Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович. Страница 48
— Мабуть, з ним трапилося щось неприємне, — говорив штурман, продовжуючи розглядати пароплав у бінокль.
— Там «ОВ» чи «ОУ», не видно? — спитав пілот.
— А от підійдемо ближче, то й побачимо. Наближався вечір, вітер почав спадати і, наче на зло, зовсім вщух, коли літак опинився приблизно за півмилі від пароплава.
Тепер уже ясно бачили, що пароплав був папівзатоплений. Жодних ознак життя на ньому не помічалося: з труби не йшов дим, ніхто не ходив по верхній палубі, що лежала майже нарівні з водою. Ніякі прапори-гасла не майоріли на щоглах.
— Мабуть, його залишили, — сказав штурман, — а він усе не потопає.
— Ти думаєш, що він скоро може затонути?
— Хтозна. Мені здається, відколи ми його бачимо, він не заглиблюється більше.
— А коли б до нього підпливти на кліперботі й оглянути уважніше, це дуже небезпечно?
— Обережно все можна. Давай я поїду туди.
— Дивись, щоб не потягло й тебе на дно разом з ним.
Коли за той час, поки я доберуся до нього, він не затоне глибше, то боятись нічого. А якщо помітно заглиблюватиметься, то я просто не наближатимусь.
— Візьміть мене з собою, — звернувся до штурмана Марко.
— Давай попливемо. Справді, удвох ми швидше справимося.
— От моряки, покинути нас хочуть! — засміявся Бариль, звертаючись до Ясі.
— Хай пливуть, — відповіла дівчинка, — ми на вашій машині теж не пропадемо.
— О, молодець! — похвалив її Бариль і додав: — Ми на цій машині ще всіх врятуємо.
Кліпербот вирушив у плавання. Петимко й Марко поспішали, щоб встигнути повернутись назад до темряви; сонце вже звисло над обрієм дуже низько, і часу в них залишилось мало. Гребли вони по черзі, хоч Марко ще трохи відчував біль у руці. Після короткого відпочинку рука майже перестала боліти, та все ж давала себе почувати. Яся тим часом вилізла на верх літака і махала їм хустинкою.
— Це чудесна дівчинка, — сказав Марко штурманові і коротко розповів йому історію Ясі Знайди. Коли ж розказав про останню розмову з шпигуном, Петимко навіть перестав гребти і зареготав від задоволення.
— От так дівчинка! Чому ж ви її дефективною вважаєте? Вона ж розумніша за сотню звичайних хлопців і дівчат!
До напівзатопленого пароплава лишалося метрів півтораста, і обережність вимагала уважності. Корма майже цілком поринула під воду, мабуть, на півметра. Обходячи пароплав з корми, Петимко кілька раз голосно гукнув, Щоб перевірити, чи не залишився хто на пароплаві, але відповіді не дістав ніякої.
— Шлюпки з лівого борту не видно, — сказав штурман. — Значить, на тій шлюпці команда залишила пароплав. Як би нам назву прочитати…
Але цього зробити їм не вдалося, бо ніс пароплава ледве визирав з-під води, і під самим краєм вони розібрали при світлі зникаючого за обрієм сонця тільки латинське «S», то була остання літера назви пароплава. Обійшовши коло пароплав «S», як його назвав Петимко, обидва моряки, старший і молодший, глянули один на одного висловили одну думку:
— Підійдемо до борту…
— Він не скоро потоне, — заспокоююче сказав штурман. — Я такі випадки знаю. Іноді пароплав з трубою під водою зникне, а щогли ще кілька день зверху стирчать. Колись я плавав на півночі, в Карському морі. Ми натрапили серед моря на щогли над водою. То була шхуна «Бєлуха», яка затонула два тижні перед тим за сто миль далі на південь від місця нашої зустрічі. Наш пароплав пройшов повз ті щогли, і невідомо скільки ще вони трималися на поверхні води. Значить, десь у цистернах залишилося повітря і не виходить або трюм чимось плавучим наповнений.
Нарешті підпливли до борту пароплава, цебто кліпербот заплив на самий пароплав і спинився біля трапа, що вів з затопленої корми на шлюпдек. Обережно, щоб не замочити ноги, Петимко ступив на східці трапа і прип'яв гумовий човник до поруччя.
За ним виліз Марко.
