Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 101
— Спасибі за добре слово. Тільки з мене такий учитель… Не дуже вмію я з людьми обходитись, як інші. Говорити не умію.
— Навчитесь. Коли ви справжня людина — навчитесь. Вам ширше треба дивитись на світ — ви вже колгоспник… Довго тут пробудете? Через години дві я б зміг з вами поїхати у ваше село.
— Оце було б добре. Я почекаю вас, — зрадів Дмитро, засміявся.
XІІ
— Мамо, який мені сон приснився, — усміхаючись, Югина легко скочила з ліжка і метнулась до колиски. Білоголовий Андрійко — її безкрає щастя — стиснувши крихітні кулачки, здається, не спав, а щось обмірковував, напружено, зосереджено. Югина з потайним хвилюванням і радістю помітила, що зараз він був найбільше схожий на Дмитра. Ще кілька днів назад уся рідня говорила: її син удався в Докію, а ще раніше відмічала дивовижну подібність Андрійка до Югини. І тільки вона, мати, з кожним днем помічала, як поволі пробивались батьківські риси на округлому лобастому личку дитини, як все більше горбатився ніс і темнішали великі чоловічки очей, за якими навіть білків не видно. І вже забуваючи за сон, вона нахиляється до колиски, щасливим поглядом вивчає навіть подих своєї дитини, наперед відгадуючи, як лягатимуть на миле обличчя нові риси, що тільки-тільки несміливо стрепенулись, мов перша прозелень на чистому полі.
Через якусь хвилину, хвилюючись і радіючи, вже бачила перед собою Андрія таким, яким був Дмитро, коли стріла його літньої ночі в полі. Та незабутня ніч, розводячи завісу років, випливала з давнини, мов ріка із туману, подзвонювала молодим місяцем, який так щедро розсівав зірки, що їм уже замало ставало місця на небі, — тому й падали на землю, на дальні дороги і. темні полукіпки озимини. Навіть цілющий липовий настій почула над собою молодиця.
— Мамо, подивіться, як зараз Андрійко на Дмитра схожий, — одірвалась од колиски.
Напівтемне у хаті. На узорчастих вікнах тремтять блищики зірок, і срібло квіток зсередини наливається ніжним цитриново-рожевим сяйвом. Од печі одривається Докія, і Югина раптом бачить: в очах її матері теж коливаються блищики, як дві іскорки на шибках.
Югина ще ніколи не бачила, щоб сухі зіниці Докії обтяжувались сльозами.
— Мамо, що з вами? — кидається вперед і своїми теплими руками охоплює негнучкі пальці Докії.
— Горе, дочко. Горе навалило на нас…
— А де ж Дмитро? — скрикнула, не дослухавши матері.
— За правдою поїхав. У саму столицю поїхав… До нашого уряду попрямував.
— Як же так? І мені слова не сказав… Мамо, чого він, цей крамар, хоче од нас? — тремтить голос молодиці, і вона поспіхом одягається, а потім починає вкутувати сина.
— Ти куди, доню?
Але Югина вже не чує слів Докії. Пригорнувши до себе дитину, рішуче прямує до дверей.
— Югино, куди ти?
— Куди? В район. В партійний комітет, мамо… Чого ж ви не сказали, коли Дмитро виїжджав? Кинулась би його здоганяти — не здожену. Прощавайте, мамо.
— Ти Андрійка залиш. Куди тобі з ним у таке бездоріжжя йти?
— Ітиму. На край світу із сином своїм пройду, — поцілувала Докію в уста, вибігла з хати.
— Югино…
Але навіть не оглянулась молодиця.
Мороз рухливими клубками кинувся з сіней, і незабаром Докія, застигши посеред хати, стояла в холодному, сивому тумані, що погасив на вікнах веселі блищики світанку.
«Дмитро в столицю подався, Югина до партії пішла, а куди ж мені подітись?»…
Зразу ж за ворітьми Югина по коліна вгрузає в сніг і до самого шляху залишає за собою мережу глибоко втиснутих слідів.
Сніги і сніги. Легкі, пухнасті. Вони оживають із світанком вбирають у свою голубінь зеленорожеві струмки, то починають пробиватися з-за дерев Великого шляху.
Напівзасипані колії дороги.
Дмитро останній проїхав по них.
І вона обережно ступає по цій дорозі, по тому сліду, начеб боячись йому зробити боляче.
Прокинулась дитина, заплакала. Заспокоювала її і словами, і сльозами, і болючим серцем. Втихомирила. Витерла з свого чола холодну накип і знову попливла по колії, нахилена і самотня, як дерево в полі.
