Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 123

Коли буйні жита на дослідній ділянці пішли в трубку, Григорій завагався: чи варто їх підживлювати азотистим добривом і калійною сіллю. За порадою звернувся до Крупяка. Той уважно вислухав його, замотав головою.

— Ні в якому разі, ні в якому разі. Виляже ваше жито і не підведеться. Тоді будете косити на пашу свою працю.

Григорій послухався і обсіяв ділянку тільки суперфосфатом. Через кілька днів, у неділю, він знову заглянув на станцію, але Крупяка не було дома.

— Ну, як діла, товаришу начальник? — весело зустрів його на стежці дослідник флори високий смаглявий Яків Романенко. — Може, в шахи загуляєм?

— Нема часу, — завагався Григорій.

— Боїшся мата одержати? — засміявся задиристо. Якось особливо умів сміятися чоловік: кожна риса жадібно допитливого обличчя сповнювалась зверхньою розуміючою насмішкою.

— Винось шахи, товаришу флора.

— Оце інша справа, товаришу начальник.

Полягали на траві біля Бугу, беззлобно пересварюючись, вткнулися в лаковану дошку. Переміг, правда, не без труднощів, Романенко, і знову почав насміхатися:

— Це тобі, товаришу начальник над рослинами, не ділянки доглядати. Проморгав свою королеву. Гляди, щоб іще чогось не проморгав. Ну як, підживлював своє жито?

— Підживлював. Тільки селітри і калію не вніс.

— Чому?

— Щоб не вилягло.

— Який ти обережний став! — здивовано засвистав Романенко. — У шахах в тебе більший розгін… Це добриво якраз пішло б на утворення зерна, а не листя і стебла.

— Невже?

— От тобі й невже, я ж тобі говорив: ти не тільки королеву проморгаєш.

— Це мені ваш директор товариш Моторний порадив.

— Ну, я не директор, — загарячився Романенко, — але такої дурниці ніколи б не городив. — Як вітром здуло його хитрувату насмішкуватість. Обличчя стало зосередженим і впертим.

— Невже товариш Моторний міг помилитися?

— Помилитись? — для чогось перепитав Романенко, скубучи рукою молоду травицю. — Може, тут щось і більше є, ніж помилка…

На стежці з'явилася невисока постать Крупяка. Він підозріло і насмішкувато оглянув Шевчика та Романенка. Така дружба найменше подобалася йому.

«З цього молодого шпака не можна очей спускати. Усе йому не подобається. До всього йому справа є. Теж мені науковець. Тільки з вишу вискочив, оперитися не встиг, а вже на західні наукові світила починає тінь наводити. Лисенковець жовторотий. Якось треба непомітно сплавити його зі станції, бо це із тих ранніх, що до самого корінця докопуються».

— Ну, чемпіони, хто із вас перемагає? — невимушене засміявся, підходячи до шахістів. — Може, зі мною хтось позмагається?

— Можна, — відповів Романенко. — Яка рука?

— Права… Знову мені чорні!

— Ви завжди чорними граєте, — покосився Романенко на Крупяка.

— Бо мої науковці об'їжджають мене, — віджартовується, не випускаючи жодної інтонації Романенка.

— Ні, в роз'їздах більше директор буває… Шах вашому королю. Нехай підіймає поли.

— Відступаю назад.

— А як же інакше!

— Помилку зробив.

— Це не помилка, а щось більше.

— Один хід був невірний.

— На мою думку — усі. Іще шах.

Крупяк почав нервуватися.

— Програю.

— Що й треба було довести!

«Ні, таки тол необхідно десь подіти, не тримати тут, — твердо вирішує Крупяк. — Цей жовторотий насмішник до всіх потайників добереться».

З тяжким серцем повертався Григорій додому, хоча й не знав, кому вірити: чи Романенку, чи Моторному Одначе сумнів не давав спокою, почала закрадатись підозра, шо неспроста Моторний порадив йому не висівати мінеральні добрива. Згодом Григорій напав у обласній бібліотеці на потрібну літературу і, сердячись на себе і особливо на свого порадника, вичитав, що мінеральне добриво тільки збільшило б урожай. Після того його цілу ніч мучили турботи, а ранок стривожив і налякав до півсмерті.

