Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 137

У дорозі зустріла його ніч, темна, невидюща. Утомився кінь, голову понурив, милом стікає, а тут ще річка перегородила дорогу;

«Прийдеться відпочити тобі, товаришу», — пустив коня на долину, а сам дивиться в далечінь — очей не спускає.

Аж от за рікою запалали вогні. Зрадів брат: «Нападу вночі на фашистів і відіб'ю сестру».

Та не дочекалась його Ярина. Тільки почали вороги засипати біля вогнища, вона розгризла зубами сирицю, що до крові впилась в її руки, і кинулась тікати. Побачила її варта, почала переймати, кіньми здоганяти.

Догнали сестру у степу, кіньми прибили; потім осліпили її, відрізали буйну косу, а шаблями посікли тіло на дрібні шматки.

Вночі, коли згасли вогні, переплив брат річку, напав на людоловів, порубав, розігнав їх, а сестри не знайшов.

Три літа і три зими шукав брат свою сестру, бився з фашистами і на своїй і на чужинській землі. Була йому в битвах удача, тільки серце удачі не мало — ніде не міг відшукати Ярини.

На четверте літо знову попав брат на те місце, де колись вперше побив ворогів. Підійшов до молодої гінкої берези, щоб зрубати її. Тільки намірився шаблею, а береза заговорила до нього:

— Не рубай мене, брате, я твоя сестра, ордою замучена, порубана. Оця береза біла — це моє тіло, а трава шовкова — моя буйна коса, а чорний терен — мої карі очі…

Замовк Андрій, і після довгої мовчанки з жалем обізвалась Ольга:

— Коли б не почав братік попасати коня, а переправився через річку, то й сестру б урятував. Хай би без коня, хай би сам переплив. Чи так я кажу, Андрію?

Авжеж, так, — здивовано погодився брат, не сподіваючись, що Ольга зробить такий висновок з казки. Дмитро приязно усміхнувся: ця Ольга завжди що-небудь скаже несподіване. О, вони в нього обоє до науки охочі, буде толк… Аби тільки спокійно в світі було, та щось не схоже на спокій, — задумавсь.

А в душі ще озивалася старовинна казка, вставало Побужжя, високі кручі і замучена дівчина в зеленому степу. Згинаючись, вийшов з-за дерев і любовним зором зупинився на Андрієві, що був, як казали, увесь у батька — і з лиця, вдачі.

— Пішли, діти, до хати.

— Таточку, а де ви були? — кинулась Ольга до нього.

Андрій підвівся і спокійно, розумними, трохи сумовитими очима подивився на батька.

— На полі, дочко. Жито там наче гай стоїть.

— А чого ж мене не брали з собою?

— Щоб не плуталась під ногами, — промовив за батька Андрій. — Заблудишся в житі — хто тебе відшукає?

— Не бійся, хто схоче, той відшукає і на самому краю світу, — гордовито підвела голову, як справжня наречена: і ці слова, і манеру триматися вона вже встигла перехопити від врослих дівчат.

На подвір'ї біля квітника поралась Югина, до неї напівзаплющеними устами тягнулися барвисті квіти. З легким усміхом подивилась жінка на дітей, чоловіка.

— Давно з Городища приїхала?

— Нещодавно, Марко Григорович і Соломія привіт передали тобі, запрошують до себе, — подивилась на Дмитра. І той голубий погляд, не вицвілий, не потьмарений, був йому таким самим дорогим, як чотирнадцять років тому.

У хаті коло вази з квітами лежав невеличкий, очевидно Від пістолета, набій; по ньому корінчиком покрутився розбухлий слід іржі. На обідку біля капсуля двома мурашками чорніли чужі літери.

— Югино, звідки ця погань взялась?

— В Городищі знайшла, — відповіла безтурботно, а Дмитро Замислився.

ІІ

Нарешті Андрій упросив батька піти в яр, щоб побачити старе Городище.

— Далеко йти, пристанеш.

— Не пристану, — уперся хлопець на своєму.

В неділю, після сніданку, вдягнувшись у святкове вбрання, Дмитро перекинув на плече дробовик і пішов з сином в чорнолісся.

Вночі пройшла гроза, і тепер в дорожних вибоїнах ще стояла зеленаво-золотиста вода, паруючи легкими димками.

За селом починались луги. Ядерний дощ прибив високу траву до самої землі, оповив сизою вологістю сліпучу зелень. Сумовито було дивитись на спустошене, витолочене, покручене вітром і негодою привілля, що курилось на сонці, мов пожарище. І раптом на очах почала оживати долина. Заспівали, затукали тяжкі краплини, спадаючи з листя і квіту на землю, заворушилась, без вітру зашуміла трава, зводячись і підстрибуючи вгору. Спочатку підводились окремі кущі, зелені і свіжі, міцніші в корені і стеблі, а між ними сіросизуватими западинами ворушилась неспокійна луговина. По ній, мов рибини, скидались зернисті покучерявлені кетяги квіту, довго перехитувались і гордовито стихали, п'ючи густе сонячне проміння. А потім, зразу, пружно підводились цілі прогалини, даючи знак іншим, і весь простір, міняючи барви, підводився міцно і вперто, розливаючи навколо п'янкі пахощі.

— Дивіться, тату, — не так захоплено, як здивовано промовив Андрій, оглядаючи чорними блискучими очима рухливе зелене море.

— Оживають, сину, бо таку породу ми сіяли, міцну, — задумливо промовив, дивлячись в далечінь.

Прісною прохолодою повіяло з лісу. На прогалинах так пахли голубі шапки чебрецю, що можна було впитися до непритоми. З-під кущика пурхнула довгонога поцябрушка і, дрібочучи продовгуватим, сизокрапчастим тілом, побігла, цінькаючи, по вигнутій оброшеній стежці. Могутнім спокоєм дихало чорнолісся. Вузлуваті натруджені дуби важко розкинули нерухомі шатра зубчастого листя. У гущавині чорних стовбурів блискавицями спадали білокорі берези, без вітру шумів полохливий лист на осиках.

З неприхованою цікавістю оглядав Андрій лісову красу, обминаючи прогалини, засіяні просом, пшеницями, яблуневі сади, огороджені воринами або просто обсаджені вишняком і черешнею.

Ледве помітною стежкою вийшли на пасіку. По траві і в блакиті синяка та фацелії довгими рядами бігли червоні вулики. Біля контрольного, навпочепки, сидів старий Марко Синиця, курникаючи під ніс якусь пісню.

Найменша дочка його, Соломія, студентка сільськогосподарського інституту, підвівши голову, пильно оглядала обсипану плодами яблуню. Знаючи, як його любить білоголовий Марко Григирович, Андрій, не здоровкаючись, зразу ж гукнув:

— Діду, дайте меду!

— Якого тобі, вражий сину? — підводячись, поздоровкався з Дмитром.

— Щільникового.

— Зараз не можна меду їсти.

— Чому, діду?

— Чому? Язик як цурпалок стане. Спухне, — промовив безперечно, стримуючи осміх в розкішній сивій, аж позеленілій броді.

— Ой, діду, а самі просили, щоб на пасіку прийшов.

— Так то ж щоб прочитав мені, старому, яку книжку, розповів про свої одноманітні оцінки. І тепер вони в тебе не змінились?

— Не змінились, діду.

— Все п'ятірки?

— П'ятірки.

— А б'єшся теж на п'ять?

— Всяко буває, діду.

— Соломіє, принеси гостям свіженького.

— Зараз, тату, — майнули між деревами дві чорних коси і синє плаття.

— Не треба, Марку Григоровичу. В нас і свого хватить.

— Як так — не треба? На пасіці бути і меду не попоїсти? Ти що, мене, старого, зобидити хочеш?

— Та нам на Городище треба попасти, не близький світ.

— Успієш іще з козами на торг. Ну, що воно в газетах печатають? Війною пахне, кажуть? Чи то перемелеться?

— Хто його зна, — неохоче відповів.

Отут, в лісах, в зеленому і блакитному світі, наповненому співом птахів і бджіл, не хотілося зараз думати про страхіття, що висувалось із далеких країв.

— Проклятий отой фашист. Товчеться, товчеться по світу, як Марко Проклятий по пеклу. Невже йому таки й спину не буде? Як думаєш?.. А ти знаєш — і в наших лісах якась лиха година воду каламутить. Я разів зо два чужих людей здалеку бачив. Не мішало б облаву зробити.

— Дмитре Тимофійовичу, погляньте на нашу яблуню, — підбігла Соломія.

Смагляве обличчя було ясне й щасливе, як буває в пору безтурботної юності, коли світлі надії скрізь стелять добрі шляхи. Була дівчина середнього зросту, високогруда і гнучка, мов лозина. У кожному русі вчувалася пружність і сила.

«Яку доньку викохав у лісах. Очі аж світяться розумом». — мимоволі задивився на дівчину, пригадуючи, що вже про неї, про її працю в саду і на пасіці тепло писалося в газеті. Обережно пішов поміж вуликами до яблуні. Молода крона аж угиналася від плодів, на яких пробивалися перші промінці рум'янцю.