Гості з греків - Ячейкин Юрий Дмитриевич. Страница 13

— Слухайте далі. Старий морський конунг франкський граф Шартрський згадав закони предків і, коли переказав усе сказане королю Шарлю, покинув військо і своє графство, пішов і зник невідомо де. А Ролла з норманнами розгромив королівське військо, а тоді почав брати міста, фортеці і лицарські замки — аж до Парижа. І змушений був король Шарль віддати у володіння норманнів все узбережжя, що вони повоювали, і дістала та країна назву Нормандія, а Ролла — ім’я Ру і титул герцога Нормандського. А уклали цю угоду, братці, в містечку Сен-Клері, на ріці Епті, і сталася там весела і смішна пригода. В призначений час підійшов Ролла до короля, поклав обидві свої руки в його руки і, стоячи рівно, мовив звичайні слова: «Віднині я ваша людина і клянуся вірно охороняти ваше життя, ваше тіло і вашу королівську честь». — «Пристойно людині, що отримує такі багаті володіння, — сказали франкські барони, — схилитися перед їхньою королівською величністю на коліна і поцілувати чобіт короля». — «Ніколи! — гордо відповів Ролла. — Ніколи і ні перед ким не схилю коліна і нікому не цілуватиму чобіт!» Отак було, братці, але слухайте, що далі сталося.

— Слухаємо, слухаємо! Ніхто не спить, всі слухають.

— Барони наполягали на виконанні того стародавнього франкського звичаю, Ролла затявся, а король чекав. Тоді Ролла вирішив провчити франків та їхнього короля. «Ваша величність, — сказав він, — ваш чобіт ми поцілуємо всі, скільки нас тут норманнів є, від простого вікінга і до мене. Гей, Олафе, — гукнув він одному з вікінгів, — поцілуй чобіт короля». Олаф підійшов, нахилився, не згинаючи колін, узяв за носок королівський чобіт і розігнувся, щоб поцілувати його стоячи. Ха-ха-ха! Він підняв його так високо, що чобіт лишився у нього в руці!..

— Ха-ха-ха! Славно придумав Ролла, син Ронгвальда!

— Отак, братці… А ми тут сидимо на горі, зачинені, як барани в кошарі. Чи не поробитися нам вовками?

— Ночі темні, на Старокиївській горі наші люди… Хай буде тут друга Нормандія!

— Ми прийдемо і скажемо Вольдемарові: «Чому ти робиш нам зло? Чому не бачимо від тебе ні подяки, ні справедливості? Ти досяг всього, чого хотів, а ми не маємо нічого, за чим йшли. Щоденно ми в тяжких ратних трудах, а нічого не маємо за труди свої. Чому робиш так з нами? Отож повалимо тебе — ми такі ж лицарі, як і ти, у нас таке ж тіло, такий же ріст і в кожного така ж голова для корони, як і в тебе. Поділи між нами міста і села, щоб була у нас домівка, дичина і риба, ліси, луки і води були в нашій руці». Отак скажемо йому, а тоді послухаємо, що він відповість.

— Але ж у нього теж військо…

— Х-ха, військо…

І вже піднімається над багаттям разом з легкими іскрами голос скальда, що проказує сагу про славну загибель хороброго конунга Еріка, сина Гаральда, щоб запалити і надихнути воїнів, щоб їх не лякала смерть на раті, бо це — честь. Біля нічних вогнів точаться розмови, гарячі і небезпечні, як вогонь.

А вранці вірні люди ті розмови переказують князю Володимиру. І коли норманські варяги прийшли на княжий двір, він зустрів їх спокійно, бо знав, з чим вони прийшли.

Воїни товпилися на князівському дворищі у бойовому спорядженні, тримали перед грудьми щити і били по них мечами так, що погрозливий залізний брязкіт чули аж на Подолі.

Вони кричали, вимагали, грозилися, готові стати пліч-о-пліч до брані.

Вийшов перед ними на красне крильце князь Володимир, і вщух залізний брязкіт. А князь запитав:

— З чим прийшли? Чого хочете?

Тоді виштовхався наперед увесь закутий в панцер воїн, а хто саме, не знати, бо одягнув він шолом, подібний на перекинутий глек, що вкривав усе обличчя до підборіддя. Тільки крізь дві вузькі щілини пекли князя люті очі. І князь впізнав ці безжальні, з холодним блиском очі ярла Інгоульфа.

— Конунг Вольдемар! — мовив цей вояк-панцерник. — Чи відомі тобі закони війни?

— Відомі, — відповів молодий князь, а все у ньому дрібно-дрібно тремтіло — від безсилля, від розпачу, від залежності од цих північних волоцюг. Стояв перед ними сам-один, без варти, без теремних отроків, бо так порадив Добриня. «Більше людей — більше будуть дратуватися, — сказав він. — Іди один і… обіцяй».

— Якщо вони тобі відомі, то скажи нам, а ми послухаємо: де наші землі? Де люди на тих землях, які били б нам дичину і ловили рибу? Живі воїни приходять з війни багатіями. Ми живі, і ми бідні. Назви, Вольдемаре, хоча б одне місто, яке б ти віддав нам на три дні і три ночі за правом війни! Ти невдячний і жадібний, Вольдемаре! Ми повоювали тобі ціле царство, а ти нам не дав нічого. Чому, князю?

— Я знаю закони війни, — відповів князь, — але я прийшов не до ворожої країни, а до своєї вітчизни. Не на чужий, а на батьків стіл сів. Чиї ж землі ділити? Чиїх людей на них примучувати? Чиї ж міста віддавали вони на грабунок і нищення? Адже ви маєте все, що вам обіцяно.

Забрязкотіли знову мечі, але запанцерований воїн підняв руку. Голос його набрав стільки ж заліза, скільки було напаковано на ньому:

— Подивися, князю, ось твій стольний град. Город наш. Ми взяли його, і ми тут. То ми хочемо брати окуп на всьому народі — по дві гривни з кожної людини, і з малої, і старої.

— Але де взяти гривни?

— Ми знаємо, де і як взяти. Ми візьмемо по дві гривни з кожної голови, інакше плечі позбудуться цієї прикраси. Ми так вирішили, і ми так зробимо: мечі наші не заіржавіли і добре нагострені.

— А якщо я сам зроблю окуп за всіх?

— Це нас не обходить: аби окуп.

— Щоб зібрати гроші, мені потрібен час.

Гості з греків - p8.png

— Скільки просиш?

— Два місяці.

— Досить одного, інакше ми зберемо їх за день.

— Добре, хай буде місяць…

Варяги пішли з дворища, а князь стояв білий як полотно. Він дивився розширеними очима на Київ і бачив його у вирі вогню. Вогонь гуде на вузьких вуличках, а Старокиївська гора, мов голова спричиненого, в буйних, розкуйовджених вогняних пасмах, які опадуть на схили-скроні попелястою сивиною. Реве худоба, падають в розжарений вир обпалені птахи, люди тікають з міста, несучи найдорожче, найцінніше. А їх переймають чужі, безжальні вої, хапають закутими в залізо руками все, що трапиться на око, видирають з рук городян їхній останній скарб. А князь, котрий мусив би їх боронити, як милостиню, просить місяць строку, вимолює право самому пограбувати свій люд, щоб, принаймні, обійшлося без убивств і пожежі…

Немов з туману долинув голос дядька Добрині:

— Не гривни, військо збирай!..

І коли за місяць знову прийшли по окуп варяги зі свого стану на Щекавиці, їх чекала зачинена брама, а на стінах — збройні кияни на чолі з князем. А за палісадами Ольжиного терема на горі Хоревій стояв з князівською дружиною воєвода Добриня. А за грубезною, непобивною кладкою на горі Дитинці — Ілля Муромець з прийшлими звідусіль, як і він сам, на службу князеві богатирями землі Руської. Опинилися варяги проміж трьох вогнів, затиснуті в ярах, оточені сильним воїнством русів. І невтямки найманцям було, звідки могло за місяць узятися оте воїнство, невтямки було, щоб отак — без платні і користі — піднявся весь люд.

Однак роздивилися варяги, вояки досвідчені, і збагнули, що прийшли по вірну смерть, на власну погибель, і бунтівний їх запал згас.

Почали тоді з-під брами князеві дорікати:

— Соромся, Вольдемаре! Зламав ти слово своє!

А князь відповідав впевнено і сміливо, бо за ним стояв збройний люд, перед яким прийшлі чужинці — жменька:

— Ви перші зламали угоду і грозилися Київ на дим пустити!

— Обдурив ти нас, конунг, а то б самі тоді гривни взяли!

— Візьмете й тепер, тільки не золотом, а залізом!

— Зваж: віднині ми не слуги твої!

— Вольному воля… Ніхто вас не триматиме!

— То відпусти нас на службу до греків!

— Ідіть!

— А пропускну грамоту даси на харч і на корм коням?

— Грамоту — дам!

— А проводиря, що знає путь до греків, даси?