Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 136

— В'їлась тобі ця грудочка, граючи поглядом, глянула Василина на чоловіка.

Минулого року навесні Варивонова бригада розорала під капусту кусок лужини, зарослої кінським щавлем. Тяжкі плити цілини заряботіли жовтими пальцями щавлевого коріння. Обробляючи неподатливу лужину, в бригаді якось не звернули уваги на самий край поля городників. Інспектори якості знайшли на ньому грудки, які зразу ж в очах дідів стали вже грудомахами, а на зборах виросли в отакенні брили.

— Покажіть мені хоч одну таку брилу, і я згоден понести найбільшу кару! — обурився Варивон, коли його бригаду почав відчитувати вісімдесятлітній, засушений мов корінь, Семен Побережний.

Дід зрозумів, що передав куті меду, і брили, зменшуючись, стали називатися грудомахами.

Набуло грудомах! — одностайно піднялась бригада Варивона. — Може була б одна, коли б усі грудки докупи позносити.

Діди аавагалися, почали перемовлятися. До трибуни підійшов Йосип Киринюк, а Побережний незадоволено, хмурячись, сів біля столу.

— То правда, товариші, — заговорив глухуватим спокійним голосом Киринюк, — грудомах не було, нема чого навівати туман на бригаду Варивона Івановича.

Рухливий Побережний сердито закрутився на місці.

— Грудомах не бачив я, — продовжував Киринюк, — але каторжні грудки знайшли собі притулок…

Зал повеселішав, і повеселішало зморшкувате обличчя Побережного. Він нахилився до вуха свого сина Захара, знатного бригадира четвертої бригади:

— Виправдовує, виправдовує Йосип Варивона. Любить цього непосиду і артиста. Були грудомахи, ну, не такі вже великі, а були… — і замовк, бо саме до Киринюка обізвався Варивон:

— І правда Йосипе Володимировичу, грудки були маленькі!

Старий, люблячи Варивона, хотів жартом пригасити суперечку:

— Та невеликі, завбільшки, ну, як жайворонок…

І що б уже було помовчати Варивонові. Але він не витримав:

— А може то насправді, значить, жайворонки відпочивали?

— Варивонові жайворонки! Варивонові! Теж мені артист! — сердито гукнув з президії Побережний і демонстративно пішов зі сцени.

Збори вибухнули реготом, а вираз «Варивонові жайворонки» пішов мандрувати по всьому району, і не дуже зрадів Варивон Очерет, коли через кілька днів сам почув у івчанському полі, як задириста молоденька ланкова наказувала трактористові: «Добре ж скородьте в долині, аніде не залишайте Варивонових жайворонків». Цього бригадир не міг простити інспекторам якості.

Діди порівнялися з бригадирами.

— Варивона, хрещеника мого, всюди побачиш, — поздоровкався невеличкий, рухливий Побережний, швидко подаючи коренисту прив'ялу руку.

— Бо ми такі люді, що навиду, в затінок не ховаємося, — в тон йому відповідає Очерет, а сам пильно стежить за сухим, наче волоський оріх, обличчям Побережного: чи не підготував старий якоїсь каверзи?

— Хвалила себе гречана каша, що добра вона з маслом.

— А вам без масла більш подобається? От кого б я, значить, директором маслозаводу призначив.

— Це щоб я інспектором не був? — береться хитрими зморшками обличчя Побережного. — Що там у тебе коло лісу робиться?

Варивон насторожується. А спокійний доброзичливий Киринюк уже вгадує думки бригадира і спішить заспокоїти його:

— Порадували ви нас, бригадири… Ідеш стежкою, а колос, наче ліс, нависає над тобою. Славні поля. — Розумні, червоні від ковальського вогню очі старого ворухнулися в обвислих сітках зморщок.

— Не перехвали Варивона, він і сам себе не забуде, — обізвався Побережний.

— Так уже й не забуде, — наче ніяковіючи, відповідає Очерет.

— Так що ж у тебе поруч з просом росте? — допитується Іванишин. — Чумиза?

— Чумиза, діду.

— То хай росте на здоров'я… А озимина, вірне слово, небувала. Слово, дане партії, Сталіну, виконають наші люди, — любовно говорить Киринюк, і його пропечені, всі в шрамах і рубцях руки бережно гладять ніжне стебло.

— Напевно виконають, — погоджується Побережний. — Та й пішли, хлопці. Подзвонимо Івану Васильовичу, хай і він порадується з нами.

