Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 100

— Ходімо в ту хату, — кивнув головою. — Діло є. І Дмитро почув: трапилось щось незвичайне. Мовчки вислухав товариша, побілів, розширились очі, але перші слова здивували Варивона:

— Вип'єм зі мною, чи побоїшся тепер?

— Чого б це мені боятися? Тільки не до цього зараз.

— Нічого, — заспокоїв і дістав із шафи горілку. Випили по чарці, Варивон з опаскою дивився на пополотніле обличчя товариша, знав, що той кипить усередині і досить жодного слова, щоб вийшов із себе. «Чого доброго, піде сочити за Крамовим. І того — окастого — не пожаліє, і собі життя занапастить. Дурна кров тече в жилах чоловіка».

— Дмитре, що ти думаєш робити?

— Що? — наче від сну прокинувся. — Зараз запряжу коней — і в саму столицю майну.

— Так уже і в столицю?

— А що ж — в того Крамового буду правди шукати? То ворог наш. Ну, вип'ємо ще на дорогу! — Вже навстоячки перехилив чарку, і скло зацокотіло по зубах, краплини горілки потекли по сорочці — тремтіла рука.

Коли запрягав коні, до нього вийшла мати:

— Дмитре, куди ти? — з тривогою запитала, бачачи, що недобре робиться з сином.

— За своєю долею, мамо, — невесело посміхнувся і, захлинаючись, розказав усе. — Найшлася каїнова душа, що позаздрила на нашу кривавицю, Сафрона Варчука, Данька не розкуркулює, а взявся за мене.

— То дурне, не буде так, як хоче наш ворог, — спокійно відповіла, що аж здивувався Дмитро. — Правда на нашому боці. Тебе наша власть не скривдить… А Крамовий — то пройдисвіт. Їдь, сину, — поцілувала його в лоб і зітхнула. — Поспішай…

Дмитро підійшов до ліжка, де спокійно, усміхаючись, спала Югина. Зітхнувши, поправив розкидані коси дружини, ледве чутно доторкнувся устами до її чола, потім низько нахилився над колискою і, випрямляючись, вийшов із хати.

Докія сама навстіж відкрила ворота, ще раз обома руками охопила шию сина, притулилась щокою до нього, трепетна, як струна.

Кинув у легкі, на підрізах, санки рушницю, торбу з їжею і поїхав у холодну заметіль. І тільки тепер його охопила така гнітюча туга, такий біль, що хотілося упасти в високі оплени, уткнутися головою в солому і заплакати, заридати, заголосити. Здавалося, що ось небавом має обірватися його життя. І санки, ідучи затоки, везли його не до темної стіни лісу, а на той світ. Здавалось, підрізи скрипіли не на мерзлому снігові, а на його болючому тілі. Похололою рукою витер піт із чола, зітхнув, стрепенувся важко, беручи в руки, неначе обмерзлі віжки, свої почуття і турботи. Вони опирались, крутили його, як негода крутить деревину, гнули додолу, розпеченим свинцем наливали голову. Але той критичний момент, коли хотілося важко заголосити, той біль, що плугом проходить по нашому корінні, уже почав чоловік переборювати. Міцніли опір і напівсліпа злість, прояснювався напівзатуманений розум. Велика кричуща несправедливість заставила Дмитра оглянутись на все своє життя, побачити те, що було непомітним, просто спливало, як прибутня вода, міцніше пізнати ціну життя, як ми в голодну годину міцніше пізнаємо смак чорного загорьованого хліба.

Вузьким було його минуле. Не вмів і досі виплисти на широку течію, але він любив і життя, і людей, і природу. Усе хороше радувало його, печалили чужі печалі, виводила з себе несправедливість. Він не був спокійним, холодним спостерігачем, який і пальцем не поворухне, щоб пособити комусь в тяжкому горі… Коли на його полі з'являвся новий сорт насіння — нарік його вже мали сусіди. Коли він міг комусь допомогти — допомагав без корисних вимог і думок. А хто так любив щиру працю, що повіває і потом, і тихим колосом, і живим зерном? Коли б односельці заглянули в його душу, вони зрозуміли б одне: він добра хотів людям.

Але вдача його була замкнена, не з тих, що легко розкривається, подобається людям. Повернути б її? Запізно уже… А що Крамовий ворог — голову б поклав під сокиру.

В лісі стало затишвіше і наче на серці трохи полегшало. Після роздумів більше почалось вірити, що напасть його хоча й важка, але скороминуща. Дорогою вирішив, що нічого йому поки гнати коні аж за сотні верст, коли можна заїхати до секретаря райпарткому. Казали, що путящий чоловік. Побачимо. Може, теж такий завзятий, як Крамовий.

