Вітряк - Чернишев Славчо. Страница 26
Цього дня трапилось таке, що остаточно спантеличило Саша. В той час, як Максим з Колкою ловили рибу, а Андрій чергував на мису, прийшла Доменіка, бліда й схвильована. Сашо спочатку не звернув особливої уваги на її тривогу і не зводив з неї закоханих, щасливих очей. Та, посидівши трохи з притихлою дівчиною, він помітив, що обличчя її сумне й збентежене, сама вона неспокійна. Дівчина весь час ламала пальці. Сашо злякався.
— Доменіко, що з тобою? — промовив Сашо хрипким, глухим голосом.
Вона схилила голову й розгубилася ще дужче.
— Нічого…
Посиділи мовчки ще трохи. Сашо зрозумів, що Доменіку щось мучить, і тисячі здогадів промайнуло в його голові. Нарешті, хлопець не витримав, підвівсь і схилився над нею.
— Що з тобою? — запитав стурбовано й ніжно.
Доменіка мовчала. Ламала пальці й мовчала. Потім схлипнула. Сашо розгубився, його охопив розпач, страшенний, нестерпний біль краяв серце.
— Доменіко!.. Доменіко!.. Глянь на мене. Чого ти плачеш? Що з тобою? — шепотів Сашо благально, проймаючись її тривогою.
А Доменіка невтішно плакала.
Наплакавшись і трохи заспокоївшись, дівчина звела на нього червоні, сповнені страждання очі й тихо промовила;
— Він навмисне дозволив мені зустрічатися з вами…
Сашо враз усе зрозумів, і остовпів од жаху.
— Невже? — спитав голосом приреченого.
Доменіка кивнула головою.
— І що він сказав?
— Сказав, щоб ми з тобою поїхали на екскурсію до печер шхуною Мока…
— До печер? — здивовано й перелякано гучно шепотів він.
— До печер…
Сашо так і застиг на місці, неначе прибитий. Це тривало досить довго. Тепер Доменіка злякалась за нього.
— Що з тобою?.. Сашо… Сашо…
Він її не чув. Дивився на море в відчинене вікно й не бачив його. Доменіка стала перед ним.
— Сашо… — ніжно промовила вона. — Що з тобою?
Хлопець глянув на Доменіку й кисло посміхнувся:
— Нічого… Вже пройшло… А навіщо нам їхати на екскурсію? І чому саме Моковим коритом?
— Як чому? Він уже кілька днів підряд щовечора возить дачників до печер. Водить їх по печерах, заробляє гроші…
«Замітають сліди, — подумав Сашо. — Каву вивезли, старий перебрався, печери порожні, — будь ласка, тепер дивіться. Ви мали на нас підозру, але все це вигадки. Ми не контрабандисти». Сашо зрозумів, як вправно й чисто їх обдурили. Тепер Мортій посилав свою дочку, щоб покінчити з цією справою. Але тут з'явилось і дещо нове: Моко!
— Значить, тебе послав батько? — машинально запитав Сашо.
— Батько…
— А як ти на все це дивишся?
— Я вважаю… Сашо, я вважаю, що тут якась таємниця. Коли б ти мене не розпитував про деякі речі, я б, може, й не догадалася сама. А тепер я все обдумала і бачу, що у мого батька є таємниця, яку ви знаєте. Правда ж?
Сашо на мить завагався, але тут же сам собі докорив. І чому б їй не сказати? Вона не шпигунка. Це ж його Доменіка, а не хтось…
— Так, правда. Але справа в тому, що я через тебе пожалів твого батька, і тепер усе пропало… — він кинувся їй до ніг й заридав: — Я негідник, Доменіко. Я обдурив хлопців, обдурив їх… Ой!..
Доменіка гладила його по голові, сумна й розгублена.
— Не знаю, що з цього вийде… Мені дуже важко. Терпіти далі нікуди. Хоч іди і топись!
— Дурниці… — сумно й ласкаво промовила дівчина. — Треба подумати.
— Треба подумати… — гарячково повторив Сашо. — Треба щось придумати. Тільки ти мене не розпитуй про таємницю, прошу тебе, не розпитуй.
— Добре! — твердо сказала Доменіка… — Добре…
І в очах її заблищали сльози.
ТАЄМНИЦЯ ЖОВТОГО ДРАКОНА
Сашо вже не міг зупинитися в своєму падінні. Важко зупинитися на крутому. Провівши Доменіку, він повернувся назад змарнілий і стомлений, неначе весь день пробув на спеці. Домовилися надвечір зустрітись на набережній і поїхати разом на екскурсію в печери. Це було небезпечно, але Сашо втішав себе думкою, що вони там не будуть самі. До того ж, якщо банда задумала вчинити замах, то Мортій, звичайно, не наважиться рискувати Доменікою, хоч вона йому й не рідна дочка. Адже це був би страхітливий злочин!
Коли Максим і Колка повернулися з рибної ловлі, Сашо їм нічого не сказав. Хлопці помітили, що він чимсь заклопотаний, але за останній час вони вже звикли до цього. Знаючи, як він страждає, поводилися з ним ще запобігливіше, ніж раніше. Неначе домовились. А Сашо від цього страждав ще дужче, йому було б легше, якби Колка задирався з ним. Сварки з Колкою підтримували б у ньому думку, що не такий уже він і винний, і Сашо, може, й забув би про свою брехню. Хлопці обеззброювали його своїм чулим ставленням, біль у серці ставав нестерпним, хлопець почував себе так, ніби його смажили на повільному вогні. Сашо попросив, щоб його не ставили на вахту ввечері. Признався, що хоче побачитися з Доменікою. Товариші мовчки погодились. Винувато вибравшись із дачі, Сашо вирішив скупатися, щоб трохи розважитись. Але й це йому не допомогло.
Надвечір він вийшов з Максимом. Колка залишився на вахті на дачі. Максим пішов заступити Андрія, а Сашо звернув на набережну. Доменіки не було ще. Він покрутився біля барки, постояв там, сумний і збентежений. Ідучи поруч з Максимом, Сашо кілька разів поривався розповісти йому все, щоб покласти край стражданням. Але й цього разу здалося, що Максим ставиться до нього якось холодно, і це його розлютило. Зникло бажання покаятись.
Згодом прийшов Моко із своїм механіком Кіром Привидом — худющим і височенним, як жердина, чорним чоловіком у засмальцьованому одязі. Вони заходилися біля своєї шхуни. Треба було підготувати її до рейсу.
Сашо навіть не чув, коли Доменіка сіла біля нього. Заглибившись у тяжкі й сумні роздуми, він раптом повернувся й побачив, що вона сидить поруч. Невесело посміхнувшись, глухим голосом промовив:
— Що він сказав?
— Нічого. Здається, догадався, що інших не буде.
— Як він догадався?
— Не знаю. Я йому не казала. Але здається мені, що догадався. Чогось одразу розсердився, але стримався.
— Певно, догадався тому, що ти лише зі мною розмовляла.
— Можливо. Я говорила, що тільки ти був там…
— Все одно…
— Ти іншим сказав?
— Ні, нехай як повернемось… Скажемо, що ми випадково дізналися про екскурсію, — сказав Сашо й знову замислився.
— Сашо!.. Його арештують? — несміливо запитала Доменіка.
Хлопець на мить завагався.
— Не знаю… — але, вирішивши, що нічого більше приховувати, навіть рискуючи провалити справу, Сашо тихо сказав: — Не хочу тобі брехати. Якщо підтвердиться те, що ми припускаємо, то арештують.
— Так він же раз уже відсидів! — здавленим голосом вигукнула Доменіка і злякано додала: — Тепер знову?
— Знову… Сам винен…
— А що буде з нами?
— Заспокойся. Все буде гаразд, — і він ніжно і співчутливо подивився на неї.
— Ми повинні його врятувати… — благаюче прошепотіла вона.
— Ти ж його не любиш…
— Шкода його.
— Це неможливо, Доменіко. Він сам у всьому винен. Ти навіть не можеш собі уявити, яка його провина..
— Дарма… Ми ж усе-таки люди…
— Люди бувають різні…
— А він поганий, правда?
— Поганий… Зовсім не думав про тебе й твою матір.
— Він її ненавидить.
— Знаю…
— Що ти знаєш? Скажи, я тебе прошу, — перелякалась вона.
— Побачиш… Не розпитуй мене зараз. Мені й так тяжко.
— Чого ти не хочеш сказати?
— Так… Так краще.
— Для мене чи для справи?
— Для тебе… Для справи дуже погано.
— Тоді скажи! Я тебе дуже прошу.
Сашо мовчав.
— Ти боїшся, щоб я не видала?
— Так.
Настала тиша. Сашо схопив дівчину за руку:
— Ти б і раніше могла йому розповісти… Але ти не зробиш цього, чуєш, Доменіко, ти цього не зробиш!