— Може Генадію Павловичу Новикову, другому секретареві, подзвоните? — серйозно запитує Вариюн.

— І Генадію Павловичу скажемо. Ми навіть у гостях в нього були. Про врожай і міжнародну політику розмовляли… і третього секретаря не обминемо. У нас усе по порядку робиться… — І вже по-змовницьки Побережній додає: — Бач, як Варивонові жайворонки розспівались над полем.

— Чого ж їм не співати? Дозволяю. Бo є над чим і птиці повеселитися, — одвів од себе удар Очерет.

Навколо заясніли усмішки, і діди поволі пішли понад лугом.

В село Варивон, Дмитро і Василина поверталися разом. Коли підійшли до молодого, всього в квітах, парку, назустріч їм вибігла Ніна, дочка Марти. Її засмагле з сміливими рисами обличчя було сповнене радістю, захватом.

— Варивоне Івановичу, Дмитре Тимофійовичу, ви скульптури не бачили?.. От ходіть, ходіть подивіться! — обернулась, і дві важкі коси гойднулися на її ще вуглуватих плечах.

Посеред парку, біля басейну, оглядаючи твір столичного скульптора, тиснулося багато колгоспників: Перше, що вразило Дмитра, — був образ матері. Вона, осміхнена, трохи відхилившись назад, наче щастя й надію, гордовито тримала на руках сповите немовля.

— Варивоне Івановичу, як вам? — довірливо торкнулася його руки Ніна.

— Хороше, дівчино, і добре, що вона не сміється, а тільки посміхається.

— А чому, Варивоне Івановичу?

— Так міцніше її розум і життя показано, — а потім напівжартома додав: — От твій образ уже скульптор інакше ліпитиме, ти нове покоління, яке в радісні часи на світ народилося.

Додому Дмитро прийшов надвечір, коли бджоли живими клубками притишено бриніли біля вічок розпарених вуликів. За густою зеленню дерев і кущів порічок почув дзвінкі голоси Андрія і Ольги. Хотів спочатку піти до дітей, але роздумав і ліг на траву біля яблуні. Навскісне сонячне проміння золотіло верховіття дерев, крізь листя просвічувались обриси яблук і груш.

— Розкажи мені казку, Андрію, — попросила Ольга.

— Тобі тільки казки в голові, — розважливо відповів.

— Бач, який ти добрий. Усі кажуть: у вашім класі ніхто краще за тебе не розповість. А тобі для мене жаль щось розказати. Чуєш, розкажи, Андрію. То я тобі книжку нову дам почитати.

— Яку?

— Гарну. Мені піонервожата дала. Розкажи, Андрію.

Замовкло за кущами. На саблуку переливчасте заспівала іволга і, війнувши гарячим пір'ям, перелетіла на друге дерево. І легко, наче продовжуючи пісню іволги, задзвеніли срібні ноти дитячого чистого голосу.

— Колись у давню давнину на нашу рідну землю нападали турки і татари. Де тільки проходили вони, там залишалась одна пустка, бо людей вони убивали або забирали в полон, малих дітей топтали кіньми, а села палили лютим вогнем, як фашисти в Іспанії.

Тоді на нашім Поділлі, коло Бугу на кручі, де тепер каменоломні стоять, жив брат Іван із сестрою Яриною. Жили вони у великій дружбі, бо нікого в них не було з рідні — всіх турки порубали. Поїхав одного разу брат у ліс на полювання, а сестра залишилася поратися дома. Коли дивиться вона — аж чорна хмара заступила сонце. Кинулась дівчина в двір, а до хати чорніше чорної хмари мчить орда. Метнулась утікати, побігла понад кручею; гострий камінь до самої кості ріже білі ноги дівчині, колючі кущі розривають руки, рвуть буйні коси, що плечі встелили; а дівчина біжить, та несила втекти від погоні.

«Краще мені смерть, чим неволя», — і з високої кручі кинулася в Буг. Та, падаючи, зачепилась косами за колючий терен і повисла над рікою. Схопили її людолови, зв'язали мотузком і потягнули за конем. Біжить дівчина шляхом і чорну землю сльозами засіває, кров'ю червонить…

Тої години брат далеко заїхав у ліс. І от почав під ним спотикатися кінь. По рівному іде, а спотикається. Серцем відчув Іван горе — і погнав коня додому. Коли виїхав із лісу, тільки побачив чорний дим і стовп рівного полум'я замість своєї хати. Щосили погнав коня, напав на слід цих фашистів і вирішив або пропасти, або шаблею добути сестру з полону.