Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 19
Закинуті на невідому землю вчорашні бранці смачно повечеряли і одностайно вирішили, що м’ясо водосвинки смачне, аж солодке. Доповнили вечерю водорості й кедрові горішки. Інженер мовчав. Усі його думки витали навколо плану завтрашнього переходу на вершину гори.
Разів зо два Пенкроф висловлював власні думки щодо майбутнього переходу, та Сайрес Сміт, котрий напевне мав методичний розум, у відповідь лише кивав головою.
– Завтра, – повторив він, – залежно від обставин вирішимо остаточно, як нам бути.
Після вечері у вогонь наклали багато дров, і мешканці Комина, а серед них і вірний Топ, поснули мирним глибоким сном. Жодна пригода не порушила спокою тієї тихої ночі, і на другий день, 29 березня, всі прокинулися свіжі й бадьорі, готові до походу, що мав визначити їхню долю.
Нарешті все готове. М’яса водосвинки, яке лишалося від вечері, вистачало для харчування Сайреса Сміта і його супутників на цілу добу.
До того ж вони сподівалися дорогою поповнити запаси харчів. Скельця обох годинників інженер та журналіст поставили на місце, і Пенкроф обпалив шмат ганчірки, аби надалі використовувати її як трут. Що ж до кременю, то його не бракувало на острові, який, безумовно, мав вулканічне походження.
О пів на восьму ранку озброєні кийками дослідники вийшли з Комина. На думку Пенкрофа, їм належало йти через ліс уже знайомим шляхом, а повернутися можна й іншою дорогою. Крім того, цей шлях найкоротший. Отож, повернувши за південний край плоскогір’я, вони пішли лівим берегом річки, а від того місця, де вона повертала на південний захід, рушили вглиб лісу. Натрапивши на стежку, прокладену напередодні під густими деревами, о дев’ятій ранку Сайрес Сміт і його супутники вийшли на узлісся із західного боку лісу.
Спочатку болотиста, згодом піскувата рівнина поступово перейшла в пологий схил, що підіймався від узбережжя в глибину цієї незнайомої землі. Під кронами дерев траплялися прудкі звірята. Та варто було Топові зігнати дичину, як його хазяїн відкликав його, вважаючи, що ще не час для полювання. Пізніше видно буде. Інженер був не з тих, хто, маючи тверду мету, розпорошується на дрібниці. Ми навіть не помилилися б, якби сказали, що він не звертав уваги ні на довколишню місцевість, ні на природні багатства цього краю. Єдина його мета полягала в тому, щоб піднятися на вершину гори, і він ішов, не збочуючи ні на крок.
О десятій вони зупинилися на кількахвилинний перепочинок. Коли супутники вийшли з лісу, перед їхніми очима постали обриси гірського хребта, над яким здіймалися дві вершини. Перша сягала близько двох з половиною тисяч футів і спиралася на примхливі відроги, які скидалися на велетенську лапу птаха, що вп’явся кігтями у землю. Між цими відрогами пролягали ущелини, урвисті схили яких поросли деревами аж до зрізу першої вершини. Та все ж північно-східний бік гори поріс деревами далеко менше, і на ньому виділялися досить глибокі смуги голизни, певне, потоки лави.
Перша вершина ніби підпирала другу з ледь заокругленою, трохи перекошеною маківкою і нагадувала заломлену набакир шапку. На її оголених схилах там і сям стриміли червонясті скелі.
Їм належало піднятись на вершину саме тієї другої гори, і, очевидно, найзручніший шлях пролягав по гребенях відрогів.
– Ми перебуваємо у горах вулканічного походження, – мовив Сайрес Сміт, і його супутники, рушивши за ним, мало-помалу стали підніматися по звивистому й досить положистому схилу одного з відрогів, що вів до першого плато.
Під впливом вулканічних сил земля була всіяна численними розколинами і пухирями. Скрізь були розкидані валуни, брили базальту, пемзи та обсидіану. Подекуди здіймалися поодинокі сосни, що біля підніжжя гір, кількома сотнями метрів нижче, а також у вузьких ущелинах зливалися в густі хащі, крізь які майже не могло пробитися сонячне проміння.
На першому етапі сходження по внутрішньому схилу Гербертову увагу привернули свіжі сліди великих звірів, можливо, й хижаків.
– Ці звірі навряд чи схочуть поступитися нам своїми володіннями, – висловив припущення Пенкроф.
– Що ж, спробуємо позбутися їх, – мовив журналіст, котрому вже доводилося полювати на тигрів у Індії і на левів у Африці. – А тим часом будьмо пильні!
Супутники потроху піднімалися вище й вище, та їм доводилося раз у раз обходити всілякі перешкоди, через які не підеш навпрошки, і тому дорога була важкою й довгою. А іноді перед очима розверзалася земля, і хоч-не-хоч, а вони мусили обходити глибокі прірви. Мусили також вертатися назад, відшукуючи зручнішу для сходження стежку, а це, звичайно, забирало багато часу й сили. Ополудні, коли їхній маленький загін зупинився пообідати біля підніжжя сосен, серед яких дзюрчав, збігаючи каскадом через валуни, струмок, вони пройшли ще тільки половину шляху до першої гори і зрозуміли, що дійдуть до неї не раніше, ніж уночі.
Перед ними відкривався тепер далеко ширший краєвид, але праворуч обрій заступав високий крутий мис, що тягся на південний схід і не давав змоги визначити, чи переходить берег у материк. Ліворуч відкривалася далечінь на кілька миль на північ. На північному заході, коли дивитися з того місця, де перебувала експедиція, здіймався високий відріг химерних обрисів гірського хребта, – він видавався захололим потоком лави, що вирвалася із кратера головної вершини. Отож поки що не було можливості дати відповідь на те питання, яке найбільше турбувало Сайреса Сміта.
О першій дня експедиція знову вирушила в похід. Треба було відхилитися на південний захід, а потім ще раз заглибитись у густі хащі.
Там під кронами дерев літали парами птахи із родини фазанів. То були трагопани, прикрашені м’ясистим наростом під дзьобом і двома маленькими циліндричними ріжками за очима. Серед цих пар птахів, завбільшки як домашній півень, самиці мали однотонне коричневе оперення, а самці пишалися червоними шатами, всіяними білими краплинами. Гедеон Спілет сильно й точно шпурнув камінець, убив одного з трагопанів, на яких аж ніяк не байдуже поглядав Пенкроф, що добре вже зголоднів на свіжому повітрі.
Минувши хащі, подорожні, допомагаючи один одному, піднялися крутим схилом заввишки футів сто і опинилися на верхній майже безлісій терасі хребта, який щораз більше виказував своє безумовно вулканічне походження. Тепер треба було знову повернутися на схід і рухатися схилом, петляючи, – підйом ставав дедалі крутішим, і кожен мав уважно вибирати місце, куди поставити ногу. Наб і Герберт ішли попереду, Пенкроф – у хвості, а між ними – Сайрес і журналіст. Тварини, що блукали на цих висотах – а їхніх слідів не бракувало, – мусили мати міцні ноги й гнучку спину: то, мабуть, були сарни та дикі кози. Деякі з них навіть траплялися мандрівникам на очі, і, побачивши їх уперше, Пенкроф вигукнув:
– Барани!
Усі подорожні зупинилися кроків за п’ятдесят від півдесятка досить великих тварин зі сплющеними на кінцях, міцними, закрученими назад рогами та з густим хутром, прихованим під рудуватою довгою шовковистою вовною.
То були не звичайні барани, а порода, найпоширеніша в гірських місцевостях помірного клімату. Їх Герберт охрестив муфлонами.
– А з них печеню й котлети можна смажити? – запитав моряк.
– Можна, – відповів Герберт.
– А коли так, то це барани! – правив своєї Пенкроф.
Завмерши серед базальтових скель, гірські тварини здивовано, ніби вперше бачачи, дивилися на людей. Та раптом у них прокинувся страх, і вони, стрибаючи з валуна на валун, миттю зникли за скелями.
– До побачення! – крикнув їм навздогін Пенкроф так комічно, що Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Наб не втрималися від сміху.
Сходження на гору тривало далі. На деяких схилах часто виднілися напливи лави з химерними візерунками. Іноді доводилося обходити кратери діючих сірчаних вулканчиків, сольфатарів, що перепиняли шлях подорожнім. Подекуди сірка відкладалася у формі вкраплених у породи кристалічних друз, що, як правило, викидаються з вулканів перед витоком лави, крупнозернисті, дуже спечені пуцолани та білястий вулканічний попіл, що складався з численних дрібних кристалів польового шпату.