З заходу небо почало закипати брудножовтими хмарами. Світліючи, вони все вище піднімались угору, і раптом сипнув град. Холодні, завбільшки як лісовий горіх градини, просвічуючись двома темними колами, були на диво схожі на мертві риб'ячі очі. Земля вкривалася білою рухливою пеленою, і Григорій, сповнений внутрішнього болю, нашвидку одягнувся, схопив у руки шапку і кинувся в поле, ледве відчуваючи дошкульні удари градин. І чим далі він біг омертвілими вулицями, тим міцніше перемежовувались почуття страху і надії: здавалось йому — град зменшувався або рідше йшов з правого крила хмари.

На перехресті Григорій побачив невелику, очевидно, жіночу постать, незграбно запнуту великим брезентовим плащем. Щось знайоме було в прискореній ході, в характерному повороті голови. «Василина!» — здогадався, вже наздоганяючи молодицю.

— Ти куди, жінко добра?

— На поле, — сумовито глянули на нього потемнілі виразні очі. Усе обличчя молодиці було мокре. Пасмо густого волосся прилипло до чола. — Що буде із нашим житом? Стільки працювали…

— Не знаю. Здається, зменшився град… Зменшується!

Поки вони добігли до своєї ділянки, небо прояснилось, засиніло льодком, і сонце раптом обсіяло всю долину перебивчастим негустим сяйвом.

— Вилягло! Усе вилягло! — з болем вигукнула Василина і для чогось почала вигрібати з поля на дорогу добірні градини. Холодні мармурові грудки вогнем обпікали руки, затискали подих у грудях.

Григорій зупинився серед поля, почуваючи, як боляче каменіє його тіло. Жита, — неначе хто велетенським котком проїхався по них, — лежали на землі. Важко нахилився до ниви, перебираючи пальцями свою невсипущу працю. Стебла були перегнуті, але не переламані. І зразу ж зажевріла надія. Тихо підійшов до Василини, заспокоїв:

— Ще підійметься наше жито.

— Підійметься? — аж підвелася і поглянула заплаканими очима на Григорія…

— Неодмінно. Стебло міцне і ніде не перебите. Ось перевіримо всюди.

Обходячи ниву, додивлявся мало не до кожної стеблини. А сонце уже дужче пригрівало; запарувала земля, потім прокинувсь, дмухнув вітер, і все поле почало ворушитись, підніматись зеленим огнем.

— Григорію, ви бачите? — захоплено вигукнула Василина, І знову очі її просвітились сльозами.

— Дивлюсь, — радісно відповів, прислухаючись до такого рідного і дорогого шереху і шуму. І не витримав Григорій, щоб не похвалитись:

— Василино, ти бачила коли-небудь таке поле?

— Не бачила. Батько мій приходив позавчора з лісу. Подивився на нашу ділянку й тільки головою похитав. «Немало, — сказав, — прожив я, дочко, на землі, а такого дива не стрічав. Тепер і лаяти не буду, що цілісінькі дні пропадаєш на полі. Заслуга вам від людей велика буде. А держава, гляди, ще й медалями нагородить».

— Ну, то він уже хватив через верх, — злякано замахав руками Григорій, чуючи, як аж холодіє всередині від незвичного хвилювання. — Перехвалив нас твій батько.

— Перехвалив, — охоче погодилась молодиця, але вираз її обличчя говорив зовсім інше, ніж слова, говорив те, що було душевно зрозумілим і їй, і Григорієві.

Після пережитого страху вона тільки тепер відчула глибоку втому, але додому не йшла: хотіла побачити, коли підіймуться останні прим'яті гнізда буйного жита. Незабаром прийшов на поле Варивон. Ще здалеку гукнув:

— Воркуєте, вражі діти! Я зразу догадався, що ти, жінко, на побачення спішила. Гляди, щоб гарапник не погуляв по тобі.

— Гарапник два кінці має, — уся зарошена і щаслива, підійшла до свого чоловіка. — Подивись, яке жито у нас!

— З кожного колоска буде жменька. А чи скоро ти навчишся готові пампушки збирати? В Ободівському колгоспі, кажуть, уже на плодових ділянках четвертушки вина родять, а скоро й півлітри почнуть.

— Цить уже, — засміялась і вогкою рукою затулила уста чоловікові.

— Навіть і висловитись не дасть. Що то, значить, дай жінці рівноправіє, — з удаваною скорботою похитав головою Варивон. — Ну, пора уже додому… Григорію, а ти не думав над таким ділом: чи не можна стебло пругкішим зробити? Щоб, як лозина, було: куди хоч погнеться, а встане.

— Думаю, Варивоне, — коротко відповів, слідкуючи, як перекочуються полем обважнілі жита, пересипані янтарними, наче ягоди, краплинами.