звикло визначати висоту і відстань, він довго вдивлявся в гору, на яку мав намір піднятися наступного дня. Вона здіймалася миль за шість на північний захід на висоту близько трьох тисяч п’ятисот футів над рівнем моря. Отож з її вершини мало бути видно на відстань щонайменше п’ятдесяти миль. Завдяки цьому Сайресові Сміту, певно, пощастить легко розв’язати найважливіше, як на нього, питання: «Острів чи материк?», а інженер вважав його найважливішим аж ніяк не безпідставно.