Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан. Страница 30

Хист до аналізу в жодному разі не слід плутати з надмірною винахідливістю; в той час як аналітик є винахідником, винахідник часто зовсім не здатен аналізувати. Схильність до творчості та комбінування, яка вважається основою винахідливості й для якої френологи (на мою думку, помилково) відвели окремий орган, визнаючи її первинною, часто притаманна людям, котрі в іншому є недоумками, що і привертає увагу письменників-моралістів. Насправді відмінність між винахідливістю і хистом до аналізу є значно більшою, ніж між фантазією та уявою, хоча відмінність ця тієї ж природи. Я помітив, що винахідники — це фантазери, а справді щедро обдаровані уявою люди схильні до аналізу.

Розповідь, яка піде далі, буде для читача своєрідною ілюстрацією до моїх спостережень.

Весну та частину літа 18** року я провів у Парижі, де познайомився з мосьє С. Огюстом Дюпеном. Цей парубок був нащадком вельможного і навіть відомого роду, але через лихі повороти долі опинився у такій скруті, що втратив усю свою життєву енергію, у нього не було бажання нічим займатися, і він навіть не намагався зробити бодай щось, аби повернути своє багатство. Завдяки люб’язності кредиторів вдалося зберегти частину родового маєтку, рента від якого і жорстка економія дозволяли Дюпену зводити кінці з кінцями, а більшого він не прагнув. Єдиною його примхою були книги, але в Парижі цю розкіш міг собі дозволити кожен.

Вперше ми зустрілися в невеличкій бібліотеці, що на вулиці Монмартр. Ми обидва шукали рідкісну і дуже цінну книгу, а тому досить швидко розговорилися. Потім ми зустрічалися ще декілька разів. Мене вельми зацікавила історія його сім’ї, яку він розповів мені так щиро, як тільки може сповідатися вам француз. Я також був уражений його надзвичайною начитаністю, ба більше, я захоплювався його нестримно жвавою та свіжою уявою. Займаючись у Парижі своїми справами, я зрозумів, що товариство такої людини як Дюпен буде неоціненним скарбом, і я чесно йому в цьому зізнався. Врешті ми вирішили, що поки я буду в місті, житимемо разом. А оскільки мої справи йшли краще, ніж його, то з дозволу Дюпена я найняв і вмеблював у стилі романтичної меланхолії, що так пасував нам обом, будинок гротескної архітектури, який розташувався у відлюдному куточку Сен-Жерменського передмістя і в якому через забобони вже довго ніхто не жив. Здавалось, він от-от завалиться від часу.

Якби стало відомо про наш спосіб життя в цьому місці, нас почали б уважати божевільними, хай навіть незагрозливими божевільними. Ми були зовсім самі. Нікого не приймали. Я ретельно приховував свою нову адресу від колишніх знайомих, а Дюпена вже давно нічого не пов’язувало з Парижем. Ми жили ніби у власному світі.

Мій друг захоплювався ніччю, ні, він був закоханий у ніч, але я спокійно сприйняв це дивацтво (а як іще можна це назвати?), як приймав і всі інші його химери, повністю присвячуючи себе товаришеві. Темнолиця богиня не завжди була з нами, але ми створювали ефект її присутності. Тільки-но сонце показувалося на обрії, ми зачиняли всі масивні віконниці й запалювали декілька свічок, від яких ішли приємні пахощі, — ті свічки насилу мерехтіли і скидалися на примари. І в цій затишній напівтемряві ми мріяли, читали, писали й розмовляли, аж поки передзвін годинника не сповіщав нас про прихід справжньої темряви. І тоді ми гуляли вулицями, продовжуючи теми, які обговорювали вдень, або ж довго блукали, шукаючи у вогнях і тінях великого міста ту невичерпну наснагу для роботи розуму, яку може принести лише спокійне спостереження.

У такі години я не міг не зауважити неабияких аналітичних здібностей Дюпена (хоча, знаючи про його таланти, цього можна було очікувати) і не захопитися ними. Він сам, здавалося, отримував невичерпне задоволення від тренування цих здібностей, якщо не від їх демонстрування, і чесно зізнавався мені, яку велику радість це йому приносить. Він хвалився, при цьому задоволено посміхаючись, що більшість людей для нього — немов розгорнуті книги, і він доводив свої твердження приголомшливою обізнаністю з моїми справами. У такі хвилини він здавався мені якимсь холодним та відчуженим, його погляд нічого не виражав, а голос, зазвичай насичений тенор, зривався на фальцет і звучав би роздратовано, якби не спокійний тон і чітка дикція. Спостерігаючи за ним у такому стані, я часто замислювався над філософською проблемою подвійної природи душі, розважався, фантазуючи про існування двох Дюпенів: Дюпена-творця та Дюпена-провидця.

Але ви не подумайте, що я збираюся розповідати про всілякі дива чи оповивати свого друга ореолом романтики. Ті якості мого товариша, про які ви дізналися, є лише наслідком його збудженого, а може, й хворобливого розуму. Та про характер його зауважень вам краще судити з життєвого прикладу.

