Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович. Страница 16

Крейда Електроника малює і малює. Нагромаджуються квадрати й трикутники, виростають квадрати з трикутників, діляться квадрати на трикутники. Сипляться слова: “Метод додавання… Метод розкладання… Метод віднімання…” Дошка покрилася рівними багатокутниками, всі бачать креслення паркету й здивовані тим, що це теж доведення теореми Піфагора.

А Електроник підтверджує:

— Метод “укладання паркету”. Так він називається.

Потім він знову будує квадрати на сторонах трикутника, ділить їх на однакові частини й звертається до слухачів з дуже короткою промовою:

— Тут усі міркування містяться в одному слові: дивіться! І ви все побачите!

Діти роздивляються дошку.

Таратар киває головою, усміхається.

— Нарешті, “стілець нареченої”, — хрипло проголошує Електроник.

Клас не витримує, регоче.

— Я сказав правильно, — обернувшись, мовить Електроник. — “Стілець нареченої”. Цю фігуру придумав не я, а індійці, причому в дев’ятому столітті.

“Стілець нареченої” уже зображено на дошці. Це п’ятикутник, поставлений на прямий кут, з виступом для сидіння нагорі. Не дуже-то всидиш на такому хиткому стільці!

Діти знову сміються і замовкають. Сироїжкін читає вірші:

Пребуде вічно істина в святині,

Якщо її людина пізнає!

Тож теорема Піфагора й нині

Являє нам призначення своє.

Таратар підхоплює, і вони читають далі удвох:

Велика вимагалася офіра

Богам від Піфагора. Свій товар

Мудрець віддав на спалення за віру,

За промінь світла, що прийшов з-над хмар.

Чи не тому з далеких тих часів,

Ледь істина з’являється на світ,

Бики ревуть, її відчувши, вслід.

Вони не в змозі світло зупинить,

А можуть лиш, зажмурившись, тремтіть

Зі страху, що від Піфагора в них засів.

— Це сонет Шаміссо, — зворушено каже Таратар.

Він знімає окуляри, протирає скельця хусточкою.

Макар Гусєв моргає Професорові: не часто побачиш, як спокійний і насмішкуватий Таратар Таратарович так розчулюється. Макар ладен уже взяти назад усі слова, що їх він наговорив Сироїжкіну годину тому, на березі. На знак примирення він махає йому рукою.

— Сідай, Сергію, — каже Таратар. — Я із задоволенням ставлю тобі п’ять.

— У мене в журналі запитання, — нагадує Електроник, викликавши цим простим зауваженням бурхливі веселощі в Гусєва.

— Запитання більше немає, — усміхається Таратар. — Тверда п’ятірка.. — Він обернувся до класу. — Гусєв, заспокойся, будь ласка… У мене є така пропозиція до всіх. З наступного уроку за столом на кафедрі сидітиме асистент. Його завдання — пояснювати класові найважчі місця домашнього завдання. Природно, асистент має готуватися краще за всіх. Будете консультувати по черзі. Згодні?

— Згодні, — відповідає клас.

— Тоді на найближчий тиждень асистентом призначається Сироїжкін… І ось що я ще хотів сказати. Головне в математиці — це не формули, не обчислення, а рух думки, нові ідеї. Я казав уже про це, а сьогодні ваш товариш ще раз блискуче підтвердив істину. Ваше навчання схоже на подорож. Щодня перед вами виростають нові гори. Зійдете на одну, а там уже друга. І чим більше подолаєте ви вершин, тим сильнішими почуватимете себе…

Таратар пішов. Учні обступили Сироїжкіна, загаласували:

— Ну, ти герой!

— Молодчина!

— Розіклав Піфагора, як маленького!

— Тепер хай десятикласники не задирають носа. У нас своя знаменитість!

— І чемпіон з бігу!

— І кореспондент “Програміста”.

Найголосніше лементував басом Макар:

— У нас свій Піфагор! Ось він — сидить на стільці нареченої! Ура Сироїжкіну!

Прибіг Спартак Недєлін, махаючи блакитним папірцем.

— Сироїжкін, де ти? — гукнув він, перекриваючи галас. — Тримай! Редколегія “Програміста” нагородила тебе квитком у цирк. І готуй новий допис!

