Гості з греків - Ячейкин Юрий Дмитриевич. Страница 14

— І проводиря дам!

— Тоді домовились!

— Не зовсім!

— А чого ще?

— Складіть зброю у лодії, підете до греків — повернемо!

— Не складемо, Вольдемаре! І не думай!

— Тоді сконаєте тут, без харчів і корму!

Послухалися. На щастя, обійшлося без січі, без крові. Не побільшало на Русі вдів і сиріт. Знову показав свій розум дядько Добриня. Пішли варяги з миром проситися на службу до греків. А проводир поніс до царя греків зашитого у шапку приязного листа від князя Володимира. Знав князь по собі, якого лиха можуть накоїти збройні чужинці, і тому щиро одписав цареві: «Йдуть до тебе варяги. Не тримай їх у городі, бо накоять вони тобі лиха, як і мені. Розпороши їх в усі усюди, а до мене не відпускай жодного».

Не відав князь, що посміявся з його листа імператор ромеїв на раді своїх сановників.

— Варвар лишається варваром! — сказав він. — Не вміє і не навчиться ніколи урядувати! Де це бачено, щоб володар добровільно відпускав воїнів, котрі смерть зробили своїм єдиним ремеслом? Що ж, зробимо йому таку ласку, зробимо послугу, як він просить. Жодного норманна не пустимо від себе: золоті ланцюги міцно тримають! Норманни — гарні воїни. Це не наші селюки, що й у поході про свої убогі домівки, як про найбільший скарб, думають.

Посміявся імператор, бо не знав, що настане час, коли він у князя Володимира на рятунок свій військо проситиме, а потім породичається…

Розділ 10

НЕВІЛЬНИК ВЛАДИ

Минув рік, і знову прийшла тривога.

Шал охопив киян, ніби всіх водночас уразила якась люта пошесть. Шумливо і неспокійно стало на вуличках Києва, які то ховалися разом з будівлями в зелених ярах, то горбилися по кручах. Люди покидали свої ремесла, позачиняли нехитрі майстерні-крамниці і збиралися галасливими купками, щоб гуртом іти на Старокиївську гору, на князівське дворище. І щодня йшли — тьма-тьмуща непроханих зброярів, кожум’яків, гончарів, різьбярів, будівничих та й усяких інших. Ніби тут був не княжий двір, а торжище. Однак ніхто не пропонував князеві красного краму, а всі вимагали…

Вимагали жертовної крові, ніби поступ часу змінився і хвилина за хвилиною, рік за роком позадкували та ще з такою шаленою швидкістю, що за місяць добігли до сивої давнини, до прадавніх дикунських звичаїв, коли біля підніжжя грубезних, суворих і мовчазних ідолищ забивали жертовних юнаків і дівчат з полонених, щоб вмилостивити жаских і таємничих опікунів роду. З-під кривих ножів родових відунів бризкала молода гаряча кров на вугілля — жарини кострищ кумирень — і шипіла, здіймаючись чорною парою. Завжди не бракувало нещасних і приречених бранців для цього кривавого дійства, бо рід йшов на рід, плем’я на плем’я. А тепер бранців не стало…

Коли почали ходити в гості до варягів і греків, коли ходили військом до Царівграда з Олегом та Ігорем, коли побачили інші народи, воюючи із Святославом, то зрозуміли: живуть негарно. А відтоді, як узяв князь Володимир усі роди і племена земель руських до руки своєї, як рівних серед інших, бранці зовсім перевелися.

Так і цього разу сталося: прийшов князь з дружиною із примучених на данину ятвягів, а нікого не привів за собою.

А в поході цьому визріла у нього давня думка. От у руці своїй він тримає одну державу, велику, одномовну, але різноплеменну. Стискує князівську долоню, а затиснуте з-поміж пальців, як сухий і колючий пісок, тече. І доводиться ходити з військом то до одних земель, то до інших, аби знову зібрати докупи те, що відпало.

«Чому це так? — неоднораз питав себе молодий князь, дивлячись у вогонь похідних багать. — Чому Русь репає по всіх швах, як перепрілий у вогкій скрині кожух? Якої ж дратви потрібно, щоб навіки міцно її прошити?»

Запитував отак і не знаходив відповіді, бо й думні бояри її не знали. Радили одне: збільшити військо, поставити по всіх усюдах дружини, щоб пильнували спокій і збирали данину. Так, мовляв, з дідів повелося. Є військо — є й князь, нема воїнства — нема й князя. Ніби й мали рацію. Адже коли ходив з військом Святослав, міцно трималися кордони, не стало князя — її рубежі повужчали. Та не хотілося князеві весь свій вік у власному князівстві воювати. Тому до всього придивлявся. І коли дружина вдиралася у міста і весі, що відпадали з-під його руки, щоразу бачив лише одну відмінність — не триб життя, не ремесла, не людей, а бачив щоразу інших кумирів, шанованих тут опікунів і охоронців племені.

Багато на Русі було ідолів. Що не плем’я, то іншого мали, по них і відрізнялися, хоч подекуди поміж божествами великої відмінності не було, бо переважно вони різнилися тільки назвою.

Усі вклонялися щедрому, життєдайному Сонцю, але величали його різноголосо. У одних це був Ярило, у других — Дажбог, у третіх — Ладо, а ще Хорс, і Тур, і Лель, і Сур, і ще полум’яний і рум’яний син Сварожич, бог незгасного вогню… А ще у когось найголовнішим був Велес, бог скотарства, у інших — Стрибог, володар вітрів, там — Симаргл, що сидить у підземній темряві зі сліпими кротами і годує коріння усіх рослин. А ще був лютий і нещадний Сварог, що запалює колоскові ниви і ліси блискавками, і добра жінка — богиня Мокош, що дбає про жон та їхню нелегку долю, і ще було багато інших дивних кумирів… У київських же полян головним був непереможний бог Перун, чий грізний голос гримів з-понад чорних хмар із швидкими, як стріли, блискавками…

І ось, коли князь Володимир повертався з ятвягів, спала йому думка, від якої серце зраділо і зігрілося:

«Різні на Русі племена сущі, і живуть вони в одній державі. Різні у них боги, і володарюють боги окремо, кожен своїм племенем. Хай володарюють спільно, усіма племенами водночас! Об’єднані боги триматимуть землі міцніше, аніж військо. Хай усі бачать, що рівні між собою племінні боги, як і люди, що їм вклоняються. Так буде: всі боги постануть у Києві над усіма руськими племенами!»

А коли прийшов до стольного града, воздвиг на Старокиївській горі одразу двох сонячних богів — Хорса і Дажбога, обох з круглими зичливими лицями, із соняшниковими пелюстками-променями по колу, фарбованими червоно. І волелюбного Стрибога поставив. Для нього викопали старезного дуба разом з корінням. Жодного корінця не пошкодили, бо почекали, поки висохне земля, а тоді обережно обтрусили її, а коріння обмили чистою водою, аби мав володар вітрів, як і належить йому, буйну, розчухрану чуприну. І похмурого кремезного Симаргла поставив, що ніби вгруз між іншими у землю. І богиню Мокош із натрудженими у нескінченній хатній праці руками, втомлено складеними під пишними материнськими грудьми. А серед них — срібноголового, із золотими вусами воя — Перуна, грізного і стрімкого. І запалив перед кожним незгасні кострища, щоб жив серед них і зігрівав їх завше юний, гарячий і запальний бог-вогонь Сварожич.

Однак одразу ж поміж людей різного роду і племені, що однедавна замешкали в Києві, пішли невдоволені поголоси. Мовляв, мало зробив Володимир, поставивши в один рядок племенних кумирів. Мовляв, поряд можуть стояти і нещирі, замирені на час вороги. Мовляв, тільки спільно пролита кров робить людей побратимами, а богів — жертовна. І вимагали окропити кумирів жертовною кров’ю, щоб в ім’я Русі збратати їх навіки-віків.

Кричали під вікнами князівських хоромів стоголосо і злагоджено, аж візантійське скло у шибах деренчало:

— Жертву! Боги хочуть жертву!

Виходив до люду князь, і галас вщухав, аби кожен його слово почув і до інших доніс так, як було сказано, словечко в словечко. Із ганку промовляв до них князь:

— Чого вимагаєте, нерозумні? Не можна на таке зголоситися. Кого в жертву дамо? А подумаймо! Юнака-полянина дамо? Чи, може, отрока-деревлянина? Радимича, кривича, словена або сіверянина? Кого? Дамо полянина, і родичі його скажуть: «От на богів усіх племен дали нашого хлопця-красеня. А чому не з іншого племені? Адже Перун стоїть на нашій землі». Дамо радимича, а родичі його скажуть: «Дали у жертву нашого хлопця. А чому не з іншого племені? Адже з інших земель теж стоять кумири». І всі інші якось так скажуть. То що, перед кожним кумиром різати свого? Тоді навіщо було їх спільно ставити? Ні, люди! Жертва не об’єднає племена, а роз’єднає на нові чвари та усобиці. Навіщо самим сіяти поміж усім руським людом ворожнечу, яка зійде для всіх гірким горем-кручиною? Слухайте, кияни, та іншим скажіть: всі для мене рівні, всі для мене любі, нікого не можу дати в жертву!