Якось уже пізно ввечері ми прогулювалися довгою брудною вулицею поблизу Пале-Рояля. Кожен із нас думав про своє, і десь хвилин п’ятнадцять ми не промовили жодного слова. Та раптом Дюпен порушив мовчанку такими словами:

— Він і справді схожий на ліліпута, йому краще б спробувати себе у театрі «Вар’єте».

— В цьому немає жодного сумніву, — відповів я мимоволі й навіть не одразу помітив (настільки глибоко я поринув у роздуми), що він надзвичайно точно вгадав мої думки.

Але за мить я отямився, і моєму подиву не було меж.

— Дюпене, — вигукнув я сердито, — це виходить за межі мого розуміння! Я вражений, відмовляюся в це вірити! Як ти міг знати, що я думаю про… — я зупинився, щоб перевірити, чи справді він знає, про кого я думав.

— …про Шантилі, — продовжив він. — Чому ти замовк? Ти міркував, що з його немічною поставою нiчого робити на великій сцені.

Я справді думав саме про це. Колись Шантилі був чоботарем на вулиці Сен-Дені, а потім захопився театром і спробував себе в ролі Ксеркса в однойменній трагедії Кребійона, та попри всі свої зусилля провалився.

— Поясни мені, заради Бога, — вигукнув я, — свій метод, якщо взагалі існує якийсь метод, за допомогою якого ти прочитав мої думки.

Насправді ж я був здивований навіть більше, ніж хотів показати.

— Торговець фруктами, — відповів мій друг, — навів тебе на думку, що той, хто ремонтує взуття, не може зазіхати на Ксеркса та йому подібних.

— Торговець фруктами?! Ти мене дивуєш! Я не знаю ніякого торговця фруктами!

— Ну той чоловік, що налетів на тебе, тільки-но ми звернули на цю вулицю, хвилин зо п’ятнадцять тому.

І тут я згадав, що й справді торговець фруктами, який тримав над головою великий кошик із яблуками, ледь не збив мене з ніг, коли ми виходили з провулка С*** на жваву вулицю; але я ніяк не міг збагнути, який стосунок це мало до Шантилі. Та Дюпен навіть і не думав удаватися до шахрайства.

— Зараз я поясню тобі, — мовив він, — а щоб тобі було зрозуміло, ми простежимо напрямок твоїх роздумів від нашої останньої розмови і до випадкової зустрічі з торговцем фруктами. Найдовший логічний ланцюжок має такий вигляд: Шантилі — Оріон — доктор Ніколс — Епікур — стереотомія — камінці — торговець фруктами.

Навряд чи знайдеться людина, яка б хоч раз у житті не намагалася простежити крок за кроком хід своїх думок. Насправді це дуже цікаве заняття, і той, хто вдається до нього вперше, часто буває вражений тим, наскільки далекими та непов’язаними між собою бувають початкові та кінцеві думки. Моєму подиву не було меж, коли я слухав свого французького друга, і я не міг не погодитися з його словами. Він провадив:

— Якщо я не помиляюся, саме перед тим, як звернути з провулку С***, ми розмовляли про коней. Це було останнє, що ми обговорювали. Тільки-но ми вийшли на цю вулицю, торговець фруктами, який тримав над головою великий кошик яблук, так стрімко пролетів повз нас, що ненароком штовхнув тебе на купу каміння, де ремонтували бруківку. Ти перечепився через каміння, потягнув зв’язку, розсердився чи просто насупився, щось буркнув собі під ніс, ще раз озирнувся на купу каміння й мовчки пішов далі. Ти не думай, я не стежив за тобою, просто останнім часом я дуже спостережливий.

Ти дивився під ноги і дратівливо поглядав на вибоїни та тріщини на бруківці (тож я зробив висновок, що ти досі думаєш про те каміння), поки ми не підійшли до провулочка під назвою Ламартин. Він заради експерименту був вимощений у шаховому порядку плитками, які щільно прилягали одна до одної. Тут ти повеселішав, і по твоїх губах я прочитав слово «стереотомія» — термін, який використовують для назви такого брукування. Я усвідомлював, що слово «стереотомія» не може не навести тебе на роздуми про атоми, а значить, і на вчення Епікура, а оскільки ми тільки-но це обговорювали, і я ще доводив тобі, що висновки сучасної космогонії стосовно небесних туманностей тільки підтверджують неясні здогадки цього шляхетного грека, то я навіть чекав, коли ти подивишся на велику туманність у сузір’ї Оріона. Ти справді подивився вгору, й це тільки підтвердило, що я на вірному шляху. А у вчорашньому номері «Musee» якийсь сатирик у своїй гнівній промові проти Шантилі зробив образливий натяк, використавши латинську цитату, яку ми часто згадуємо. Я маю на увазі «Perdidit antiquum litera prima sonum». [34]