ТРОЄ ХРАНИТЕЛІВ ТЕОРЕМИ

У глибині парку, якраз неподалік від виходу на Липову алею, стояла маленька облуплена естрада з пожовклим екраном. Дуже рідко тут показували кіножурнали, і тому раковина естради була затишним притулком для всіх хлопчаків. Тільки вчора тут перечікували погоню фокусник та його приятель, які втекли від глядачів.

Сергійко заліз на естраду, розлігся на шершавих дошках. Ну й життя настало привільне! До школи не ходи, завдань не готуй. Електроник і без того все знає. Хочеш — дивись на небо крізь щілини в даху, хочеш — мрій про що завгодно, хочеш — блукай парком.

Він полежав на животі, позіхнув, перевернувся на спину, став лічити дошки в даху-раковині. Пробився у щілину сонячний промінь, поряд з хлопчиком лягла на підлогу світла пляма. Сергійко вийняв з кишені дзеркальце, пустив сонячного зайчика в напівтемний куток. Зайчик ковзнув по старих дошках, сполохав павуків у їхній павутині, застрибав по екрану…

Раптом зайчик зник. Щойно він сидів на сіро-жовтому полотні й от зник. Промінь від дзеркальця простягся блискучим мечем до екрана, а світлого кружальця на ньому не було, ніби промінь проткнув полотно.

Сергійко знову спіймав сонце й пустив зайця в нижній куток екрана. Заєць пострибав-пострибав і за мить знову щез. Його немов накрила м’яка невидима рука.

Серце в Сергійка закалатало; все ще спрямовуючи промінь у те саме місце, він підійшов упритул до екрана й ураз обернувся, відчувши, що за його спиною хтось стоїть.

Він побачив дівчинку з тоненькою кіскою. Вона держала кошик, накритий клаптем тканини.

Сироїжкін роззявив від здивування рот, міркуючи, як дівчисько могло опинитися за його спиною, але запитати не встиг, його випередили:

— Це мій дідусь упіймав твого зайця. — Дівчинка нахилилася до Сергійка й довірливо сказала: — Він найкращий мисливець на сонячних зайців у всій нашій країні.

Сергійко ще ширше розкрив рот, але знову нічого не встиг запитати, бо звідкись з’явився сивий дід з великим сачком. Дід тримав щось блискуче, сяюче, вогненно-золоте. Не можна було роздивитися цей блиск, так різало очі. Сергійко примружився, прикрив очі долонею і крізь пальці розгледів здобич. Дівчинка не обманювала: дід ніс вогненних зайців, тримаючи їх за довгі вуха! Схоже, що вони сонячного походження.

— Спасибі, синку, — добродушно сказав дід. — Ти приніс мисливцеві удачу, хоч і примусив побігати. Однак час нам додому. Хочеш провести нас? Ти потрапиш у місто, якого досі не бачив.

— Так-так… — закивав Сергійко. Йому дуже захотілося побачити саме те місто, де живуть мисливці на сонячних зайців.

Вони йшли через ліс.

Сергійко крутив головою, здивовано розглядаючи дерева. Дивний був цей ліс. Начебто й прості ялини, берези, сосни. Але стовбури в них не круглі, а як лінійки. Й гілки ростуть лише по боках — праворуч і ліворуч.

— Уже недалеко, — сказав старий. — Он просвіт, а там і місто.

Дорога-стріла, вирвавшись із лісу, перетворилась на міську вулицю. Стояли на ній звичайні будинки. З трикутниками дахів, квадратами вікон, прямокутниками дверей. Ішли люди, їхали машини.

Сергійка вже з перших кроків охопило невиразне почуття тривоги. Одних пішоходів він бачив тільки спереду й ззаду і не помічав, як вони проходили мимо. Інших він міг розгледіти тільки збоку, а здалека вони були схожі на тонкі палички або рисочки.

Старий гукнув його:

— Ану, синку, поблукай з Анкою вулицею, а я піду додому. Ти щасливий. Може, і внучці принесеш удачу.

— Ходімо? — запитала Анка й трусонула кошиком. — Ти й справді щасливий? А то багато днів у нас немає зовсім покупців…

— А що ти продаєш? — запитав Сергійко. — Іриски?

— Ні-і, — похитала головою Анка, — у нас не продають іриски. В цьому кошику — усмішки.

— Усмішки? — посміхнувся Сергійко. Чесно кажучи, йому зовсім не було весело.

— Дивись!

Анка зірвала з кошика хустку, й Сергій примружив очі від нестерпного блиску.