«Прийду я до них, — бачила себе в райпарткомі. — Усе чисто розкажу. Руки свої покажу. Дитину свою покажу. І хто не повірить, що чесні руки в мене, чесні очі мої, хто не повірить, що дитина тим молоком вигодувана, в якому нема людської кривавиці? Усі, сину, повірять, — нахилилась до дитини, скорботна усмішка затрепетала на устах Югини. — Своя влада не окривдить нас. Не окривдять свої люди тебе, Андрійку, не зобидять твого батька, непосидющого і роботящого, як сама весна. Чуєш ти, маленький мій, радість моя».
Андрійко, що пильно прислухався до материної мови, раптом усміхнувся, заворушився, бажаючи простягнути ручата до неї, розкрив рожеві пелюстки уст, і хмаринка пари обдала теплом стужавіле обличчя молодиці. І враз такий спокій охопив Югину, що скорбота поволі зникла з її уст, очей, і тільки одна замерзла сльозина рожевіла на кінчику хустини.
Утомлена, увійшла в ліси, знову ж таки думаючи про те саме.
Біля повороту сіла на сніг, і вмить солодка млость розлилась по всьому тілі, далекими крильми війнула думка про сон. Молодиця зразу скочила на ноги.
«Не можна спочивати!» — напружилась, ледве втримуючи дитину зомлілими руками. Од болю вони набрякали і розтягувалися. Мороз уже зайшов у пучки і колов їх тупими голками. Ще пройшла з версту і присіла на пеньок, розтираючи стужевіле обличчя і пальці.
Вдалині зафоркали коні. Югина швидко підвелася. Назустріч їй мчали легенькі крильчасті саночки. Візник круто зупинив коней, і сани пішли затоки, перегородивши дорогу.
— Ти куди, жінко добра? — здивовано запитав Віктор Сніженко, стираючи пухнасту паморозь з вислих, ліплених брів. Гострим оком він здалеку помітив, що втомлена жінка спочивала на обочині.
«Отак і до смерті недалеко».
Югина пильно поглянула на сухорляве рухливе обличчя невідомого чоловіка. Помітивши співчуття в розумних очах, раптом зашарілась, чогось вище піднесла Андрійка.
— За правдою йду, — тихо відповіла.
— Тоді сідай до нас, — засміявся вусатий червонолиций візник. — Товариш Сніженко завезе тебе у наш колгосп. Там наша правда починається. Це треба розуміти! Поїдемо, молодичко? В один льот домчимо. Дитину, дитину краще закутуй. Ну, по руках? їдемо?
— Ні, мені в район треба.
— В район? До кого? — вискочив із саней Сніженко. — Куди тобі по такій дорозі! Бач, з коней пара, як туман, іде. Потомилися. А ти ще з дитиною.
— Дійду.
— Нікуди ми тебе не пустимо.
— Так і не пустите.
— Ти що, дитину заморозити хочеш? Не бачу, як втомилась? Не пустимо — і край.
— Нема такої сили в світі, щоб мене не пустила, — гордовито випросталась Югина і, обходячи дорогу, рішуче ступила в сніг.
— Чи ти не жінка Горицвіта? — пильно поглянув Сніженко на Югину, пригадуючи слова Дмитра в райпарткомі.
— А ви звідки знаєте? — зупинилася.
— Знаю, знаю! — весело розсміявся. — Бачив твого вояку. От що значить кохання! — звернувся до візника. — Не встиг чоловік виїхати з дому, а жінка за ним навздогін.
— Напевне, ревнива. Як зразу розсердилася.
— Що Дмитрові сказали? — застигла, загрузнувши на обочині.
— Щоб ти додому повернулася. Сідай у сани, бо ні слова не почуєш од мене.
І Югина покірно попрямувала до саней, не зводячи погляду з високочолого Сніженка. Той допоміг їй сісти, пильно поглянув на Андрійка, примруживсь:
— Викапаний батенько… Ти не журись, — звернувся до Югини. — Приїде твій милий через пару годин. Усе добре! Тільки жени його на люди. Ломакою жени, щоб не закисав біля горшків. І розумний чоловік, а обгородився своїм господарством, наче в клітці сидить.
— Розгородиться, — радісно відповіла. — Ви ще не знаєте його.
— Знаю, знаю. На терзборах добре вивчив.
— Мало вивчили.
— Словом, кругова порука. Це треба розуміти, — обізвався візник і підморгнув сивою од паморозі бровою.
На полі стало холодніше. Засніжені проводи кидали на срібну скатерть кількаметрові бинди, а телеграфні стовпи гуділи низько і тривожно, як середина піаніно. Біля розстанні Сніженко притримав коні, скинув кожух і наказав молодиці: