Вітряк - Чернишев Славчо. Страница 27

Коли Доменіка була з Сашом, вона, мов зачарована, завжди підпадала під його вплив.

— Ні, — тихо відповіла дівчина, а в самої серце болісно стислося з жалю до батька.

Почали вже групами підходити дачники. Моко збирав гроші і галасливо, як циркач, розхвалював своє підприємство, завиваючи в рупор:

— Аа-аа! Сюди! Сюди! Все для народу. Тільки за півсотні ви взнаєте жовтого дракона, синього ангела і білого ведмедя! Аа-аа! Заходьте, товаришочки! Прошу не товпитись! Один за одним! Капітан Моко вас поведе! Капітан Моко розкриває таємницю підземного царства! Капітан Моко — благодійник курортників! Аа-аа! Дами й кавалери, не товпіться! Всім вистачить місця! Тільки півсотні! Тільки півсотні! Все для народу! — хрипко гукав він на все горло й смішив дачників.

Люди побоювались, але цікавість спокушувала. Кінець кінцем чому б і не подивитись? Що там страшного?

Шхуна була майже переповненою, коли підійшов Сашо й Доменіка. Моко їм підлесливо усміхнувся:

— Сонце, а де ж інші, га? Чи не цюця з'їла? А ще пірати! Прошу, заходьте на пароплав «Мажестік», — він галантно допоміг Доменіці піднятись і тихо шепнув Сашові на Моко вухо: — Тебе без грошей. Для реклами фірми.

Сашові здалося, що Моко чимось незадоволений. Чи не тим, що не з'явились інші? А може, й Моко разом з тими? Нічого дивного. Цього можна було сподіватись від старого авантюриста.

Мотор ритмічно застукотів, діти, яких завжди було повно на пристані, охоче підштовхнули шхуну, і вона легко ковзнула гладенькою й тихою водою.

Було на диво гарно. Останні промені сонця тихо гасли над затокою й ламаними обрисами гори, яка здавалась вирізаною з синього картону. Шхуна перетнула затоку, об'їхала зловісний Мис утоплеників і почала вправно маневрувати поміж великими й малими скелями. Сашо пильно вивчав узбережжя, високі стрімкі скелі, схожі на стіни стародавньої фортеці. Сполохані чайки, кружляли над шхуною та скелями й неспокійно пищали, освітлені косими променями сонця.

Сашо кілька разів відчував на собі чийсь погляд. Моко крадькома наглядав за ним. А коли хлопець зустрічався з ним очима, той починав кривлятися, наче мавпа, підморгувати. Мовляв: щасливий ти, браток! Чому я не на твоєму місці? Прогулянка на човні, кажеш, га?

Але Сашо розумів, що насправді Моко стежить за ним, щоб довідатись, яке враження справлять на Саша печери. І, напевно, ввечері доповідатиме Мортію, що тільки Сашо прийшов і що хлопці явно знають про їхню таємницю. Сашо не міг приховати своєї зацікавленості печерами, і це не уникло Мокового ока. Хлопець навіщось поторкав вістря свого ножа. Хтозна, всього можна сподіватись. Вістря було гостре, і Сашо заспокоївся. Для Саша не було ніякого сумніву в тому, що саме Моко перевозить товари лазів. Бач, як спритно й граціозно, мов балерина, танцює шхуна поміж скелями. Яким би хорошим капітаном Моко не був, а все одно й за кілька днів не знайшов би вірного шляху, коли б не бував тут раніше.

Шхуна уповільнила хід, розвернулася, і Сашо побачив глибокий фіорд з рівними, мов висіченими, скелястими стінами з трьох боків. Сувора й таємнича краса цього місця захопила хлопця, і він на мить забув про мету своєї поїздки. Судно плавно ковзнуло по тихій нерухомій воді, мелькнув вогник ліхтаря, Кіро зняв щогли, повіяло холодом, і Сашо побачив, що вони в'їжджають у велику печеру. Кіль тихенько човгнув по піщаному дну, і шхуна зупинилася.

Моко пружно скочив на рівну, довгасту, мов причал, скелю й прив'язав судно до гострих кам'яних виступі. Сашо помітив, що вони відшліфовані, але це могло зробити й море.

— Дами й панове! Будь ласка, милості просимо! — широким жестом запросив Моко своїх пасажирів.

Люди неохоче підводилися, скоса поглядаючи _ на темне склепіння. Дехто почав відмовлятися, здебільшого жінки, — але Моко був люб'язний і безцеремонний. Він вистроїв людей у колону по двоє і, нахабно посміхаючись, пов'язав їх усіх довгим мотузком, щоб, мовляв, не заблудилися. Поставивши Саша й Доменіку попереду, зробив деякі розпорядження.

— Увага! — вигукнув Моко. — Командую я! Морські святі і ви, борогодиці, благословіть раба свого Мока — проповідника пекла. Амінь! Чарівні дами, не хвилюйтеся! Світло буде! Але кавалерів знову попереджаю: товаришочки, будьте кавалерами! — його голос лунав зловісно, і по спинах у людей полізли мурашки.

Засвітивши карбідну лампу, Моко взявся за кінець мотузка, мов за налигач, і повів людей.

— Увага! — зупинився він біля якоїсь дірки. — Спускаємось у володіння сатани! Прошу шановну публіку — без паніки! Будь-що-будь! — сказав він комічно, зігнувся й зник у дірі.

Сашо, Доменіка й інші посунули за ним, мов отара овець. Було темно, як у пеклі. Люди стояли, боязко попригинавшись, навіть не підозріваючи, наскільки високе склепіння, наскільки простора печера. В цій могильній тиші якось особливо світила лампа. Від неї на стіни падали спотворені жовті тіні, вириваючи з пітьми страхітливі фігури, які Моко навмисне освітлював для більшого ефекту. Налякавши екскурсантів досхочу, він наказав випростатись, спрямував світло на склепіння — і всі ахнули. Стеля була так високо, що до неї не доходив промінь лампи; там причаїлася густа непроглядна темрява. Потім, освітлюючи один за одним усі куточки, він плів якісь нісенітниці, видаючи це за легенди часів конквістадорів і жорстоких піратів Оттоманської імперії. Після такого вступу Моко повів людей вузькою боковою галереєю. Сашо помітив, що від першої печери розходиться багато таких галерей — справжній лабіринт. Коли всі люди ввійшли в тунель, Сашо випадково, а можливо, інстинктивно повернувся назад, до світла, і побачив на фоні блідої плями входу, як довга постать Кіра Привида зігнулася і, мов примара, зникла в темряві інших тунелів.

— Гей, Сонце! Коли не світиш, то хоч не заважай рухові! — гримнув на нього Моко, і Сашо пішов далі. Серце у нього завмирало. Підземелля гнітило хлопця, лякало, здавалося, що склепіння печери от-от упаде на них. А тут ще й підозріла тінь Кіра Привида. Куди він пішов? Чи не навмисне Моко позв'язував їх і чи не для того він поставив його на чолі, щоб бува хлопець не звернув у інші коридори? Може, десь там склад?.. Ну й хитро ж зроблено! Одним пострілом — двох зайців! Дивіться, мовляв, хлопці, на печери, в них немає нічого, ми люди смирні, а самі десь тут, можливо, товари переховують.

Від напруження Сашо спітнів, зуби почали цокотіти. Хтозна! Може, він і помиляється… Адже каву вже забрано… Доменіка тулилась до нього, і це трохи заспокоювало хлопця, але пропасниця не проходила. Немає сумніву — склад саме тут, а Моко й Мортій — контрабандисти. Сашові залишилось тільки витримати підземну екскурсію й починати діяти. Але тоді Доменіка залишиться без батька, а може, й її спіткає якесь лихо. От чортове коло!

Моко вів групу все далі й далі, жартував, намагаючись розсмішити людей, розвіяти гнітючий настрій і страх. Він зупинявся біля різних сталактитів і сталагмитів, які нагадували собою драконів, ангелів, білих ведмедів, трони, мечі, свічники, алтарі, величезних комах, левів, слонів, фантастичних риб і потвор. Вузькі галереї спускались униз, круто підіймалися вгору, знову йшли вниз, приводили в величезні зали, схожі на церкви з дуже високими банями. Моко невтомно розповідав людям якісь таємниці й перекази, все було казкове, фантастичне, неймовірне. Від захоплення й страху перед небаченими досі таємницями у людей відібрало мову. Вони йшли, доки їм не набридли всі ці жахи і доки не перелякались, що зайшли надто далеко й униз. Моко був змушений повернути назад. Тепер усі поспішали і, впевнені, що скоро вийдуть з печер, пожвавішали, почали й собі жартувати, радіти. Нарешті за поворотом угледіли світлу пляму виходу, крикнули «ура» й посунули вперед. Але Моко знову зупинив їх. Розповівши страшну історію про шукачів скарбів, яка тільки розсмішила екскурсантів, він вигукнув: