Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович. Страница 18

Але хтось хапає Сергія за ногу, й він падає. Міцно заплющує очі, чекає, що буде далі. Знову хтось тягне його за ногу. Сергій розплющує одне око й бачить Електроника.

— Електрошо! — радісно кричить Сергійко й підхоплюється. — Ти мене врятував!

— Не перебільшуй, — каже Електроник. — Я одержав п’ятірку, крапку з малювання і квиток у цирк.

Вони стоять посеред естради, за екраном. Сергій здивовано крутить в руках голубий квиточок і нічого не розуміє.

— Зараз я розповім, як усе було, — каже його друг. — Та спочатку треба дістати цукерок.

— Навіщо цукерки?

— Як — навіщо? Адже ми йдемо в цирк.

ПЕРШІ ПОРАЗКИ ЕЛЕКТРОНИКА

В парку вони купили цукерок, і Електроник забрав їх собі.

— З’їмо в цирку? — спитав Сергійко.

— Ні, це для іншої мети.

Більше Електроник нічого не сказав. Але Сергійко здогадливо посміхнувся. Він знав, що в цирку неодмінно станеться щось чудодійне.

Ото вже незвичайний у нього друг! Минуло лише кілька годин, як вони зійшлися, а Електроник уже прогримів на всю школу, здивував Спартака, самого Таратара й нагороджений квитком у цирк! Навіть країна пласких людей, про яких Сергійко розповів своєму другові, тепер здавалась не такою вже цікавою.

— Мабуть, коли ти відповідав на уроці, а я тебе чекав, — буденним тоном закінчив Сергійко, — я теж думав про теорему Піфагора. І от мені приснилася ця дурна країна.

Однак Електроник сприйняв його розповідь інакше. Він став обмірковувати серйозно і всебічно, нітрохи не сумніваючись у ймовірності пригоди. І Сергійкові вже здавалося, що він справді був у країні пласких людей. Він згадав Анку і йому стало жаль її. Ось вони з другом ідуть уздовж набережної, бачать, як блищить річка, як летять, ледь черкаючись води, крилаті теплоходи і яскравими метеликами миготять червоні, жовті, білі вітрила яхт… А там — яке нудне життя у цих пласких людей: теорема Піфагора, сума кутів трикутників — більше нічого.

А Електроник сказав, що Сергійкові пощастило: він ніби потрапив у давноминулі століття, коли поклонялися тільки Евклідові. І він поводився як справжній учений — запропонував хранителям дотепну задачу. Вони звикли, що в кожному пласкому трикутнику сума кутів — сто вісімдесят градусів, а тут маєте — двісті сімдесят. Трикутник на земній кулі — це їм не Евклід, а геометрія сфери!

Наш математик відчув себе героєм. Ще б пак, він завдав добрячого клопоту цим хранителям!

— Треба було б запропонувати їм ще трикутник у космосі, — сказав Електроник.

— М-м, — промугикав математик. — Це цікаво.

— Звичайно.

— Ану розкажи, будь ласка. Я щось забув, — схитрував Сироїжкін.

Електроник підняв паличку і намалював на піщаній доріжці три зірочки.

— Оце три зорі в різних галактиках. Уявляєш?

— Уявляю.

— Це три вершини нашого космічного трикутника, — розповідав Електроник. — Припустимо, що його сторони — це промені світла. Як відомо, промінь світла в порожнечі — завжди пряма лінія… Але в тім-то й річ, що, коли промені проходять поблизу зорі, вони викривляються.

— Ох ти… А як же це?

— Фізичний закон. Сонце, зорі та інші небесні тіла викривляють простір навколо себе, й через те наш трикутник аж ніяк не буде пласким. — Електроник з’єднав усі три зірки в своєму кресленні кривими лініями.

— Зрозуміло, — сказав Сироїжкін, — хоч і дивно. Виходить так: якщо я захочу летіти від однієї зорі до другої, то я полечу не прямо, а по кривій?

— Цілком вірно, — вчительським тоном промовив Електроник. — Та це не все. Не забудь, що зорі весь час рухаються. Галактики розбігаються від Землі з величезною швидкістю. От і виміряй суму кутів космічного трикутника.

— Угу, — підтвердив Сироїжкін. — Спробуй виміряти… А ти можеш?

— Не можу, — зізнався Електроник. — Над геометрією Всесвіту працюють астрономи, фізики, математики. Це складна наука.

Сироїжкін ляснув себе по лобі:

— Для чого ж ми у школі марнуємо сили на якихось там Піфагорів і Евклідів, якщо геометрія абсолютно інша! Чого ж ти досі мовчав!

— А тепер ти міркуєш зовсім не як учений, — охолодив товариша Електроник. — Теорема Піфагора все одно потрібна для простих обчислень і досліджень. А геометрія Евкліда — простий розділ геометрії нашого світу, і її також треба знати.

— Я от вважаю, — сказав Сироїжкін, — мені дуже пощастило, що я народився не в стародавньому світі. Сидів би за партою і думав, як ті пласкі люди: “О великий Піфагоре, ти просвітив мій розум…” Ні, товаришу Піфагор, я не такий бовдур. Коли стану математиком, чи астрономом, чи космонавтом і коли полечу в космос, я виберу собі особливий маршрут: трикутник. І сума квадратів його катетів не дорівнюватиме квадрату гіпотенузи!..

Трохи згодом, коли Сергійкові набридло розмовляти про геометрію, він повів приятеля в затишний куточок парку, відомий тим, що там в будь-який час дня хлопчаки мінялися дорогоцінностями.

До циркової вистави було ще три години, й Сергійко вирішив зробити Електроникові маленьку приємність. Підійшовши до кущів бузку, він дістав з кишень своє багатство, розіклав на землі й царським жестом дозволив другові все це обміняти. Тут були: космічні марки в целофановому пакетику; з десяток значків; перегорілий ліхтарик завбільшки з олівець; дві старовинні монети, стерті так, що неможливо було визначити їхнє підданство; деталі від мікроприймача; золотистий хвіст білки із свинцевим важком, так званий пушок, що його хлоп’ята підкидають ногою замість м’яча; кілька шахових фігур; гумка у вигляді ракети; мініатюрний циркуль, пінопластовий поплавець, дзеркальце.

Електроник оглянув купу речей і спитав:

— Навіщо я повинен міняти?

— Це така гра, — пояснив Сироїжкін. — Ти побачиш, буде цікаво.

Він допоміг приятелеві розмістити скарби по кишенях і лишився чекати його біля кущів, розважливо вирішивши, що не варто появлятися разом у знайомій компанії. Сергійко уявив, як добре зараз Електроникові, — сидить на лаві, міняє скарби й бере, що хоче. Чудова це все-таки гра, дуже потрібна в житті. Набрид тобі, приміром, жовтий ліхтарик, так намозолив очі, що просто бачити його не можеш. Іди в парк, до бузкових кущів, і бери замість нього велосипедний дзвінок, або кишенькові шахи, або ще якусь річ. Мабуть, це найстародавніша гра, й вона не помре, поки в хлопчаків є кишені…

Але не минуло й п’яти хвилин, як Електроник повернувся.

— Ну? — нетерпляче запитав Сироїжкін.

— Усе гаразд. Обміняв. Приніс інші предмети, — незворушно сказав Електроник.

Коли ж міняйло виклав ці предмети, Сергійко аж зблід. Він побачив порожню аптечну пляшечку, шматок використаної фотоплівки, марки, що їх можна купити в кожному кіоску, саморобний паперовий гаманець, коробку від сірників, ляльку без носа й без очей, шкільні пера, якісь гвинтики, гаєчки, цвяшки й на завершення — недогризок олівця. Жалюгідний недогризок і завдав останнього удару Сироїжкіну. Він докірливо подивився на друга, який розорив його за кілька хвилин.

— Кількість предметів точно така, яку ти дав, — байдуже доповів Електроник.

— Оце та-ак… — сказав протяжно Сергійко, не знаючи, сміятися йому чи плакати, викинути ці дурниці чи покірливо забрати.

Раптом він прийняв рішення. Зібрав увесь мотлох і наказав Електроникові:

— Чекай мене тут!

— Ти теж ідеш міняти? — запитав недавній міняйло, який не підозрівав про свою бездарність.

— Бач, серед цих предметів мені дещо не подобається, Я зараз повернусь.

Компанія на лавах зустріла Сироїжкіна настороженим мовчанням. Сергій навіть помітив, як рудий хлопець поквапно заховав його ліхтарик. Не звертаючи ні на кого уваги, наш герой розіклав на вільній лаві свої предмети й голосно сказав:

— Ану налітай! Міняю!

У відповідь йому пролунав вибух відвертого сміху. “Обмахлярили й раді. Іржуть, мов коні, — посміхнувся Сироїжкін. — Стривайте, зараз ви заплачете від розчулення”.

— Передумав!.. — кричали йому хлопчаки. — Нічого не вийде. Обміняв — як продав!..