Зубами прикусив нижню губу і відчув, як накипає льодок на холодних устах.

Запорошений, потемнілий од холоду, з якимсь внутрішнім холодком і жагучим сподіванням, зайшов у райпартком.

— Секретар не має часу. Нарада! — перегородила йому шлях висока худа друкарка.

— Ага! — зупинився біля дверей. — Коли звільниться?

— Не знаю, — з недовірою оглянула засніженого понурого дядька з батогом у червоній, перепеченій руці. — Ви в яких справах? Особистих?.. Сьогодні немає прийому в особистих.

— Я здалеку приїхав.

— Це не відіграє ніякої ролі. Прийому сьогодні нема.

— Ну, коли нема прийому, то я й так зайду, — презирливо зміряв її з ніг до голови і ступив уперед.

— Не пущу! Я своїм місцем відповідаю — верескнула та.

— Жінко добра! Відійди від гріха. Тепер нема такої сили в світі, щоб не пустила мене, — так поглянув, що та сторопіла, відступила назад, і Дмитро міцно рвонув на себе ручку дверей.

Справді, в закуреному кабінеті сиділо кілька людей. З-за столу спокійно підвівся невисокий білявий чоловік. Він, очевидно, чув розмову за дверима, але в його темнозелених з янтарним відливом очах щось блиснуло — не роздратовання, а іскорки сміху.

— Не пускають до вас, — спустив донизу батіг, сподіваючись, що зараз на нього почнуть сердитись ці заклопотані люди, пожмаковані безсонням і турботами… Хто може полічити, скільки в оті бурхливі неповторні часи середній районний працівник провів безсонних ночей, витратив своєї сили, згубив здоров'я!

І тільки тепер Дмитро побачив біля вікна розумно-насторожене обличчя Віктора Сніженка.

— Добрий день. Марков. — Секретар райпарткому вийшов з-за стола і подав руку Дмитрові. — Сідайте.

— Доброго здоров'я, товаришу, — зразу осіла злість в чоловіка, і він з глибокою вдячністю і хвилюванням подивився в натомлені, але веселі очі Маркова.

— Сідайте, товаришу, — вдруге показав на вільний стілець. — Здалеку приїхали? Мете ж надворі. Напевне, забило всі дороги?

— Занесло, — відповів стримано, прикидаючи в голові, чи в нього хочуть щось випитати, чи таки насправді дуже людяний їхній секретар. «Навряд, щоб спроста можна було питати про таке, коли його люди ждуть», — приміряв по своїй вдачі.

А потім, коли зрозумів, що помилився, легко стало на душі: єсть же такі хороші люди на світі.

Марков, зрідка постукуючи пальцями по столі, дуже уважно слухав Дмитра, зрідка запитував і знову слухав, вивчаючи мужню, міцну постать простого трудівника, що зараз всю свою душу, радощі і болі викладав важким, незграбним, та щирим словом.

— Гарні урожаї збирали на своїй землі? Як ваше прізвище?

— Горицвіт.

— Горицвіт? — вголос задумався Марков. Щось знайоме і далеке-далеке забриніло в його душі од цього слова. Але що?.. Ніяк не міг пригадати, пірнаючи в згадки і прислухаючись до вузлуватої, невмілої мови Дмитра. І з кожним новим словом Горицвіта, і з кожною новою згадкою давнини, які перебирав допитливий розум, Марков почував усе більшу і більшу довіру і приязнь до Дмитра.

— Гарні урожаї збирали? — знову повторив, почуваючи, що от-от щось знайоме легко і радісно розкриється з глибини років. Але воно знову почало невловиме відходити вдаль.

— Хороші. Кращі, ніж усі мої вуличани. В селі мене агрономом в насмішку прозвали. Люблю я землю, і в книгу заглядаю, — подобрішало обличчя Дмитра: відчував, як дедалі щільніше щось з'єднує його з тим невисоким білявим чоловіком.

— А ще більше можна зібрати?

— Чому ні? Не можна тільки на небо вилізти, — і вчасно зупинився: ледве не вирвалась груба, як йому здавалось серед цих людей, приказка.

— От ви й будете, товаришу Горицвіт, в колгоспі вирощувати високі врожаї. Вірю, що тільки правду чув од вас. Будете в колгоспі людей вчити, як біля землі ходити. І самі вчитиметесь в агрономів наших, у професорів, в академіків. Це добре ви сказали, що людина до щастя прямує. Всі віки людство мріє про радісне життя, а ми його будуватимемо з вами. Отим урожаєм, що добуватимемо на колгоспному полі, ви будете виходити на ширшу дорогу, будете виводити в люди своїх дітей, зміцнювати свою державу, зерном добиватимете своїх ворогів.