З води стирчали тільки палубні надбудови, капітанський місток, радіорубка, труба і щогли. По нижній палубі можна було пройти, але при цьому довелося б замочити ноги майже до колін. З зовнішніх ознак Петимко міг лише визначити, що то іноземний пароплав. Маючи дуже мало часу, не могли оглядати приміщення. Штурман хотів тільки засвітити бортові огні на капітанському містку, щоб запобігти несподіваній аварії, яка могла б статися вночі, коли б якийсь пароплав проходив тут. По цих вогнях з «Розвідувача риби» також могли слідкувати за цим «плавучим рифом», і коли він до ранку не порине цілком під воду, то ще можна буде скористатися ним. Петимко пройшов з Марком по шлюпдеку, піднявся на капітанський місток і зазирнув у штурманську рубку На столі лежала англійська карта з прокладеним на Лузани курсом. Над курсовою лінією, накресленою м'яким олівцем, стояв напис «220. 7/VІІІ».
— Дві години двадцять хвилин сьомого серпня, — сказав штурман. — Значить, аварія сталася останньої ночі.
Ні суднового, ні вахтового журналів не було. Очевидно, їх забрав вахтовий або капітан, коли відпливали на шлюпці. Загалом же вигляд штурманської рубки свідчив, що її залишали дуже поспішно. Не затримуючись, Петимко виліз з рубки й почав світити бортові ліхтарі. Обидва були із справними гасовими лампами, але чомусь в обох лопнуло скло. Світячи ліхтарі, Петимко згадав, що у вікні штурманської рубки теж чомусь висаджено скло.
Скінчивши з ліхтарями, обидва повернулися назад до кліпербота.
Сонце вже сховалося за обрієм, небо на заході пашіло червоними вогнями. Оддалік виднівся «Розвідувач риби». Подивившись на літак, штурман поставив ногу в кліпербот і ще раз обвів прощальним поглядом потопаючий корабель. Його увагу притягло кілька залізних бочок, поставлених сторч під стіною надбудови, що була, мабуть, кубриком. Вигляд бочок зацікавив штурмана, і він попросив Марка підпливти туди. Він прочитав на одній бочці напис, схвильований обмацав її і знайшов з другого боку краник, який досить легко одкрився. З краника на руку побігла рідина. Підніс руку до носа, понюхав і крякнув з таким задоволенням, наче старий п'яниця, що після довгочасного вимушеного тверезого режиму надибав горілку.
— Чим пахне? — спитав Марко.
Штурман підніс до його носа долоню. Хлопець понюхав, примружився і сказав:
— Бензин! Хороший бензин!
Юнга, не раз виконуючи обов'язки моториста на «Колумбі», розумівся на пальному. Він знав усякі види його, починаючи від найгіршого лігроїну і кінчаючи авіаційним бензином, що його іноді десь роздобував Левко. Він одразу збагнув, яка то цінна знахідка.
— Як же нам його взяти? — спитав Марко.
— Ото я й сам думаю, але цієї бочки нам удвох взагалі не подужати, та коли б і подужали, то кліпербот не підійме. Треба спустити шлюпку, але вдвох ми цього теж не зможемо зробити, в тебе ж рука болить. Якби вітер, ми підтягли б сюди нашого розвідувача… Але вітру нема. Може вночі повіє..
— Знаєте що? — запропонував юнга. — Їдьте ви самі кліперботом до літака, заберіть звідти нашого командира, а я ждатиму вас тут Утрьох спустимо шлюпку, перекотимо якимось способом туди бензин і приставимо його до літака.
— Ну, залишити тебе! А коли цьому «S» заманеться піти на дно?
— Це буде не так швидко, а от поки ми вітру ждатимемо, то він таки може з нами розпрощатися.
— Так давай я зостануся, а ти пливи за Барилем!
У мене ж рука болить, я довго не пливтиму, — відповів юнга
Петимкові чомусь не хотілося залишати хлопця самого на цьому недосить певному пароплаві, але, зваживши на обставини, він погодився. Марко поліз назад на шлюпдек, а штурман на кліперботі одійшов від пароплава.
Юнга слідкував, як човник віддалявся, і, нарешті зник. На літаку засвітилися бортові вогні. Очевидно, Бариль включив маленький акумулятор. Хлопець сів біля шлюпки, дивився на чорну воду моря, в якій почали відбиватися перші зірки, і терпляче ждав повернення кліпербота. Так просидів він довго, коли раптом насторожився: десь зовсім близько почулося чи то ричання, чи нявкання. Дедалі воно голоснішало. І, наче у відповідь, у темряві, на затопленому пароплаві, заричав якийсь звір. Незабаром до нього приєднався другий.