Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 168

Тепер Дмитро спокійніше і ретельніше готувався до нового наступу: його думок не роз'їдала сіль нудьги, бездіяльності і невідомості, як тоді, коли лікувався в Марка Григоровича. Дія раптом до ясності вирівняла його шлях і в думки, у вчинки внесла хазяйновитий лад, вибила отой проміжний клин: що ж його жде на новій дорозі? Одне найбільше турбувало — самотність. Коли б іще з кимсь діяти…

В яру довго шукав, поки не знайшов біля Городища на валу своїх буйногривих коней, що аж блищали роздобрілими спинами і боками. Почувши людину, призивно заїржав буланий, а потім, тріскуче підминаючи копитами пересохле бадилля ведмежого вушка, стріляючи ситнягом, підбіг до Дмитра і довго грайливо водив головою, неначе хотів ударити господаря лобом. Запустивши руку в золотисту гриву, Дмитро чув, як до пальців торкнулись дрібні капельки поту, а під тонкою шкурою перестукувала гаряча кров. Дихав кінь рівно — пахи не грали, а ногами нетерпляче бив землю, і вона, пересохла, дзвеніла, як дзвін.

Смерком, прив'язавши на короткий повід карого до буланого, Дмитро виїхав із яру, щоб добратись вночі до Великого шляху. Коли вдалині затемніли стіною дерева, на полі прив'язав коні біля груші-дички, а сам пішов на перехрестя.

І не встиг Дмитро після короткої черги по регулювальникові ступити кілька кроків уперед, як прямо з рова метеликом замерехтів огонь кулемета, і кілька чорних постатей вискочило з дзоту, майстерно зробленого і замаскованого на рові біля крислатої товстої липи. Затріщали автомати, і німці, відсікаючи йому дорогу з правої сторони, півколом кинулись на поле.

«Регулювальник боком упав, — іще бриніла запізніла думка. — Залягти і відстрелюватись», — промайнула друга.

Але зразу ж рішуче відкинув її: «Ну й що з того, що він уб'є одного-двох фашистів і сам загине. Йому ще не одного треба на той світ послати… Скоріше до коней… А коли зараз у спину вдарить черга?.. Загину втікачем… Який там дідько, вдарить!»

Заспокоювала впевненість. Одначе тіло між лопатками неприємно стискалось. І, притиснувши руки до грудей, нахиливши голову вперед, він так летить полем, неначе хоче перегнати посвист куль, що супроводжує і обсновує його.

Росте в очах, немов сама біжить до нього, груша-дичка. Рвонув за повід, і вже наступної хвилини, пригинаючись до шиї буланого, він мчить у ніч, залишаючи позад себе постріли.

Він летить у майданську діброву, а потім, давши коням перепочинок, перескакує на карого і мчить, спочатку дорогою, а потім полями, в інший ліс: не-сумнівається, що завтра його шукатимуть у майданській, а він буде в дубині…

Не путаючи, пускає коні в гущавінь, а сам лягає під дубом, поклавши в узголов'я автомат.

На світанку випала роса, і він, їжачись, прокидається від голоду і вільгості.

Густа, немов молозиво, розсип колихалася на деревах і траві. В округлому листі невисоких колючих кущів синіють дрібні тернини, оповиті темносизим пилком. Пахне почорнілий висохлий глід і, як дятел, тукають, зриваючись з замшілих дерев, тугі, з краплинками ледве помітного ластовиння, Кислиці. Хруснув під ногою жолудь — рясно лежали вони під дубом, продовгуваті і відточені, на диво схожі на набої до автомата.

«Понадився глек воду носити, — насміхався з себе Дмитро, згадуючи вчорашнє. — Думалось, що фашист настільки дурний, що десь щастя завалялось, що не лежиш без задніх ніг на холодній ріллі. Думав, думав, мудрував, мудрував — і вимудрував… Ні, коли хочеш боротися з ворогом — ширший захоплюй покіс, поле захоплюй…»

Далеко, далеко заскрипіла підвода. Вздовж дубини на Beликому шляху з липами перемежовуються старі велетні-дуби; на ровах зеленими човниками поблискують листи конвалії; темніють круги чебрецю, парасольки переквітлого тмину.

За деревами пробурчала машина, приглушила скрип коліс, і знову курликання коліс вплітається в насторожену тишу лісового супокою. На парокінному возі сидять двоє поліцаїв, а біля них лежить нерухома постать в зеленому.

Ікає, похитуючись на возі, розімлілий від горілки поліцай і б'є себе підборіддям по запалих кістлявих грудях.

— Демиде, в тебе горілки нема?

— Пішов ти к чорту, — огризається Демид, тримаючи гвинтівку в руках. — Ти за лісом краще дивися.

— Чого мені за лісом дивитися? Чого я в лісі не бачив? А в тебе, Федько, нічого нема? — звертається до фурмана, молодого парубка.

— Нема, — понуро обертається той і важко зітхає, його юне обличчя аж посіріло від внутрішнього болю і жалю.

— Ну і чорт з вами. Приїду в крайс — там загуляю…

— Руки вгору, чорти! — вискакує на рів, націляючись автоматом на Демида.

Той кидає гвинтівку на землю і, бліднучи, наче крейда, високо підіймає руки, долонями всередину. П'яний, поглянувши з-за плеча, ще нічого не може второпати. Візник кинув віжки під ноги коням і теж витягає руки, великі, чорні.

— Я кому сказав руки вгору?! — скаженіє Дмитро. — Ставайте рядом! Кого везете?

З воза підводиться закривавлене, вкрите синцями обличчя з розпухлими губами. Невідомий з стогоном падає обличчям на солому.

— Ану прав, хлопче, в ліс. Та швидко крутись мені. А ви за возом, — звертається до поліцаїв, косуючи очима по шляху.

Федір метушиться між кіньми, що заступили віжки, потім прямує в дубину; мовчки за возом з піднятими руками ідуть поліцаї, і знову над полудрабком підводиться закривавлена голова.

«Молоді, здорові, бикам в'язи скрутили б, а вони — в поліцію служити! Корінці куркульські! Запроданці!» — ледве стримує себе, щоб не випустити чергу.

— Кого везете?

— Лейтенанта, — тверезіє п'яний поліцай, і його чорні очі різко виділяються на сірому обличчі з тонким загостреним носом.

— Розв'яжи, хлопче, командира.

Федір кидається до воза, і через хвилину, болісно кривлячись, невисокий чоловік підходить до Дмитра.

— Хто вас бив? Обоє?

— Обоє, — не дивлячись на поліцаїв, відповідає лейтенант. Дмитро підкинув автомат.

— Дядьку, за що ж мене? Я ж… Я… — судорога перекривлює тонкі риси протвереженого обличчя, що з білого стає жовтим і починає парувати.

— За те падлюко, що в поліцію пішов, за те, що руку на радянських людей підняв, — кривлячи рота, рубає Дмитро.

— Не вбивайте їх, — благає візник.

— Чому?

— Тоді мене поліція закатує, життя не буде.

— Я ще подумаю, чи буде тобі життя, чи ні, — загрозливо блиснув очима. — За скільки найнявся людей на той світ перевозити? Помічником смерті хочеш бути?

— Мене ж заставили.

— Не вірю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили… Хліб ти чий до цього часу їв? Німецький? — націлюється на поліцаїв.

— Дядьку! Не губіть мене. Я ж українець, — заклацали зуби в Демида.

— Ти українець!? Ти українець!?. Ти слизняк! Перевертень! Приймак німецької повії! Ти!.. — і люто розряджує автомат.

Із хрипом падає незграбна довга постать у вогку лісову тінь, а її наздоганяє друга, менша… Мертві сльози боягуза бризнули з побілілих очей Демида і розтіклись по жовтозеленій обм'якшеній шкурі, не торкнувшись ні однією краплиною ранкової землі.

Злякано застиг біля коней молодий візник.

— Скидай штани, песький син! Швидко мені! — звертається до Федора, витираючи долонею стягнуте, туге чоло.

— Дядьку!.. — благає хлопець.

— Нічого, нічого! І голий додому зайдеш. Хай полюбується тобою, красунем, дівчина, почервоніє за тебе — і в очі плюне.

— Хоч труси оставте! — навертаються сльози.

— Я тебе оставлю. Не боявся грішну душу показувати, так тепер грішним тілом посвіти.

— Ні, не буду скидати! — раптом рішуче хлопець застібає гудзики. — Як хочете — вбийте або до себе прийміть. Вірою служитиму. Хіба я не шукав партизанів?